«Поки ми сиділи у вогневому мішку під Дебальцевим, я писав щоденник про все пережите день за днем. Ці записи допоможуть вам зрозуміти, з чим нам довелося зіткнутися...» Так анонсував свої документальні спогади про ті події, учасником і свідком яких був сам, журналіст Віктор Коваленко, мобілізований влітку 2014-го.
...Полковник Ігор Іванович Щербина став моїм першим командиром на військовій базі в Кривому Розі після мобілізації 25 серпня 2014 року. Протягом кількох місяців він очолював 3-й механізований батальйон 17-ї окремої гвардійської танкової бригади, який сформували з мобілізованих військовослужбовців 3-ї хвилі. Будучи досвідченим кадровим офіцером, ще наприкінці січня він передбачив, що противник, який безуспішно в лобових атаках намагається пробити нашу оборону навколо Дебальцевого, почне вдаватися до «тактики малих диверсійних груп». Так, власне, і сталося. Щоправда, завдяки полковнику Щербині наш 40-й батальйон був морально готовий до таких дій бойовиків. Тому, коли в лютому 2015 року в місто Дебальцеве під прикриттям артобстрілів почали просочуватися диверсійні групи підтримуваних Росією бойовиків незаконних збройних формувань, він особисто очолював загони для зачистки житлових кварталів та безпосередньо брав участь у бойових зіткненнях.
Полковник Щербина дуже сподівався, що мирні переговори в Мінську в середині лютого 2015 року принесуть бажаний результат і перемир’я на Дебальцівському плацдармі настане знову...
...За збігом обставин, о 20:00 11 лютого в той момент, коли російські танкісти вбили біля Логвинового групу поранених українських військовослужбовців, у Мінську розпочалися переговори з врегулювання т. зв. кризи в Україні в «нормандському форматі». Для нас, заблокованих вогнем в Дебальцевому, це був вечір особливих надій, наприкінці якого о 0:00 могло бути оголошене перемир’я, а значить, могли замовкнути гармати й припинитися атаки. Звісно, ми на лінії зіткнення не були аж настільки наївними з приводу намірів Кремля — бо не для перемир’я в лютому навколо Дебальцевого було зосереджено силу-силенну замаскованих російських військових й сотні одиниць бронетехніки та артилерії. Тому новина, що сторони домовилися, що перемир’я настане тільки через три дні з 0:00 15 лютого, не стала для нас несподіванкою. Ми здогадувалися, що Кремль дав наказ за ці 3 дні будь-яким способом захопити Дебальцеве...
...Уранці 16 лютого проросійським терористам вдалося знищити радіоретранслятор 40-го батальйону на одній з будівель в Дебальцевому, який забезпечував зв’язок штабу з усіма опорними пунктами. Тож управління батальйоном по радіозв’язку було здебільшого паралізовано. Два останні дні до відходу з Дебальцівського плацдарму стали для нас кошмаром у плані військових комунікацій та цілодобового управління батальйоном.
Єдиною ниткою зв’язку з сектором «С» та Збройними Силами лишалася супутникова тарілка і через неї секретна військова телефонна лінія. Погнута й пробита осколками тарілка дивом продовжувала працювати. Завдяки їй одній протягом 16—17 лютого зв’язувалися телефоном з деякими військкоматами й військовими частинами в Дніпропетровську, Кривому Розі і Кіровограді, де перебували друзі, рідні й близькі офіцерів. А ті дивом додзвонювалися по мобільних телефонах до кого тільки могли на наших опорних пунктах на околицях Дебальцевого, де хоч і слабко й нерегулярно, але працювали мобілки. Важко уявити це на сучасному полі бою? Так через треті руки по напіввідкритому каналу нам хоч якось вдавалося обмінюватися інформацією й володіти ситуацією, в тому числі, наводити артилерію на противника, який дедалі щільніше нас атакував.
Уранці 17 лютого нам стало відомо, що два основні опорні пункти 40-го батальйону «Мойша» і «Копье», де воювали 92 військовослужбовці, були оточені й захоплені в полон... залишивши величезну діру на східній околиці Дебальцевого, через яку сили противника могли ввійти в місто. Це означало смертельну небезпеку для всіх частин на плацдармі, а для решти батальйону загрожувало перерізанням єдиного шляху до відступу. (Проте, як пізніше стало відомо, козачки не поспішали одразу захоплювати Дебальцеве. По-перше, їхні сили досить сильно виснажила артилерія АТО, а по-друге, вони побоювались опору. Противник почав входити в цей населений пункт 18—19 лютого, коли ані штабу сектору «С», ані основних сил АТО там уже практично не було). Що б не казали, але полон двох «опорників» 40-го батальйону став тим спусковим гачком для Генштабу, щоб в авральному порядку почати планування операції з виведення всього контингенту сил АТО з цього плацдарму. Однак уявімо на мить, який вибір, крім здачі в полон, мала та сотня мобілізованих солдатів і офіцерів 40-го ОМПБ в умовах недостатньої підтримки з боку сектору «С» протягом двох місяців, в умовах, коли внаслідок тривалих обстрілів були виведені з ладу бойові машини й не проводився їхній оперативний ремонт та заміна, коли бійці були морально й фізично виснажені внаслідок щоденних інтенсивних бомбардувань і загибелі товаришів, коли вже тиждень як була перерізана єдина траса Артемівськ—Дебальцеве, коли врешті-решт зник радіозв’язок та закінчувалися боєприпаси і продовольство?
Тими днями я не знав (й досі це достеменно невідомо), хто саме планував те організоване виведення українського контингенту з Дебальцівського плацдарму в ніч на 18 лютого — особисто начальник Генштабу Віктор Муженко чи винятково командири підрозділів. Чи всі разом? Принаймні, є версія, що все ж таки ця ініціатива виходила «з низів» і лише в останній момент була схвалена Генштабом.
Пообіді 17 лютого ситуація на плацдармі погіршилася настільки, що у другій половині дня 17 лютого наш комбат підполковник Віктор Почерняєв віддав нам команду терміново зібрати найнеобхідніші речі та бути будь-якої миті готовими до відходу з Дебальцевого. Чесно кажучи, багато хто вже приготувався до цього ще кілька днів тому. Ми, щоправда, не знали, куди вирушати — до розташування сектору «С», що на західній околиці міста, чи до розташування 128-ї бригади, що в полі за 5 км на північний захід від міста, або прямо на Артемівськ по трасі чи полями. В базовому таборі того дня було зосереджено до 130 осіб, включно з бійцями з опорного пункту «Лагуна», який отримав наказ відійти до табору для організованої евакуації. Проблема була в тому, що ми не мали на чому нормально відійти до своїх.
Щоб вивести всіх військовослужбовців з табору 40-го ОМПБ, потрібно було зробити принаймні 2 ходки на наявних автівках. Перша партія — бортовий КРАЗ, «вахтовка» КАМАЗ і мікроавтобус «Фольксваген» — набиті бійцями майже під зав’язку, вирушили до розташування 128-ї бригади о пів на четверту дня. Вони успішно прибули туди, але за нами так і не повернулися.
Основна, але не єдина версія їхнього неповернення — мінометний обстріл табору 128-ї бригади, через який ніхто не міг звідти виїхати. Але в нас (майже 60 бійців з комбатом) з однією «вахтовкою» та оголеними постами навколо табору в той момент складалося враження, що ми були кинуті напризволяще. Ми просили 128-му бригаду, зв’язувалися по радіозв’язку з усіма навколо — повний ігнор. Наші виїхали і забули. Це виглядало як зрада.
Комбат, як міг, підтримував бойовий дух серед тих, хто лишався в таборі, та іронізував, що в разі чого ми його підірвемо та відходитимемо до Артемівська пішки. Йти пішки нам радили по телефону і командування сектору «С», і командування сусідньої 128-ї бригади, які не могли вислати за нами свій транспорт...
...Значна частина 40-го ОМПБ у складі десь 130 військовослужбовців була готова до виходу з Дебальцевого разом із загонами 128-ї ОГПБр. На порозі бункера командного пункту з’явився командир цієї бригади полковник Сергій Шептала. Навколо зібралися офіцери. Різкими, рубленими фразами без зайвих церемоній він почав віддавати всім наказ на організований вихід з Дебальцевого, зміст якого був таким: «Усі по машинах! Хто не знайшов місце, сідайте на броню! Всі вирушаємо рівно о 3-й годині ночі». Волею випадку я опинився в нього за спиною й чітко чув кожне слово комбрига Шептали, який того самого дня 18 лютого надвечір стане Героєм України. Це був один з тих унікальних моментів в моїй журналістській кар’єрі, коли я опинився в самому епіцентрі історичних подій. І це був найприкріший з моментів, коли я, нібито досвідчений журналіст, забув ввімкнути диктофон, щоб відтворити цю промову слово в слово...
Зі щоденника Віктора Коваленка.
Анатолій Швороб (ліворуч) і Віктор Коваленко.
«Це передостанній день, 16 лютого, перед виходом. На тлі майже розбомбленого табору 40-го ОМПБ я і офіцер з Дніпропетровська Анатолій Швороб (який і досі служить в ЗСУ на контракті). А харчувалися ми тоді вже тільки консервами...»
Фото зі сторінки Віктора Коваленка у мережі Фейсбук.
