Упродовж двох минулих років побачили світ два об’ємні томи мемуарів генерал-полковника Анатолія Лопати під однією і тією назвою: «Записки начальника Генерального штабу Збройних сил України». Проте це не одне і те ж видання. Датована 2014 роком книга написана російською мовою і має 584 сторінки, а 2015-м — українською на 630 сторінках, під надзаголовком «Час і свідомість». Різниця в обсязі пояснюється тим, що в другому виданні епілог має суттєвий текстовий додаток «Віхи буремних подій 2013-2015 років» — хронологія найсуттєвіших воєнних дій на сході України під назвою Антитерористична операція (АТО).
Наголошую на цих деталях, бо в них відбилися риси характеру автора —свідомого українського патріота, з твердою патріотичною позицією, чіткою логікою людини, за плечима якої — досвід офіцера і воєначальника. Він віддав військовій службі понад 38 років, пройшов складний і велетрудний шлях від рядового до генерал-полковника. У Радянській армії на його долю випали події в Чехословаччині 1968 року, виконання інтернаціонального обов’язку на Кубі, командування армійським корпусом на Далекому Сході, організація практичного виведення військ із Польщі як першого заступника командувача Північної групи військ при розпаді Радянського Союзу.
Зрозуміло, що в ті роки державною була російська, а в армії спілкуватися нею доводилося повсякденно. Рідна, українська, звичайно ж, не забулася, проте брак щоденної мовної практики давався взнаки. Тому й писав свої спогади звичною для нього російською. А закінчивши і видавши книгу, самотужки переклав її українською, заодно доповнивши хроніками про криваві воєнні події на Донбасі.
Книга починається не звичними для мемуарів дитячими роками, а розділом про сумнозвісний ДКНС (Державний комітет з надзвичайного стану) — фактично державний переворот із тимчасовою ізоляцією президента СРСР Горбачова в Криму на відпочинку і спробою групи вищих чиновників СРСР узурпувати владу.
Автор, спираючись на конкретні факти, в деталях описує поведінку вищого керівництва — цивільного і військового — в персоналіях мало не погодинно. Втім, ця спроба перевороту закінчилася повним провалом і, зрештою, призвела до розпаду Радянського Союзу.
Такий початок книги цілком виправданий: адже ці події стали початком руйнування радянської імперії та її Збройних сил, яким він віддав кращі роки свого життя.
Далі йдуть спогади суто у хронологічному порядку, починаючи з важкого дитинства по закінченню Другої світової війни, шкільних років та початку трудового шляху та призову в армію. Він, закінчивши школу артилерійських майстрів, загальновійськове училище, військову академію ім. М. В. Фрунзе та Академію Генерального штабу в Москві, став освіченим воєначальником, пройшовши всі сходинки кар’єрного зростання — від командира взводу до першого заступника командувача Північної групи військ, дислокованої в Польщі та Німеччині. Доводилося служити в різних регіонах СРСР —від Далекого Сходу (Уссурійський край, Камчатка та Чукотка) до Півдня України (Миколаїв), від Західної Європи до американського континенту (командир бригади на Кубі).
На початку 1992 року, коли Радянський Союз почив у бозі, а його Збройні сили ще конали, Лопата як перший заступник командувача Північної групи військ (командувач перебував на лікуванні у Москві) отримав наказ від міністра оборони Шапошникова про приведення особового складу військ до присяги на вірність Росії. Він був переконаний у хибності такого рішення. Зібрав офіцерів і висловив свої сумніви: «Таку присягу повинні складати тільки молоді воїни, офіцерський же склад присягав захищати Радянський Союз, якого вже немає, а Росія стала правонаступницею СРСР». І рішуче сказав, що хай кожен вирішує сам, а особисто він складати нову присягу не буде. З 31 офіцера, що брали участь у нараді, 17 були українцями. Потелефонував міністрові і висловив свої міркування й сумніви: не слід приводити армію і флот до присяги ще раз. З ким залишиться Росія, якщо половина офіцерів у збройних силах — українці?
Чи то Москва теж дійшла такого ж висновку, чи прислухалась до генерала, але до присяги збройні сили колишнього Союзу не приводили. Та після виступу перед офіцерами стало неминучим відбуття Лопати в Україну для проходження подальшої служби. Зрештою, не відразу і непросто Анатолій Васильович став заступником міністра і начальником Генерального штабу відновленої Української держави.
Українець з діда-прадіда, народжений під Києвом у давньому козацькому селі Рожеві на лівому березі річки Здвиж, з непростих повоєнних дитячих років він увібрав у себе прекрасну навколишню природу і чесну селянську мораль. Батько загинув на фронті, жили у скруті. По закінченні середньої школи у Макарові, подався до Києва шукати роботу, влаштувавсь у бригаду будівельників, де оволодів фахом паркетника, і тут працював до призову в армію. Попри те, що постійно перебував у російськомовному середовищі, він у душі завжди залишався українцем. Йому навіть пропонували змінити прізвище на російський кшталт — Лопатін — проте твердо відмовився.
Щоправда, не зовсім звичне прізвище викликало дружні і не завжди приємні жарти. Так, коли був курсантом Бакинського вищого загальновійськового командного училища його призначили старшиною роти. Якось перед вечірньою повіркою, на традиційній стройовій прогулянці старшина подав команду: «Рота, кроком руш, заспівуй!». І рота заспівала на мотив відомої тоді солдатської пісні:
Старшина у нас Лопа та,
бравый хлопец, хоть куда.
Три наряда на работу,
он отвесит без труда.
Приспів...
Старшина — отец солдату
и в учебе, и бою.
Он всегда найдет лопату
Нерадивому в строю.
Приспів...
Офицерами мы станем, нам учеба только впрок, а лопату мы достанем, и начистим черенок.
Це було зухвале порушення статуту, старшина дещо розгубився, та не дав зрозуміти. Зупинив роту, подякував за «змістовну» пісню і знову скомандував: «Рота, кроком руш!»...
Пригадує генерал ще один схожий випадок. Відбуваючи з Куби до Москви і прощаючись з міністром оборони країни Раулем Кастро, він відмовився від запропонованої заздалегідь поїздки по країні, оскільки напередодні над островом пронісся циклон, наробив чимало лиха, і всі були зайняті ліквідацією його наслідків. Рауль Кастро оцінив його вчинок і, прощаючись, жартома сказав, що міністр оборони СРСР обіцяв надіслати на Кубу саперну бригаду, а прислав тільки одну «лопату», і ту забирає.
Грішним ділом і я, редагуючи гостру і тому популярну й багатотиражну газету «Вечірній Київ», не замінив дотепний, як мені здалося, заголовок критичної кореспонденції про недоліки в роботі Генерального штабу української армії, який тоді очолював Анатолій Васильович. Прізвище тодішнього начальника Генштабу в публікації не згадувалося, але ж заголовок — «Чия лопата копає в Генеральному штабі» — видався мені вдалим. Неприпустимо для головного редактора, хоча деталі внутрішньої боротьби в міністерстві оборони тоді мені не були відомі. Зрозуміло, що начальника штабу це образило, він навіть виступив по телебаченню щодо цієї публікації.
А суть полягала в тому, що міністр Шмаров задумав воєнну реформу, яка зруйнувала б Збройні Сили України, проти якої аргументовано виступив Лопата. Про це мені конфіденційно розповіли кілька генералів, які просили газету втрутитися, та з цілком зрозумілих причин їхні прізвища не розкривати. Так у «Вечірньому Києві» з’явилася моя колонка під заголовком «Державний переворот». Амбітний міністр подав до суду, а заангажована голова Шевченківського райсуду Антошина, яка вела засідання, відверто стала на бік міністра. І ось тоді, генерал Лопата, попри недавню образу на газету, погодився свідчити у процесі на нашому боці.
Оскільки газета друкувала стенограму засідань, то суд набув широкого розголосу і викликав занепокоєння в найвищих владних колах. Ми його програли, але виграли справу: задумана реформа не була схвалена Радою національної безпеки й оборони України, де з гострою критикою її виступив начальник Генштабу. Та інтриги у вищих керівних колах тривали, і вже через два тижні указом президента (з подачі наближеного до Кучми Володимира Горбуліна на прохання Шмарова та за підтримки Табачника) генерал Лопата був звільнений з посади.
Проте й міністра Шмарова чекала така ж доля — незабаром він був змушений піти у відставку. Згодом під час зустрічі з Леонідом Кучмою я принагідно нагадав про безпрецедентний ганебний суд, ініційований міністром, якого можна було б уникнути. На що президент сказав, що радив Шмарову знайти спосіб замирення, та він не прислухався, і тоді він йому запропонував подати заяву про звільнення за власним бажанням.
Через деякий час матеріали суду та відгуки читачів були оприлюднені у книзі «Суд і осуд. Міністр оборони — проти «Вечірнього Києва», «Вечірній Київ — проти шмаровщини», яка вийшла десятитисячним накладом і блискавично розійшлася.
Дуже шкода, що аналітичний розум, неабиякий організаторський талант і воєнний досвід генерал-полковника Лопати не були сповна використані за фахом на благо України. Після його звільнення ми підтримували дружні зв’язки, я запропонував йому приєднатися до ініціативної групи зі створення політичної партії «Єдність», і ми її створили практично на громадських засадах і зареєстрували у Міністерстві юстиції. Анатолій Васильович погодився її очолити. Проте трапилося те, що завжди губить будь-яку справу — стався розкол: керівники Львівської та Одеської організацій не погодилися об’єднатися з новостворюваною партією «Собор». Але це вже зовсім інша історія.
Книга Анатолія Лопати інформаційно насичена. Автор не тільки згадує багатьох відомих діячів, але й подає їхні портрети з детальними біографічними довідками, ксерокопії документів як ілюстративний матеріал, пересипає розповідь власними віршами, які засвідчують стан його душі під час життєвих перипетій. Так, звертаючись до одного з українських президентів, він з болем пише:
Ще не вмерли в Україні
Ні слава, ні воля.
Хоч зрадили любі друзі
Нашу з вами долю.
В українськомовному виданні подається коротка хронологія подій так званої АТО (антитерористичної операції) з листопада 2013-го по лютий 2015 року. Це не суха реєстрація фактів за окремими днями, а вільний їх переказ, в якому відчувається присутність автора в його оцінках і коментуваннях. Найважливіші моменти виділяються жирним шрифтом. Так, наприклад, у розширеному повідомленні від 23 лютого 2014 року з болем фіксується, що понад 20-тисячне угрупування наших військ у Криму без жодного пострілу здало своє озброєння і матеріально-технічні засоби підрозділам РФ. І виділеним шрифтом підсумкова оцінка: здача Криму Збройними Силами України ввійде в їх історію чорною сторінкою.
У хроніці від 30 грудня того ж року після заяви верховоди так званої ЛНР, що Україні не повернуть захоплені території, автор перекидає місток в далекий 1943 рік, коли в боях за визволення від фашистів Вінницької області загинув його 28-річний батько Василь Федорович. І з болем душевним вигукує: скільки ж сиріт залишилося після загибелі їхніх батьків на Донбасі нині, скільки горя випало на долю молодим вдовам та осиротілим батькам; нема різниці в заподіяному злі між фашистськими та російськими агресорами. І закінчує віршованими рядками:
Хто думав з нас про ті бої,
що відбулися на Донбасі
де мирні дні ще не на часі,
і гинуть славнії сини мої...
Анатолій Лопата добре володіє пером. Спогади, попри величезний фактаж, безліч прізвищ людей, з якими зводила доля, прості і зрозумілі, не здаються перенасиченими. Щоб краще передати характери людей, генерал широко використовує не тільки документальні матеріали і факти, а й діалоги, додає чимало чорно-білих і кольорових фотографій, цитує власні вірші та окремо додає добірку власних поезій — «віршовані замальовки», як він їх назвав, написані російською та українською мовами.
Спогади генерала Лопати — це не просто нотатки про особисте життя окремої людини, а драматична повість про складне повернення її до української сутності. Це часточка історії відродження нової української державності. Це становлення українських Збройних Сил, побаченого небайдужим зором сучасника та активного учасника цього становлення.
