Так сказав про героїв Майдану під час презентації своєї виставки французький фотограф Ерік Буве, відомий репортажами у Tіme, Der Spіеgel, Fіgaro Magazіne, The New York Tіmes з багатьох гарячих точок світу. Він знімав у Лівії і Чечні, Курдистані, Камеруні, війну у Перській затоці і в центрі Києва 18—20 лютого 2014 року, коли майданівці, йдучи з дерев’яними щитами під кулі снайперів, змінили хід не лише української, а й європейської, світової історії. На фотографіях Буве — світлі обличчя людей, які, підхопивши прапор повстанців Холодного Яру з написаними на ньому словами «Воля або смерть», воліли померти, але не жити безсловесно в рабстві, на яке прирікав народ кримінальний режим Януковича. Ерік Буве зазначив, що за довге професійне життя «фотографував багато крові».
Був і під час розстрілів на Інститутській. «Такої гідності, як на Майдані, не бачив ніде у світі», — каже журналіст. Його до глибини душі вразило те, що беззбройні люди йшли під кулі, падали зранені, їм кидалися на допомогу, ставали на місце загиблих. «Відходили без крику і зойку, гордо, — каже Ерік Буве. — І в цьому була якась неймовірна сила, небачена гідність...».
...Зранку 18 лютого, як було оголошено на віче, на вулиці Інститутській шикується колона і рушає до Верховної Ради, де депутати мають розглянути зміни до Конституції України, які б обмежували повноваження Президента. Очолюють ходу народні депутати від демократичних сил, серед них — заступник Голови Верховної Ради Руслан Кошулинський.
— Людей, попри робочий день, зібралося багато, — каже учасник тих подій Роман Підлужний. — Уся Інститутська заповнена протестувальниками. Ми мусимо обходити довкола Будинку офіцерів, бо вулиці перекриті автомобілями і «Беркутом», подекуди силовики виставили бетонні блоки. У Маріїнському парку повно людей у формі і «тітушок». Видно, до побоїща влада готувалася — вони озброєні. Коли стає відомо, що за вказівкою Голови Верховної Ради В. Рибака канцелярія не зареєструвала відповідний документ і питання про конституційні зміни не розглядатимуть, люди починають кричати «Зека геть!».
Далі події розвиваються за підготовленим владою сценарієм. У протестувальників летять світлошумові гранати (особливо токсичні завозили з Росії), силовики і «тітушки» з кийками і залізними прутами кидаються на майданівців. У нападників вогнепальна зброя. Вибухи, вогонь (горять вантажні автомобілі), над Маріїнкою піднімається чорний дим.
— Під Верховною Радою було багато побитих і поранених, — розповідає Сергій Гладченко. — Бачив, як жіночки ведуть підтримуючи двох закривавлених хлопців, намагаються захистити їх від оскаженілого «Беркута». З оточеного майданівцями автозаку випускають сивого чоловіка, він весь у крові. Каже, що в машині залишилося троє хлопців. Вони дуже побиті і самі вже не можуть піднятися.
Сергій пригадує, як силовики нещадно лупцювали людей, у тому числі дівчат і жінок. Коли вони відступали, вперед виходили «тітушки», які забивали майданівців до смерті. У парку вже лежали бездиханні тіла.
Протестувальники почали відходити до Майдану. Хтось шукав порятунку, рушивши до метро «Арсенальна», інші спускалися схилами Дніпра, до вертолітного майданчика Януковича, а звідти виходили на Грушевського.
Найбільші групи рухалися до «території свободи» Інститутською. «Беркут» натискав, вузький вхід через барикаду не міг пропустити всіх людей, утворилася тиснява, в натовп продовжували стріляти і кидати гранати, чувся звук розбитого скла на станції метро, яке перекрили, щоб зупинити підхід свіжих сил до Майдану.
Під час наступу силовики захоплюють барикади на Грушевського й Інститутській, оточують Жовтневий палац, де пізніше знайдуть закатованих майданівців. Неприступною залишається барикада на Хрещатику з боку Європейської площі, тож «беркутівцям» не вдається оточити площу. Поки вони вичікують, самооборона зводить з піддонів і дощок нову барикаду на Інститутській, поблизу сцени.
Силовики в чорних шоломах виповзають до Жовтневого і звідти ведуть прицільний вогонь. Бойовий дух майданівців підтримують промовці зі сцени. Вже не пригадати хто напруженим, але без паніки голосом роздає команди: до профспілок терміново викликати «швидку», потрібне підсилення там-то, обережно, «Беркут» заходить звідти. Серед тих, чий голос не тремтів від страху, був і бандурист Віталій Мороз.
Біля Будинку профспілок у черзі до медпункту багато поранених. Хто може, допомагає постраждалим просто на вулиці. З-поміж усіх помічаю закривавленого давнього знайомого, художника Олександра Мельника. Він, як і на всі віче, на протест під Верховною Радою прийшов зі своєю картиною — ликом Ісуса Христа, яку носив, як прапор. Снайпер (невже таки прицілявся у сина Божого?) двічі поцілив Спасителю прямо в очі. Пан Олександр в одній руці тримав чорну спортивну шапочку, просякнуту кров’ю, червоні струмочки все ще стікали за комір пальто, а в іншій — картину з написом «Люди, любіть одне одного». Першу медичну допомогу ми з колегами надали йому просто на парапеті біля готелю «Козацький».
Усі ті дні у вирі подій було подружжя Деркачів — Юрій, тоді голова сільської ради із Ставищенського району, й Оксана — співробітник Національного музею літератури України. Вони пригадують, що останньою барикадою з 18 на 19 лютого стала стіна вогню. Протестувальники підтримували його, як могли, дим захищав від снайперів, а полум’я не давало силовикам наблизитися до сцени.
— Ми спалили не тільки запасний одяг, ковдри, а й намети, — каже Юрій Деркач. — Навіть з півтонни сала з їдальні. Силовики гасили вогонь водометами. Як тільки їм вдавалося «притиснути» вогонь, йшли в атаку. І так до ранку, аж поки у них не закінчилися гранати і набої.
У ту ніч група силовиків проникла у Будинок профспілок, де розташовувався революційний штаб, і підпалила його. За офіційною статистикою, там загинув один протестувальник, його як невідомого Героя після перемоги над бандократією поховали на Аскольдовій могилі. Стверджують, що за залишками одягу в ньому впізнали майданівця на ім’я Святослав. Прізвищ в ті дні ніхто не питав і не називав.
— Переломний момент у протистоянні у ніч на 19-те настав під ранок не лише тому, що у «беркутівців» закінчилися гранати. Ситуація тоді була дуже складною. Люди втомилися, були виснажені, напруження не спадало. Периметр тримали з півтисячі бійців, — продовжує розповідь Юрій Деркач. — На барикадах у Пасажі і на Прорізній, здається, нікого не було. І тут розвідка доповіла, що з боку Бесарабки рухаються чи то «беркутівці», чи то «тітушки». І справді, звідти бігла група людей із щитами й кийками. Було тривожно. Ми схопили бруківку і «коктейлі Молотова».
Коли дві групи наблизилися, прибулі вишикувалися у колону і перший ряд, грюкнувши щитами, впав на коліна: «Брати, пробачте, що так довго їхали!». То була сотня зі Львова. Через годину під’їхав Тернопіль...
Днями на брифінгу, присвяченому лютневим подіям на Майдані, представник Генпрокуратури України Сергій Горбатюк зазначив, що влада Януковича розробила план припинення протестів, допускаючи при цьому вбивства.
За його словами, «Беркуту» роздали мисливські набої, які застосовували у помпових рушницях замість гумових куль. Крім того, силовики отримали спецзасоби, незаконним шляхом ввезені з Росії, які містили шкідливі речовини. Під час сутичок 18 лютого, стверджує прокурор, загинуло понад 10 осіб, понад 500 отримали поранення, 100 із них тяжкі — черепно-мозкові травми, травми очей, струси головного мозку, забійні та рвані рани. У ніч штурму з 18 на 19 лютого загинуло ще 16 осіб, понад 200 було поранено. На думку Сергія Горбатюка, протестувальників хотіли поставити в таку ситуацію, щоб вони були змушені захищати своє життя і застосувати насильство у відповідь. Це дало б змогу владі оголосити антитерористичну операцію й остаточно розігнати акцію протесту.
Протягом 19 лютого протестувальники утримували позиції на Майдані Незалежності. Сутички тривали, знову було багато поранених. Багатьох з них доправляли до Михайлівського Золотоверхого собору, де у центральному храмі медики розгорнули операційну. Зранку в соцмережах з’явилося прохання до киян забрати додому легкопоранених. Коли ми дісталися обителі, там вже було багато народу, більшість добиралися пішки, бо метро не працювало. Люди несли продукти, бо кухні на Майдані вже не було, воду, ліки, пластикові пляшки для «коктейлів». Біля входу до храму височіла гора з пакунків із медпрепаратами. Лікарка, що вийшла з собору, повідомила: усіх поранених уже розібрали. Хіба що одного, з пошкодженням обох ніг, дооперовують. Так ми познайомилися і поріднилися із Стасом з Хмельниччини, якого на барикаді на Грушевського усі називали «Батею», і з його хлопцями, які кілька днів розшукували свого побратима в лікарнях і моргах, а знайшли у нашій квартирі. Під ногами у Стаса вибухнула граната, перетворивши цупкі зимові штани на шорти. Ноги йому розірвало від пальців до бедра. Відновити їх вдалося після двох операцій та реабілітації у Польщі.
Уже 19-го, попри блокування доріг і київського метро, на Майдані зібралося 30 тисяч осіб. Наступного дня, 20 лютого, протестувальники перейшли у наступ і змогли зайняти Український дім, Жовтневий палац та відтіснити силовиків до урядового кварталу. Десятки відеокамер і фотоапаратів зафіксували, як «беркутівці» розстрілювали беззбройних людей на Інститутській. Людей, для яких свобода і Україна виявилися дорожчими за власне життя. Тепер їхні імена на меморіальних плитах. Вони — Герої України. Вони перемогли. Вони — новий символ незалежності країни, що довго йшла до омріяної волі. Вони ті, хто допоміг народу зробити цивілізаційний стрибок із імперського «совка» у майбутнє, де найвищою цінністю є і буде Людина.
Світлана ЧОРНА, учасниця Євромайдану.
Художник Олександр Мельник. Майдан, 18 лютого 2014 року.
Фото автора.
