23 лютого в Чечні та Інгушетії чоловіків не вітають —    72 роки тому їхні народи депортували. Це був «акт гуманізму» з боку офіційної Москви стосовно «народу-бандита», який «поза всяким сумнівом, заслуговував на більш суворе покарання» за свою волелюбність. Тепер на більш сувору відплату — війну! — «заслужила» Україна. Багато хто з росіян розуміє, що за такою кремлівською політикою «патріотизму» (як об’єднуючою ідеєю всіх росіян!) стоять не тільки особисті амбіції товариша путіна. Під «любов’ю до батьківщини» ВВП зовсім не мав на увазі те почуття, яке робить людину відповідальною за свої вчинки й життя співвітчизників, закликає служити людям і нести добро в світ. «Путінська релігія» — це ненависть до всіх неросіян. «Ви маєте справу не з росіянами, а з пропагандою кремля», — пояснюють світові аналітики. Справді, коли замість школи неадекватні батьки везуть своїх дітей на окупований Донбас потримати зброю в лавах сепаратистів, патріотизмом це назвати ніяк не можна. За майбутнє такої країни страшно. Та й справжні російські патріоти, які збираються в інтернет-групи і на вуличні марші миру, це розуміють: «Мир і наші співгромадяни повинні знати, що в Росії й російськомовному світі — є ті, хто відкрито й категорично виступає проти війни, агресії, пропаганди ненависті між народами, проти офіційної неправди й переслідувань громадян за їхню громадянську позицію».

Олена МАГЛЬОВАНА (журналіст, Гельсінкі, з Росії):
— Ще зовсім недавно мало хто в Європі відрізняв українців від росіян. Сьогодні Україна — одна з тих на карті, до яких прикута загальна увага. Війна в Україні — справжній іспит для людства. Свого часу і нібито схвильований правами людини Захід, і «братній мусульманський» Схід майже безмовно дозволили Росії розтоптати незалежну Ічкерію, влаштувати геноцид чеченського народу. «Внутрішня справа Росії», так би мовити (хоча Чеченська Республіка Ічкерія оголосила про свою незалежність раніше від деяких союзних республік). «Мовчання — знак згоди», — подумав Путін і взявся за Грузію, відірвавши від неї два досить солідні шматки — Абхазію та Осетію. Світове співтовариство проковтнуло й це. Потім настала черга України. Тут, треба зазначити, європейські держави дещо захвилювалися. Мало до яких меж ця «внутрішня справа Росії» може пролягти. Польща і Фінляндія, наприклад, теж колись були внутрішньоросійськими землями. А раптом Путіну заманеться розширити свій «русский мир» до колишніх кордонів Союзу, а то і Російської імперії?
Але навіть і тепер, перед такою очевидною небезпекою, Захід не придумав нічого більш сильнодіючого, ніж досить виборчі санкції, над якими кремль просто сміється. На відкрите протистояння путінській державі ні Європа, ні США не наважуються. І, до загального суму, навряд чи наважаться в найближчому майбутньому. Україна сама перебуває на передньому краї протиборства відроджуваної «імперії зла». Від її перемоги чи поразки передусім залежить те, чи далеко вдасться зайти кремлю у своїх імперських планах. Упаде Україна — хто наступний? У Фінляндії, наприклад, ведуться розмови про невідкладний вступ до НАТО — але від нового Сталіна з ядерною бомбою жодне НАТО не захистить. Найменше, що можуть зробити громадяни країн, які не бажають опинитися в ролі чергової жертви — всіма силами і засобами намагатися не допустити поразки України. Поки що прикладів такої солідарності непробачно мало. Серед перших на боротьбу із загальним ворогом піднялися чеченці, які не забули ще кошмарів російського вторгнення й братньої допомоги українських добровольців у той страшний час. Вічна слава батальйону імені Джохара Дудаєва, вічна пам’ять його героїчному командирові — Ісі Мунаєву. Але де ж аналогічні батальйони від інших держав?
Але навіть залишена майже на самоті, Україна тримається непохитно. Війна, хоча б яка була жахлива, вчинила на український народ і добрий вплив — у тому сенсі, що набагато більше українців усвідомили себе саме українцями, а не колишніми радянськими громадянами. Протистояння ворогові, як це зазвичай і буває, згуртувало націю. Українські емігранти збирають кошти для армії, надсилають необхідні речі — бинти для поранених, ліки, одяг. Організовують пікети, демонстрації, збори на підтримку України.
Будемо сподіватися, що й всі інші зрозуміють, що боротьба із загальним ворогом має бути справою теж загальною. Встигнуть зрозуміти до того, як буде обрана наступна жертва...
Наталія ФОМІНА (Саратов, педагог, перекладач):
— Мені подобається жити в Саратові (це була порада мого тата перед смертю, щоб я сюди переїхала). Я відчуваю, що в мене тут дім, але... Але жити загалом тривожно. Тривожно тому, що поруч (і не поруч теж!) іде війна, що в нас погані відносини з навколишнім світом і, як наслідок всього цього, триває  економічний спад. Добром це не може закінчитися. Ще на самому початку анексії Криму й бойових дій на сході України я підписувала дві петиції — одну Путіну, а іншу в ООН. Я проти цієї війни! І проти всіх воєн! І проти анексії пвіострова. Я підтримала Україну тому, що не сприймаю, коли людей пригнічують, змушують щось робити, не беруть до уваги їхні інтереси, прагнення. До того ж, вважаю, що вибір Україна зробила правильний, країна йде в правильному напрямку, і нікому не можна їй заважати. Якщо в Україні все буде добре, то й у Росії з’явиться шанс. Я з великою повагою ставлюся до вашого вибору, тих сміливих людей, які вийшли захищати свою свободу ціною власного життя. Це воістину відважні й мужні герої. А «суть» у Росії залишилася ще з радянських часів: «Не витикайся, думай, що кажеш!». А це означає, що треба жити нібито в напівзігнутому стані. Але мені неприємний свій внутрішній страх. Добре, що є Інтернет, і я хоч якось можу висловити те, про що увесь час думаю. Я не дивлюся наше телебачення десь із 2000 року. Не дивлюся через низькопробність передач, фільмів, яскраво виражене насильства й відсутність логіки. Мені подобається «Сотник ТВ», хоча їхні прогнози часто песимістичні. Але «краще гірка правда, ніж солодка неправда». Та й взагалі, без правди немає життя! Мабуть, Росії треба буде пройти щось типу денацифікації, яку проходили жителі післявоєнної Німеччини. Німці знайшли в собі мужність перебороти своє минуле, ми теж повинні це зробити. Мені було дуже тривожно тоді, у березні 2014-го, коли все це починалося. І я тоді думала: «Невже це ніхто не зупинить?». Але не зупинили. Із цією спрагою крові я просто не знаю, що робити. Втратила деяких зі своїх колишніх друзів і однокурсників. Та й більшість моїх родичів, на жаль, підтримують офіційний курс. Спраги крові в них немає, але є байдужість, тому ось уже два роки, як ми не знаходимо загальної мови. Мені дуже шкода, що українцям на сході вашої країни довелося пережити (та й зараз теж) таке, загибель близьких. Я прошу вибачення за те, що ми це допустили. Дуже хочу, щоб моя країна перестала воювати, щоб у нас налагодилися нормальні відносини з нашими сусідами й навколишнім світом, з’явилися б спільні підприємства й проекти, у людей — робота й віра в життя. Згадую, як була зі школярами в Україні наприкінці 80-х років. Ми їздили до Дніпропетровська. Досі пам’ятаю приміщення оперного театру. Так було затишно й добре після цікавої екскурсії містом.
Георгій ХРОМОВ (Москва, інженер):
— Конфліктом на Донбасі зацікавився давно. Скажімо, як імовірний учасник, я міг бути залучений ще на стадії розгортання там груп вторгнення, що організовували «стихійний протест». Основним гаслом була допомога росіянам, які можуть постраждати від етнічних зачисток «бандерівців». У принципі, я з легкістю міг би повірити в це, якби не був знайомий з людьми, котрі відвідували київський Майдан, і не був насторожений раптово підвищеною активністю ФСБ навколо націоналістів, особливо — медійно активних. Після чого пара невеликих проколів кремлівських пропагандонів («спалений дотла Київ» Кисельова, і «тисячі скандуючих правосеків» Просвіріна) довершили вибір. Якщо відкритий ворог (а керівництво ФСБ, зокрема п. Путін, не приховує своєї ворожості до націоналістів), підтримує певний вибір, то його пропозицію необхідно уважно вивчити. Я вивчив. І запропоноване цим ворогом мені страшно не сподобалося. Звідси, я не міг ставитися до подій на Донбасі інакше, як до ФСБшного «розведення лоха», користуючись термінологією президента Путіна. У міру розвитку протистояння на Донбасі, я неодноразово переконувався в правильності свого вибору: коли ловлять і вбивають людей, що не становлять особливої небезпеки (я про вбивство депутата і його помічника), «протестуючі» навіщось катують полонених і по-звірячому з ними поводяться, виникає моральне запитання: «А ви чим ліпші?». Коли тобі повідомляють про «збитий беззбройними протестувальниками вертоліт ЗСУ», «шахтарська дивізія» становить максимум дві роти, людей віддалено схожих на шахтарів... Виникає запитання — ви кого за дурнів тримаєте? Коли серед прапорів захисників «Русского мира» з’являються червоні прапори тих, хто молиться на сушений труп людини, яка ненавиділа росіян органічно, і це не викликає навіть тіні протесту в націоналістів, що борються там... Коли «Русский мир» захищає набрід з Кавказу, що органічно хапається за кинджал при слові «росіянин», питання про руськість цього «Русского мира» означає лише одне — руськості в ньому й немає ні грама. Це довершує формування ставлення до ситуації на Донбасі. І через призму цього ставлення починають сприйматися повідомлення Стрєлкова про «несвіжі трупи» у нещасливому Боїнгу, про геноцид «народу Донбасу», і викрутаси скажених ватників, що топчуть цукерки з розграбованого ними ж супермаркету. І це ставлення називається просто: шизофреніки, котрі забрехалися. Отож подальший розвиток ситуації був цілком очікуваним.
У принципі, Україна нам показала чудовий приклад боротьби за свою свободу, за свої права. І навіть помилки, допущені Майданом, і які зараз так важко виправляє українське суспільство, повторюють те, з чим має зіштовхнутися Росія та її громадянське суспільство. Ми віримо в Україну, в перемогу її «воїнів світла» над путінським царством тьми і неуцтва.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.