Давно відомо, що чорноземні ґрунти України найродючіші у світі, але реалізувати їх великий потенціал важко. В. Докучаєв назвав чорнозем багатим, але таруватим (скупим, скнарим), і не тільки через вади погодних умов. З наукової точки зору це пояснюється тим, що чорноземні ґрунти переважно мають середній і важкий гранулометричний склад, велику активну поверхню, яка зв’язує значну частину вологи і поживних речовин у недоступні для рослин форми. Реалізують потенціал ґрунтів зазвичай за рахунок обробітку, що покращує фізичні властивості, меліорацію, інші показники. Усі вони активізують діяльність мікроорганізмів, а ті, в свою чергу, переводять важкодоступні поживні речовини ґрунту в доступні, що й надходять у кореневу систему і створюють урожай. Якщо ці процеси відбуваються без достатнього внесення добрив, ґрунт поступово збіднюється, і тим більше, чим довше діє така малодобривна технологія і вище врожай.
Землеробство України завжди розвивалось в умовах так званого дефіцитного балансу поживних речовин, бо з урожаєм з ґрунту виносилось більше елементів родючості, ніж поверталось з рослинними рештками і добривами. В історії країни був період, на жаль, дуже короткий (з 1966 по 1990 рік), коли діяла державна програма підвищення родючості ґрунтів і коли добривам приділяли багато уваги. Наприкінці 1980-х років на кожен гектар орної землі вносилося 148 кг мінеральних добрив, у тому числі азоту — 65, фосфору — 41 і калію — 42 кг, а загалом в Україні — 4,5 млн. т туків. Для порівняння відзначимо, що майже стільки ж добрив вносила тоді Велика Британія, а такі економічно розвинені країни, як Італія і навіть США — менше. Не можна не звернути увагу на темпи нарощування внесення добрив у цей 25-річний період. Вони зросли у 3,2 разу. Нагадаємо, що у 1988 р. під цукрові буряки внесли майже 500 кг, озиму пшеницю — 200, кукурудзу на зерно — 250, соняшник — 122, овочі — 210 і навіть під кормові культури — 150 кг N+P+K на гектар. У результаті зібрали значні врожаї, а баланс поживних речовин став бездефіцитним, а для фосфору — навіть позитивним. На жаль, останній факт залишився непомітним, а у дійсності ним треба було б пишатися, бо динаміка ґрунтової родючості у цей період набула принципово нової якості — вона досягла стану простого відтворення. Якщо б продовжували вносити добрива у таких же кількостях ще хоча б декілька років, країна могла б досягти нового етапу — розширеного відтворення ґрунтової родючості. А за цих умов землеробство України вже перейшло б на шлях сталого розвитку, який характерний для багатьох країн Західної Європи. До речі, з країн пострадянського простору майже сталого землекористування досягла Білорусь, яка протягом останніх років щорічно вносить на 1 га ріллі 280—300 кг N+P+K і 9—10 т гною.
Добрива — наймогутніший засіб підвищення ефективності землеробської галузі. Добрива, за узагальненими даними, — це 40—50% приросту сільськогосподарської продукції, і це ж гарантія стабільності галузі. Несприятливі погодні умови знижують ефективність добрив, але все-таки не можна не звернути увагу на такі закономірності.
Середньорічне внесення у Франції та Німеччині під зернові культури 200—250 кг N+P+K — врожаї майже 53 ц/га, у Нідерландах — відповідно 350 кг і 80 ц/га, а якщо в Італії вносять 120 кг/га, то і отримують відповідно 38 ц/га. Це середні дані за 20—30 років і дуже переконливі. Якщо Україна хоче утримувати зернову галузь на високому рівні, щонайменше треба відновити вже досягнуті наприкінці 1980-х років рівні внесення мінеральних добрив.
Практично весь азот у ґрунтах (до 95—98%) перебуває у складі гумусу та інших органічних сполук, тобто у важкорозчинній і недоступній рослинам формі. Частка мінерального азоту, доступного для рослин, дуже мала, і визначається рівнем застосування азотних добрив, а також насиченістю сівозмін багаторічними бобовими травами. Тому короткочасний (протягом декількох місяців) підвищений вміст мінерального азоту відмічається лише за внесення органічних добрив, після чорного пару і після розорювання пласта багаторічних бобових трав. Загалом ґрунти лісостепової і степової зон належать до середньозабезпечених азотом, а більшість ґрунтів Полісся — до слабозабезпечених цим елементом живлення. Уміст рухомого фосфору наприкінці 60-х років минулого сторіччя (дані 1-го туру агрохімічної паспортизації) становив 7,1 мг/100 г ґрунту, а вміст рухомого калію — 9,8 мг/100 г ґрунту, тобто ґрунти вважалися середньозабезпеченими цими елементами живлення. За роки інтенсивної хімізації (1965—1990 рр.) уміст цих елементів відповідно зріс до 10,6 і 11,3 мг/100 г ґрунту. На жаль, це надто мало і дуже далеко до середньоєвропейського рівня, де, наприклад, уміст рухомого фосфору сягає 20 мг/100 г ґрунту і приблизно відповідає вимогам більшості вирощуваних польових культур.
В Україні у 2014 р. добрив унесено на гектар ріллі лише 77 кг, у тому числі азотних 54 кг і його баланс був від’ємним — -24 кг. Для фосфору і калію відповідно по 14 кг, а баланс — -13 та -15 кг. Найбільш несприятливий стан забезпеченості ґрунтів фосфором, бо дефіцит цього елементу спостерігається у ґрунтах усіх ґрунтово-кліматичних зон.
Забезпеченість ґрунтів України калієм значно краща, ніж фосфором. Площі орних земель з низьким і середнім вмістом обмінного калію становлять 30%. Переважно це ґрунти піщаного та супіщаного гранулометричного складу. Передусім покращення калійного режиму потребують дерново-підзолисті ґрунти Полісся і опідзолені ґрунти Лісостепу. Ґрунти південної частини Лісостепу і практично всі ґрунти Степу характеризуються підвищеним та високим умістом обмінного калію.
За дефіцитного балансу поживних елементів одержати високі врожаї дуже важко, вони будуть формуватись переважно за рахунок природної родючості.
Говорити ж про підвищення родючості ґрунтів взагалі неможливо. Тому альтернативи мінеральним добривам немає. Відсутність достатньої кількості органічних добрив, які здатні частково компенсувати нестачу міндобрив, ще більше загострює проблему.
Отже, розв’язувати проблему добрив неодмінно треба, якщо Україна справді хоче стати провідною у світі аграрною державою. Вирішити проблему добрив — означає забезпечити себе продовольством і стати надійним експортером сільгосппродукції. За орієнтовними підрахунками, створення бездефіцитного балансу поживних елементів є реальною передумовою отримання країною 80 млн. тонн зерна, а за сприятливої погоди і використання новітніх сортів і високих технологій — навіть більше.
Щодо виробництва добрив. Відносно азоту — не так давно Україна щорічно виробляла понад 2 млн. т таких добрив (у діючій речовині), але в основному для закордонних споживачів майже у 50 країнах. Тільки 15% з них залишалося в Україні, але це набагато менше потреби, яка становить 1,5 млн. тонн. Тепер, на жаль, виробництво мінеральних добрив значно скоротилося. За даними статистичного бюлетеню «Виробництво промислової продукції», у 2014 р. вироблено лише 115,4 тис. тонн. За таких умов уряду треба терміново відновити роботу промислових підприємств або імпортувати азотні добрива.
Відносно фосфору — ситуація ще більш складна. Відсутня висококонцентрована сировина, а тільки з неї можна виробити суперфосфат або інші повноцінні фосфорні добрива.
Ситуацію можна полегшити за рахунок місцевих родовищ фосфоритів (подільських, харківських, донецьких, вінницьких, одеських). Але вироблене з них фосфоритне борошно ефективне (інколи на рівні 80—90% від суперфосфату) тільки на кислих ґрунтах, тобто у Поліссі і, частково, у Лісостепу.
Потреба у фосфорних добривах — майже 1 млн. т (знову в діючій речовині), та донедавна за більш сприятливих, ніж сьогодні, економічних умов виробляли тільки 35—40 тис. т, тобто таку мізерну кількість, що вже не виходило й по 2 кг замість хоча б 30 кг на гектар орної площі. Водночас, нагадаємо широко відомі наукові положення — без фосфору знижується ефективність азотних добрив, якість продукції, витрачається більше вологи на створення зернової продукції тощо. Проблема фосфору в землеробстві країни вже набила всім оскомину — було багато засідань, постанов, але досі нема стабільної закупівлі сировини, не розроблюються місцеві фосфорити, а той суперфосфат, що все-таки виробляється, до поля не доходить через дуже високі ціни.
Відносно калію — так само складна проблема. Потреба — майже 0,5 млн. т. Раніше імпортували з Росії та Білорусі. Тепер маємо дуже мало, скільки — взагалі невідомо, бо у статистичному бюлетені про це жодного слова. Водночас у Прикарпатті є значні поклади калійних руд, щоб повністю задовольнити власну потребу в калію.
Але бізнесмени чомусь не поспішають їх розробляти. Очевидно, немає впевненості, що землекористувач купить цю продукцію. І його, і виробника добрив можна зрозуміти.
Кожний наведе чимало аргументів і підтвердить свою правоту. Але вирішення проблеми, повторюємо, відкладати надалі неприпустимо. Думаємо, що це не личить Україні, у перспективі житниці Європи і світу, яка є до того ж безпосередньо причетною до створення фундаментальних основ науки про ґрунти та їхню родючість.
Більше того, Україна могла б стати зразком ставлення до ґрунту, високої ефективності землеробства, якби хоч трохи навела лад у своєму господарстві.
Що ж треба зробити? Головне — знайти стабільне джерело фінансування закупівель добрив. Як здається, це джерело визначено законом про плату за землю, який прийнято ще у 1996 р., але він, на жаль, фактично не діяв, бо коли приймають бюджет, його дію тимчасово зупиняють, і так щороку. Простий підрахунок доводить, що на здійснення заходів з підвищення родючості ґрунтів (а саме винятково на це передбачає витрачати зібрані кошти закон) можна акумулювати 4,5—5 млрд. грн. щороку. На ці кошти можна викупити у виробників добрива і продати їх аграріям на пільгових умовах. А чому б не повернутись до лізингу? Тут, очевидно, він би запрацював ефективніше, бо кошти до державного бюджету повертались би швидше (за рік—два), ніж за сільгосптехніку (три—п’ять років). А чому досі нема застави землі, що вже давно визнана унікальним капіталом, але який не працює не тільки на суспільство, а й навіть на себе?
Побоювання, що добрива недостатньо окуповуються додатковою продукцією, — безпідставні. Сьогодні наукою розроблено, а практикою підтверджено, що нові технології використання добрив надзвичайно ефективні. Вони передбачають внесення понижених (ресурсоощадних) доз, локальне внесення під весняну культивацію, внесення в рядки одночасно з сівбою, підживлення рано навесні та в період вегетації. У порівнянні з традиційною, але відкинутою часом технологією (70% добрив під оранку, решта — весною), окупність добрив удвічі—утричі зростає. Наприклад, 30 кг азоту, внесеного у підживлення озимих рано навесні, забезпечує 350—400 кг зерна. Внесення суперфосфату під час сівби дає майже таку ж віддачу.
До цього треба додати, що зараз швидко удосконалюється асортимент туків. Замість однокомпонентних мінеральних добрив дедалі більше виробляють комплексних добрив, які ефективніше не тільки завдяки синергізму (один компонент підсилює дію іншого), а й завдяки меншим витратам на транспортування і внесення. Так, «Сумихімпром» виробляє нові види складних добрив з подвійними і потрійними комбінаціями елементів живлення: суперагро 11 типів, складне добриво чотирьох типів, азотно-калійне добриво двох типів, суперфосфат амонізований, азофосфер, магнієвмісний суперфосфат. «Рівнеазот» виробляє тукосуміші з різним співвідношенням N, Р і К. Здатний розширювати асортимент добрив «Концерн «Стірол» — карбамід, карбамідоаміачна суміш з додаванням цинку, міді, молібдену.
Поширюються органо-мінеральні добрива, які мають низку переваг (збалансоване співвідношення макро- і мікроелементів, вища засвоюваність рослинами, пролонгована дія тощо). Головна їх перевага — можливість приготування на місці, у кожному господарстві.
Виробляються в Україні й мікродобрива, які високоефективні для обробки насіння, або для позакореневого підживлення. Вони не тільки підвищують урожай, а і сприяють крохмалистості картоплі, цукристості цукрових буряків, знижують кислотність винограду. До того ж вітчизняні мікродобрива мають низьку ціну.
Ми впевнені, що добрива повинні дійти до поля. Вже давно доведено, що добрива — головний компонент інтенсифікації, без них не буває інтенсивного шляху розвитку в аграрному секторі. Для України як великої аграрної держави не може бути іншого екстенсивного підходу.
Відновлення родючості ґрунту завжди було головною турботою хліборобів. Раніше це вони робили, опираючись на інтуїцію і досвід. Тепер, крім того, варто опиратись на наукові розробки. Наука доводить, що можна одержати високий врожай і не тільки не допустити падіння родючості ґрунту, а й, навпаки, примножити її. Не можна тільки одного — жити за рахунок ґрунту, бути його боржником.
Ми почали цю статтю з посилання на засновника науки про ґрунт великого Докучаєва. Хочемо й завершити її цитатою з його праці «Наши степи прежде и теперь»: «Чорнозем, хоча б який він мав добрий склад, якими б високими природними властивостями був наділений, але через поганий догляд, неправильне підживлення, непомірний труд, його сили підірвано, виснажено, він уже не в змозі правильно працювати, на нього не можна покластися, він може сильно постраждати від найменшої випадковості, яку за іншого, більш нормального стану він легко б переніс, у будь-якому разі істотно не постраждав би й швидко оговтався».
Святослав БАЛЮК, Віталій МЕДВЕДЄВ, академіки НААН України.
