Мій співрозмовник — Іван Начовний (на знімку) — командир танкового взводу 93-ї бригади, «кіборг», учасник боїв за донецький аеропорт із позивним «Гном», добре відомий у Дніпропетровську. Учорашній викладач вузу несподівано для себе був змушений приміряти шинель бойового офіцера на передовій. Сьогодні — волонтер і активний громадський працівник.
З війни приходять «не собою»
Починаючи розмову, насамперед торкаємося проблем людей, що повернулися з фронту. Як вони адаптуються до мирного життя, з якими труднощами стикаються.
— Чому після служби не повернулися до колишнього життя, а вирішили зайнятися волонтерством? Чогось не вистачає?
— Війна змінює людину. На війні в психологічному відношенні все просто, світ чорно-білий. Тут друзі, там вороги. І до цього швидко звикаєш, це комфортно по-своєму. А в мирному житті усе у півтонах.
— Суспільство — це постійний компроміс?
— Так. Потрібно домовлятися, шукати спільну мову з усіма, навіть із тими, хто тобі особисто не подобається. Ну і ще такий фактор, як внутрішнє напруження. Те, що є в усіх, хто пройшов через реальні бої. Цього немає в мирних людей.
Під обстрілами, на передовій, ти весь час у напрузі. Є такий адреналін усередині. І ти його періодично викидаєш, «стравлюєш пару» на ворога. Коли приходиш додому, це в тобі залишається, але виходу йому вже немає. Напруження накопичується й може зненацька вихлюпнутися на що завгодно. На сторонніх, на близьких, на дверну ручку, яка не хоче піддаватися.
Згадуємо події річної давності. Іван розповідає, як прибули в Піски, як рили перші окопи. Про перші обстріли й перших поранених.
— Кажуть, що ДАП став символом відродження нашої армії. Таким собі українським «Сталінградом», переломним моментом. Ви, як учасники подій, це відчували?
— Ну, що це був символ, згоден. Але не згоден, що оборона донецького аеропорту — це тільки бої за сам термінал. Цю подію потрібно розглядати в комплексі. Адже там і Піски, і Авдіївка. Це все одна лінія оборони. А термінал — тільки частина її, — розповідає мій співрозмовник. — Я був у терміналі. Вода, електрика, капітальні укриття. Жодного порівняння з тими позиціями в Пісках, де стояли наші танки. Після прибуття, намагаючись обкопати машини, ми зламали танкову лопату — сталевий ківш на днищі танка. От такий у нас на позиціях був ґрунт. А з укриттів — тільки пара будинків в одну цеглину завтовшки.
Армію повинні міняти молоді
Зазвичай будь-яке переміщення армійського майна й військовослужбовців має паперовий супровід.
— Та не було ніякого письмового наказу. Я взагалі за всю свою службу не бачив жодного письмового наказу. Тільки усні. Нас у ДАП відправляли «нібито» на 3 дні — туди й назад. Наприкінці третього дня в нас уже сідали батареї в раціях. Я зв’язався зі штабом, запитав, що робити. «Стійте», — кажуть.
І так усю війну. Ніяких письмових наказів: «Ну подивіться, що там можна зробити...», «Ну допоможіть сусідам...»
Говоримо про причини такої поведінки з боку командування. Сходимося на думці:
Більшість офіцерів, особливо старших, у нашій армії поводяться як клерки, вони просто на роботу ходять. А тут раптом війна...
— Потрібно щось робити. А робити щось страшно, раптом помилишся. Якщо в АТО щось відбувалося в той період, то це зазвичай була ініціатива молодших командирів. Серед цих людей справді багато розумних, з новим мисленням. Але їм потрібна можливість рости. Інакше система їх витисне з армії. І для цього теж потрібні волонтери й громадські працівники, — каже Іван Начовний.
Надія — на людей не із «системи»
Обговорюємо перспективи службового зростання молодих офіцерів в українській армії. І звичайно, торкаємося теми одержання нагород і статусів учасника АТО й УБД.
— Ось іще одна причина того, чому я пішов у волонтери. Будь-який призовник чи доброволець, який намагався одержати статус УБД, знає, що це складно. Потрібно зібрати просто неймовірну кількість папірців, які потім доведеться ще сто разів переробити. Те ж саме стосується одержання бойових нагород. Нереально затягнута процедура. І без привернення уваги громадськості ця проблема не вирішиться ніяк.
За словами Начовного, новій українській армії обов’язково необхіден контроль із боку активної громадськості. З боку людей, які бачили, що відбувається усередині армії, й прагнуть змін, але при цьому ніяк не пов’язані з системою. Тому, коли надійшла пропозиція створити в Дніпропетровську Центр допомоги учасникам АТО у співпраці з облдержадміністрацією, волонтер роздумував не довго:
— На посаді радника голови ОДА я займаюся проблемами мобілізованих і демобілізованих бійців АТО. І питання одержання документа УБД — одне з найпоширеніших. Хоча й далеко не єдине. Головне, що є змога швидко й беспосередньо вирішувати складні проблеми наших підопічних. Відкривати потрібні двері. Через керівництво ОДА виходити на самий верх, щоб там теж знали: бійцям, які повернулися з війни, потрібна реальна реабілітація. Учорашніх солдатів треба повертати до мирного життя.
За півроку роботи в центр звернулися сотні колишніх військовослужбовців. І більшість із них уже одержали допомогу. На основі звернень напрацьовуються методики вирішення тих чи інших питань. З’являються нові програми адаптації й реабілітації учасників АТО, а переймати передовий досвід приїжджають навіть із сусідніх областей.
Дніпропетровськ.
Фото зі сторінки у Фейсбуку.
