Почесному громадянинові Будапешта Іванові Вашкебі — 75

Унікальна доля в заслуженого журналіста України, дипломата, перекладача Івана Вашкеби, який відсвяткував 75-річний ювілей. Ця тонкої натури, глибоко інтелігентна, високо порядна людина володіє рідкісним даром — скрізь, хоч би де працював, здобувати лише друзів. У нього немає ворогів!
А щирих друзів в Івана Михайловича — від Будапешта, Белграда, Відня, Брюсселя, Праги, Варшави до Києва й Москви, Астани й Улан-Батора...
Він належить до когорти тих неймовірно працьовитих і надто скромних інтелігентів-закарпатців, котрі скрізь і завжди сумлінно та віддано — й безкорисливо! — служили обраній справі, зберігаючи воднораз у серці палку любов до рідного краю і вславляючи його своїми вчинками. Таких нині лише одиниці. Але саме вони залишаються камертоном совісті й патріотизму краян.
Життя кидало його то на Кубу під час Карибської кризи — як солдата строкової служби, то в Польщу, то в Чехословаччину — як досвідченого аналітика й дипломата, працював перед тим власкором Українського республіканського радіо і телебачення в Закарпатській області, пізніше начальником управління внутрішньої політики ОДА, в Національному інституті стратегічних досліджень при Президентові України... А нині пенсіонер Вашкеба також не сидить удома — працює: аналізує, перекладає, пише статті та книжки... Щоправда, вже більше уваги приділяє восьмирічній онучці Елеонорі — відмінниці-третьокласниці, маленькому правнукові Володьці, онукові Роману — фахівцеві сучасних видів зв’язку, адже й сам починав як солдат-зв’язківець... І мріяв про космос. Навіть пройшов відповідну медкомісію. Мабуть, є певний знак у тому, що трудовий життєпис Івана Михайловича так густо переплетений дружбою з космонавтами — радянськими, угорським, американським...

 

«Іванку, Іванку, купи ми рум’янку!..»

Народився Іванко 1941 року в сім’ї шанованого дипломованого виноградівського муляра Михайла Вашкеби. Дітей було п’ятеро: троє хлопців і двоє дівчат. Батько зводив будинки, а мати тяжко трудилася на виноградниках знаменитої Чорної Гори. І вдома мав бути порядок...
Професії юнак, як тоді модно було говорити, здобував безпосередньо на виробництві, насамперед на Виноградівському промисловому комбінаті. Працював слюсарем-інструментальником, токарем, ковалем, а згодом електрогазозварником.
Високий та стрункий, чорнявий, кучерявий та ще й, як у тій співанці, — на бороді ямка. Дівчатам подобався. Завжди охайно одягнутий, акуратний, дотепний, уважний, гарно співав. Спортсмен. Мати не могла натішитися таким сином. Іван мріяв про науку, однак спочатку, на його ж переконання, мав пройти армійський гарт. Так і сталося: 1959—1962 роки — на строковій службі в радіотехнічних військах у Підмосков’ї...
Скуштував і такого напруження, якою виявилася Карибська криза. «Білий світ висів на волоску», — коротко каже Іван Михайлович. Довгі три місяці прослужив у Сантьяго-де-Куба. А після армії — історичний факультет Ужгородського університету, який закінчив у 1967-му. Впродовж навчання Іван регулярно публікувався у студентській пресі, ужгородській та виноградівській районках, брав участь у підготовці програм молодіжної, громадсько-політичної та літературної редакцій обласного радіо, писав цікаві наукові розвідки.
Ще студентом Іван Вашкеба розпочав творчу діяльність поза-штатним кореспондентом-організатором обласного радіо у вузі. Після завершення навчання за конкурсом став кореспондентом головної редакції новин, потім редактором, старшим і головним редактором обласного радіо.
Він скрізь трудився самовіддано і багато. З 1968-го п’ять років поспіль очолював корпункт Держтелерадіо України в Ужгороді й водночас — власний кореспондент московської радіостанції «Маяк». Писав до обласних і низки республіканських газет, щоквартально готував обмінні передачі для Кошицької україномовної студії Чехословацького та Ніредьгазької студії Угорського радіо. Одне слово, його енергії вистачало на все.

Повпред співпраці

З осені 1973-го до весни 1992 року Іван Михайлович працював на дипломатичній роботі в Угорщині. У ранзі першого секретаря, а пізніше радника посольства СРСР він обіймав у різні періоди посади завідувача протокольного відділу, прес-аташе, відповідального секретаря Будапештського представництва Союзу радянських товариств дружби із зарубіжними країнами, представника Всесоюзного агентства з авторських прав та ліцензування, представника Союзу радянських товариств дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами, працював у групі дипломатів, що опікувалися питаннями культурного співробітництва...
Клопоту вистачало. Але жива робота з обміну професійними колективами митців, підготовка між-урядових договірних документів про культурну співпрацю та організацію культурних заходів на теренах Угорщини й тодішнього Союзу, обопільне надання авторських прав на книгодрукування, публікацію статей, художньої, технічної, медичної літератури, музичних, драматичних творів радянських авторів в Угорщині та угорських в СРСР І. Вашкебі подобалася найбільше.
Як радник посольства з питань культури, Іван Вашкеба організовував з управлінням культури Закарпатського облвиконкому, дирекцією Закарпатського художнього музею в рамках персональних та колективних виставок, що їх проводили в залах Будапешта, Дебрецена та багатьох інших міст, — представлення художніх полотен Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Федора Манайла, Антона Кашшая, Івана Шутєва, Золтана Шолтеса, Володимира Микити, Ернеста Контратовича, Василя Свалявчика, Юрія Герца, Степана Сігетія... То була ціла епоха знайомства європейців із закарпатською школою живопису. І яка пропаганда творчих здобутків майстрів пензля!.. Хто ще тоді міг так широко прислужитися духовності рідного краю й України, аніж Вашкеба?..
У Будапешті відбувалися концерти заслуженого Закарпатського народного хору, танцювального колективу «Юність Закарпаття», колективу «Угорські мелодії», Мукачівського хору хлопчиків, бага-тьох самодіяльних художніх колективів краю, цілої низки українських республіканських колективів. Серед них «Червона рута», у складі якої була тоді і Софія Ротару; а ще — тріо Мареничів, хор імені Ве-
рьовки, ансамбль Вірського, сольні концерти оперних співачок Гізели Циполи, Ірини Мірошниченко, театральна вистава з участю народної артистки України Лариси Хоролець...
Паралельно з дипломатичною службою І. Вашкеба як власний кореспондент Українського радіо в Угорщині співробітничав також із київськими виданнями «Літературна Україна», «Робітнича газета», «Сільські вісті». Тут-таки, в Будапешті, на відмінно закінчив Міжнародний інститут журналістики.
За півтора десятиліття роботи дипломатом І. Вашкеба — майже постійний учасник всеугорських журналістських конкурсів, за кількаразову перемогу в яких 1984 року йому присуджено найвищу нагороду Спілки журналістів Угорщини — нагрудний знак «Золоте перо».
Тоді ж за особистий внесок у зміцнення дружніх зв’язків між народами двох країн та в поглиблення культурного співробітництва йому рішенням угорської влади присвоєно звання «Почесний громадянин Будапешта».

Річка сильна повноводдям, а людина — друзями

Серед друзів і близьких знайомих І. Вашкеби такі величні постаті, як Михайло Стельмах, Софія Ротару і Чингіз Айтматов, Янош Кадар і Арпад Гьонц (президент уже нової Угорщини, відомий в Європі літератор і перекладач), космонавти Павло Попович, Валентина Терешкова, Світлана Савицька, Георгій Береговий, Валерій Кубасов, Георгій Шонін, Берталан Фаркаш з Угорщини, американский астронавт Ніл Армстронг...
— У кабінеті Яноша Кадара я був чотири рази, — згадує Іван Михайлович. — Стільки ж супроводжував найвищі партійно-урядові делегації СРСР, які перебували в Будапешті, на чолі з генсеками...
А скільки разів виконував надважливу державну місію, будучи єдиним перекладачем на переговорах у вузькому колі керівників радянського уряду й угорського, голови Держплану СРСР Байбакова!?.
Можна собі лише уявити вагу таких завдань... 
У грудні 1982-го радянський посол у Будапешті давав прийом з нагоди 60-річчя утворення СРСР. Гостей було багато. І тут до Івана Вашкеби підійшов сам Янош Кадар і простягнув руку: «Ви — угорець?» — «Ні, я українець. Але із Закарпаття. І ходив до угорської школи». — «Кожного разу, коли сюди приходжу, бачу вас. Мені дуже приємно вас бачити і тепер»...
Іван Михайлович — кавалер ордена «Знак Пошани», численних медалей, інших нагород, дипломатичних відзнак... 
Однак він і в красні сімдесят п’ять, як і в молодості, — бадьорий, веселий, жартівливий, рухливий і водночас зосереджений на улюбленій справі. Та готовий відгукнутися. Прийти на допомогу. Бо це — кредо його життя.

Ужгород.

Фото з родинного архіву Вашкебів.