Нещодавно Генеральна прокуратура України оприлюднила звіт щодо грубих фінансових порушень з боку МОЗ під час закупівлі у 2013 році за бюджетні кошти машин «швидкої допомоги». Виявлено, зокрема, що керівники міністерства, діючи у змові з певними комерційними структурами та з метою явного особистого збагачення, придбали за «космічними» цінами понад тисячу одиниць відповідної автотехніки на суму майже мільярд гривень, чим завдали державі збитків в особливо великих розмірах. Отже, за цим фактом до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості щодо вчинення злочинних дій згідно з ч. 5 ст. 191 Кримінального кодексу.

А ще — принагідно нагадаємо у цьому зв’язку — останньою з лютневих своїх постанов №4216 Верховна рада України звільнила від обов’язків міністра охорони здоров’я Раїсу Богатирьову. Це майже одноголосне рішення було прийнято «у зв’язку із систематичними порушеннями нею Конституції, невиконанням міжнародних угод та державних цільових програм».

А прелюдією такої цілком, як на мене, закономірної розв’язки послужило відкриття наприкінці минулого року одразу декількох кримінальних справ проти низки вищих посадовців МОЗ України (зокрема, «за неефективне використання коштів держбюджету, виділених на заходи з профілактики та лікування туберкульозу, неналежне виконання загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД»). Наприклад, як з’ясували журналісти, у 2011 році міністерство на підставі фальшивих документів закупило (до того ж на чималеньку суму — аж 53 мільйони гривень!) цілу партію безнадійно зіпсованих інкубаторів для немовлят. Не кажучи вже про масові тендерні закупки сумнозвісних «смертельних вакцин», постачальником яких виявилася така собі ніби непоказна скромна фірмочка «Фармстандарт-біолік», керована, однак, одним із міністерських синів-близнюків Олександром. Адже їх безневинними жертвами стали, як мінімум, одинадцятеро потенційно здорових немовлят!.. Хоча, з другого боку, саме тоді, наскільки мені пригадується, всі переймалися сумнівом, що таки й справді бодай хтось із фігурантів цього гучного відомчого скандалу буде скільки-небудь серйозно покараний...

Так, на жаль, у той лиховісний час це поставлене руба питання мало, швидше, риторичний підтекст (попри навіть наполегливі рекомендації Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України щодо усунення з чинної посади, здавалося б, непотоплюваної досі Р. Богатирьової). І тільки тепер усе розставлено, нарешті, по своїх законних місцях...

А взагалі, за індексом людського розвитку (що обумовлений рівнем життя населення, а також загальним станом його здоров’я) Україна, як, власне, й очікувалося, скочується дедалі нижче, займаючи на сьогоднішній день у світі 78-ме місце. Ну а серед цивілізованих європейських держав навіть передостаннє: адже гірша за нашу ситуація лише в Молдові. І це, погодьтеся, дуже прикро, адже з таким майже злиденним рівнем доходів пересічному українцю доводиться зазвичай відкладати левову частку своєї зарплати на суто лікарняні потреби.

— Любомире Антоновичу, а які цифри наводить з цього приводу офіційна державна статистика? — з цим запитанням ми звернулися до відомого організатора вітчизняної науки, народного депутата першого скликання, академіка Любомира ПИРОГА (на знімку).

Статистика насторожує

— Що ж, порівняно з іншими представниками колишнього соцтабору наші громадяни таки й справді мало не найбільше, на жаль, сплачують за надані їм медпослуги — в середньому по 210 євро на рік. До того ж це, вочевидь, може бути зумовлено хіба що суто залишковим принципом фінансування охорони здоров’я (до 3,7 відсотка від ВВП за необхідного мінімуму 6 відсотків).

Зокрема, просто-таки в катастрофічному становищі опинилося сільське населення. За майже чверть століття державної незалежності з карти України зникли понад 600 сіл і 40 селищ, найбільше на Сумщині, Київщині та Полтавщині.

Значно скоротилась і середня тривалість життя громадян України. Якщо у 1960 році Україна за цим показником була на сьомому місці у світі, то, скажімо, нині серед усіх держав Центральної та Східної Європи вона вже посідає передостаннє (а замикає, між іншим, згаданий перелік Росія). Особливо, як на мене, вражаючою є надсмертність чоловіків працездатного віку.

В Україні лікар сімейної медицини перевантажений роботою. Адже під його безпосередньою опікою перебувають наразі близько 4000 осіб, тоді як, приміром, в європейських державах — до 300, а в сусідній з нами Білорусі — 1246. Усупереч законодавству середня зарплата вітчизняних медиків на 80 відсотків менша, ніж у працівників промисловості. Окрім того, лікарі порівняно із рештою громадян набагато частіше хворіють на туберкульоз, вірусні гепатити, численні алергічні недуги. І чи не тому наші медичні установи вкомплектовано кадрами лише на 75 відсотків, а серед працюючих нині «людей у білих халатах» — понад 40 відсотків пенсіонерів. 

До речі, саме в пілотних, тобто найбільш охоплених чинною відомчою реформою МОЗ областях (Донецькій та Дніпропетровській) бракує 8,5 тисячі сімейних лікарів. Навіть у славетній столиці нашої держави не вистачає 4 тисяч лікарів і 10 тисяч медсестер.

Зупинюся тепер дещо докладніше на відверто невтішному становищі у трансплантологічній галузі, адже за фахом саме мені частіше за інших доводиться мати справу з болями, бідами і стражданнями цих людей. Отже, що стосується пересадки органів, то тут ми безнадійно, по суті, пасемо задніх не тільки через загальну кризу всієї вітчизняної системи охорони здоров’я, а й у зв’язку з чинним мракобісним законодавством. Тобто мається на увазі інертне керування нормами давно вже застарілої презумпції не-згоди (коли трупні тканини передаються виснаженим очікуванням пацієнтам лише з дозволу родичів загиблого). На жаль, Верховна Рада ще й досі зволікає із прийняттям адекватних цивілізованих рішень. Унаслідок чого план трансплантацій донорських органів недовиконується в Україні аж... (вдумайтеся-но на хвильку в цю жахливу цифру!) на 90 відсотків. Не кажучи вже про те, що через мізерність своїх доходів п’ята частина хворих узагалі буває вимушена відмовлятися від шпиталізації (для порівняння: у Польщі цей само показник становить 2,3, а у злиденній донедавна Румунії — лише 9,7 відсотка).

Розвиваються, щоправда, в Україні потроху і приватно-кооперативні форми медичної допомоги. Звісно, це теж потрібно, але здебільшого тут, на жаль, поки що домінує відверта зацікавленість у заробітку, а не якість професійної діяльності. МОЗ свого часу зробило величезну помилку, віддавши право на акредитацію недержавних медзакладів усіляким сумнівним тіньовим структурам, чим, по суті, вдосконалило, чи то пак просто легалізувало, вже й без того наявний корупційний механізм.

Загалом, повертаючись до викритих Тимчасовою слідчою комісією злочинних МОЗівських схем, то тут я, звісно, цілковито згоден: без пильного неупередженого контролю (до того ж не тільки «згори», а й «знизу») нам, вочевидь, не обійтися! Розглянемо один лише типовий приклад: у прийнятому на поточний рік держбюджеті передбачено, як з’ясувалося, тільки 40 відсотків від потрібних коштів для пацієнтів з ВІЛ/СНІД та туберкульозом. Та що тут, далебі, казати, коли на боротьбу з вірусними гепатитами, пандемія яких охопила вже, здається, мало не всю земну кулю, там узагалі... анічогісінько не виділяється. Тобто виходить, що цьогорічний бюджет насправді цілком можна вважати «найгуманнішим» прискореним спровадженням на той світ невиліковно хворих людей.

До речі, як і всюди, в Україні найчастішою причиною смертності є хвороби серцево-судинної системи. Але поряд з цим одне з чільних місць у нас посідають, на жаль, суто «насильницькі» чинники: вбивства, отруєння, самогубства, ДТП. Зокрема, від дорожньо-транспортних пригод торік загинули 4709 осіб, травмовані понад 40 тисяч. Тобто якщо у країнах Європи (наводжу тут суто для порівняння) смертність від ДТП становить 4,5 на 100 тисяч населення, то в Україні вона принаймні втричі вища. Це ще один приклад того, наскільки статистика охорони здоров’я може, зрештою, залежати від загального порядку і дисципліни в державі.

Окрім того, має місце також значно підвищений рівень зловживання алкоголем, особливо серед підлітків. Згідно з останніми даними ВООЗ, загалом в Україні 1,5 мільйона осіб залежні від алкогольних напоїв, за споживанням яких ми взагалі посідаємо «вельми почесне» п’яте (!) місце у світі.

Те саме можна сказати і стосовно культури статевого виховання. Так, приміром, торік понад сотня неповнолітніх дівчат офіційно згодилися на аборт (не згадуючи вже про численних юних породіль у циганських таборах). Крім того, саме в підлітковому віці досить-таки часто (до 70 відсотків) трапляються ризиковані статеві акти, небезпечні зараженням венеричними хворобами та СНІДом. Плюс до всього пануючі нині в суспільстві відверто низькі моральні норми стали безпосередньою причиною того, що у 2011 році 50 тисяч українок було залучено до комерційного сексу, до того ж кожна шоста з цих повій виявилася неповнолітньою.

Мажорна нота як сподівання

І все-таки завершити наш сьогоднішній огляд хотілося б на мажорній ноті. Насамперед, з урахуванням найсвіжіших вельми обнадійливих зрушень у вітчизняному суспільстві та своєчасним призначенням на керівну міністерську посаду досвідченого енергійного фахівця. 

Зрозуміло, від особистої «революційної» харизми новопризначеного міністра тепер, звісно, залежатиме чимало. Але ж погодьтеся, що позитивні зрушення можуть на практиці реалізуватися лише за умови дотримання засадничої пріоритетності охорони здоров’я серед решти напрямів державної політики.

Отже, по-перше, слід тверезо оцінити хід та результати останньої програми реформування у трьох пілотних (Вінницька, Дніпропетровська, Донецька) областях та в м. Києві, залучивши до обговорення найширші верстви зацікавленої громадськості. Крім того, треба вдосконалити первинну ланку медичної допомоги (маються на увазі денні та домашні стаціонари) — з обов’язковим збільшенням кадрового складу сімейних лікарів.

Чи не в найвіддаленіших куточках земної кулі сповна вже, здається, усвідомлені більш ніж промовисті переваги вчасної профілактики недуг порівняно з їх запізнілим лікуванням. У цьому сенсі неабиякою вбачається санітарна освіта населення (починаючи ще до того ж зі шкільного віку) та система ранньої диспансеризації відповідно до ризиків захворюваності.

Що ж стосується нинішніх народних обранців, то вони мають, не відкладаючи, за звичкою, у довгу шухляду, ухвалити вже нарешті на вищому законодавчому рівні закон «Про лікарське самоврядування», проект якого було представлено нами на розгляд ще п’ять років тому.

Терміново слід навести лад у належному забезпеченні пацієнтів лікарськими засобами, особливу увагу звернувши на якість відповідної продукції та більш активну підтримку вітчизняного виробника (тобто під час закупівлі ліків за кордоном чітко узгоджувати ціни з наявними на нашому внутрішньому ринку). Останнє особливо стосується вакцин, адже зовсім недавно саме Україна вважалася одним із провідних їх постачальників до цілої низки країн.

Чи вдасться пом’якшити в нашій державі тернистість давно вже назрілого реформування медичної галузі? Це питання сьогодні не просто життєво важливе, воно стало надриторичним.

Занотував роздуми академіка Едуард ЩУР.

Колаж Євгена  ХИЛЯ.

В Україні лікар сімейної медицини перевантажений роботою:  під його опікою перебувають наразі близько 4000 осіб, тоді як, приміром, в європейських державах — до 300, а в сусідній з нами Білорусі — 1246.