Щоб побудувати, треба спочатку розробити інженерний проект будівлі та її будівництва. Цю аксіому ніяк не хочуть усвідомити заполітизовані до абсурду керівники всіх рівнів.
Життя як «форма існування матерії» на побутовому рівні сприймається більшістю людей через різноманіття позитивних і негативних його проявів, як такий собі конгломерат «добра» та «зла». Часто-густо цим проявам надається яскраве емоційне забарвлення, що створює насичену драматургічну картину буття, яке класики літератури називають театром.
У «театральних» реаліях незалежної України завжди вистачало режисерів, сценаристів, драматургів і відповідних освітлювачів «спектаклю», але переважно бракувало виконавців на ролі позитивних героїв.
Серед цієї філософської єдності та постійної боротьби двох протилежних сутностей життя якось на узбіччі постійно залишалися намагання розвивати та вдосконалювати інтереси «глядачів», подекуди залишених напризволяще з їхніми проблемами і потребами.
Свідомі громадяни України, беручи участь у різних сферах суспільного життя — матеріально-виробничій, культурно-просвітницькій чи організаційно-правовій, — завжди прагнуть якось змінювати умови цього життя в напрямі збільшення його комфортності, особистого задоволення в поєднанні з прагненнями до соціальної справедливості.
На жаль, прагнення малоорганізованої більшості громадян до соціальної справедливості наштовхнулися на прагнення організованої меншості громадян до створення собі привілеїв за рахунок більшості.
На практиці ця суперечність між двома полярними прагненнями перетворилася на «демократичну» боротьбу за владу між кланово-олігархічними групами, кожна з яких має своїх «політологів», «експертів», «соціологів» і «аналітиків».
У цій сфері «політологічного» супроводу політики відвертого лукавства виникають навіть нові суспільні «науки», а відтак — і «вчені». Вже два покоління виросло, виховалося та соціально реалізувалося в умовах та в атмосфері панування саме таких «політизованих» суспільних відносин та уявлень про можливості покращення життя як про можливості зміни ідеологічних засад.
При цьому ці засади сприймаються винятково як граматичні утворення, насичені різними -атіями та -ізмами. Саме на таких лексичних конструкціях, на боротьбі характерів та на реальному франчайзингу олігархізованої влади по відношенню до «пересічних» громадян побудоване все політичне життя в Україні, яке постійно проектується на життя реальне.
Відповідно, керівне чиновництво вважає, що вдосконалення відносин між владою і громадою, зокрема покращення життя народу, можливе лише через жорстке унормування таких відносин та підбір нових людей (управлінців) з відповідно «кращими» характерами.
Але ж політичне життя — це лише одна із форм відображення реального життя і напряму з ним мало корелює. Реальне життя нічого не знає про те, як «вчені політологи» поділили його на епохи, -ізми та -атії.
Бо реальне життя проявляється через фізично вимірювані параметри, що і дає, і вимагає використовувати справді наукові, системні, методичні підходи до його дослідження, а відтак — і вдосконалення. Адже життєва форма існування матерії саме й полягає в її динамічному функціонуванні, постійній трансформації.
Звісно, можна описати реальне життя тими чи іншими ідеологічними схемами, вивести якісь логічні закономірності, давши їм «аргументовані визначення» та яскраві назви. Проте зворотний процес неможливий, бо реальне життя не можна побудувати за ідеологічними шаблонами.
Тим не менш, наразі всі «регулятори» суспільного життя в Україні (принаймні з його фасадно-політичного боку) вперто продовжують тільки цим і займатися, щоразу по-новому приміряючи старі але «модніші та яскравіші» (а насправді вже добре заяложені) політичні одежини відомих ідеологічних схем, створюючи нові політичні партії та громадські рухи під них.
Уся наша політична, подекуди непогано гуманітарно-освічена еліта, починаючи від журналістів, численного експертного середовища і закінчуючи урядовцями та депутатами, залюбки «купається» у хвилях такого життя, імітуючи бурхливу діяльність його «реформування» під гаслами істотного покращення і, як правило, «вже завтра».
Жодна реально негативна фактографія безрезультатності такої роботи, чи то за два останні роки, чи то за всі майже 25 років нашої незалежності, нікого не стримує і навіть не змушує серйозно замислитися: а чому так?
На це запитання є чітка і вичерпна відповідь:
«У погано організованій системі працюють характери й емоції на підставі припущень, а в добре організованій системі працюють інженерні методи на підставі фактів».
Євген ҐОЛИБАРД.
Нинішня державна система в Україні не просто організована погано, а взагалі неорганізована. У будь-якому разі, не для виконання функцій із задоволення потреб громадян України.
Яскравою ілюстрацією цієї ситуації є ігнорування вітчизняних ресурсів, творчих здібностей та ініціатив «пересічних» громадян, довготривале «шоу» навколо Генеральної прокуратури, Верховної Ради, організації роботи уряду, його звіту і фактично нинішнього розвалу економіки та непричетності Президента до нинішніх реалій.
За інших персональних характерів правлячої верхівки могло бути трохи краще або ще гірше, але принципово іншого результату бути не могло.
Очевидно, що урядовці, депутати чи так зване експертне середовище хотіли б мати більш аргументованіший та переконливіший вигляд та досягти більшого, попри всі їхні вади. Але якщо не володієш реальними фактами та ефективними методами організації систем, то тут уже важко зарадити.
Здавалося б, це так просто — почати послуговуватися лише фактами та опанувати методи системного функціонального мислення... Але ж ні...
Нам час від часу повторюють, що люди різні і тому їм важко знаходити спільну мову, узгоджувати власні інтереси та діяти ефективно, спільно створюючи народне добро. Які тоді відмінності найбільше гальмують зусилля до істотного покращення результатів життєдіяльності всього суспільства і його організаційного утворення — держави?
Серед розмаїття людських відмінностей психофізичного, розумового, освітнього та морального характерів ми тут виділяємо одну — відсутність системного мислення, а відтак — обмеженість масштабу мислення. Саме згідно з цим власним масштабом кожна людина має своє світосприйняття та світорозуміння, вибудовує й організовує свою власну сферу інтересів за своїми критеріями та шкалами цінностей.
У сумі всі індивідуальності створюють загальну (не обов’язково драматичну) картину суспільного життя, в якій вчені шукають тенденції та визначають закономірності.
Але то лише так здається, що суспільне життя — це такий собі «броунівський рух», котрий керується винятково якимись власними, внутрішніми інтенціями.
Бо насправді життя кожної людини, окремого суспільства і всього людства завжди протікає і реалізується винятково в межах якихось (чиїхось) проектів. Починаючи від проекту Всевишнього, проектів архонтів, масонів, глобальних корпорацій, урядів, місцевих адміністрацій та ЖЕКів і закінчуючи сімейними проектами та задумами окремих осіб.
Потреба проектувати та діяти згідно з проектами — це одна з головних ознак розумної людської діяльності. Причому проектанти — це люди завжди з ширшим масштабом мислення, ніж виконавці та споживачі їх проектів. Ба, більше, ми всі завжди є об’єктами чужих проектів, якщо не маємо власних, масштабніших.
Очевидно, що за масштабом мислення далеко не всі, навіть дуже розумні, освічені та дипломовані вчені здатні до проектної діяльності, тому вони обмежуються різними візіями, лише відчуваючи необхідність в якомусь проектному підході.
Візії відрізняються від проектів, як акварельні малюнки від будівельних креслень. Візії можна обговорювати, але за візіями неможливо побудувати. Проектувати — це означає системно та функціонально мислити, чого, як з’ясувалося, в українській владі не вміє ніхто.
Прямим і незаперечним доказом цієї нездатності є відсутність розуміння першочергового — національної ідеї, яка є нічим іншим, як головною системною функцією держави Україна і духом всього законодавчого поля, що регулює наше життя.
Так склалося, що владна та привладна верхівка України вважає себе політичною елітою і сповідує розуміння держави, засвоєне з курсу «Теорії держави та права», як «політичне утворення з визначеною територією, економікою і політичною владою». Отож вони тими самими «політичними методами» намагаються збільшити ВВП країни, ніби розмір ВВП хоч якось корелює з термінами «соціалізм», «демократія» чи навіть «узурпація».
Треба нарешті чітко усвідомити, що держава як надбудова країни — це продукуюча система, метою створення та результатом (продуктом) діяльності якої є достатні умови для задоволення матеріальних та духовних потреб усього суспільства шляхом максимальної реалізації потенційних здібностей кожного громадянина.
А тому, беручись до реформування системи управління, необхідно уявляти структуру, споживчі і функціональні якості її продукції, специфіку технології «управлінського виробництва» та ефективні методи управління процесом. Усе це потребує не самих лише політологічних знань. Необхідні знання «творців», а не лише знання «споживачів», котрі тільки й пропагуються сьогодні.
Якщо справді прагнути результату, а не задовольнятися лише процесом (зокрема, й процесом так званого реформування), то не варто забувати, що:
«Найбільша дурість — це постійно робити одне й те саме і щоразу сподіватися на інший результат».
Альберт ЕЙНШТЕЙН.
А відтак, варто відкласти політичні ігри і перейти до технологічно грамотної роботи з ефективного реформування продукуючої системи «Держава Україна» на основі Функціональної моделі.
«Ну й що?» — запитає прискіпливий читач. Що можна реально зробити, навіть усвідомивши, що все відбувається саме так? А дехто, може, навіть, образиться. Мовляв, ще й ці «розумники» знайшлися. Ніде у світі такого немає, та й взагалі: «Яка в тебе освіта? Технічна? Економічна? То й гуляй собі, бо у нас тут «висока національна політика — мистецтво можливого».
Чи насправді мистецтво?
Проте сподіваємося, що хтось замислиться і скаже: «Щось в цьому є...» — і захоче зануритись у проблему глибше. А на цій стадії багато й не треба — досить десяток завзятих та працьовитих, щоб зрушити системний робочий проект «Україна» з мертвої точки.
Тим паче що деякі принципово новітні, серйозні напрацювання у формі ескізного проекту та його освітньо-наукового фундаменту автори вже мають.
Знадобляться, можливо, 100 «вузьких» професіоналів, щоб цей проект «роздеталювати» за галузевими функціями та «інфікувати» ним тисячу активістів за фаховою приналежністю.
Наступний етап — гуртування десятитисячної громадянської спільноти навколо програмної мети — втілення в життя конкретного, наглядного, зрозумілого та безумовно ефективного проекту.
Ми переконані, що патріотична вітчизняна організація, яка чітко стоїть на позиціях формування та розвитку громадянського суспільства в Україні і візьметься за впровадження зазначеного проекту, буде приречена на перемогу.
Якщо влада і провладні сили почнуть відчувати себе не політичною, а справді інтелектуальною елітою, яка розуміється на технології системного мислення, а відтак і на нарощуванні ВВП за рахунок раціонального використання вітчизняних ресурсів, тоді стане реально можливим зростання добробуту народу.
Але це можливо лише тоді, коли буде розроблено та реалізовано робочий проект «Держава Україна» в інтересах її громадян і коли замовником цього проекту будуть самі громадяни.
Олександр ГНЄДАШ, аналітик, канд. техн. наук, Віталій КОРЖ, канд. екон. наук, народний депутат України 4, 5, 6 скликань.
