Житель Оболоні Юрій Коломійцев ніяк не міг второпати, що йому каже жіночка-фахівець, яка сиділа за віконцем під №2. Як законослухняний громадянин, зі своєю проблемою він навідався до Оболонського центру обслуговування населення із самого ранку. Щоправда, спочатку він не збагнув, чому тут натовп зібрався, і подумав: «щось дають», але згодом з’ясував: понад сотня осіб вишикувалися в чергу зареєструватися, щоб одержати талончик до фахівця.
Відступати нікуди: омріяний папірець мав о 8.31 — і ось уже вечір, а Юрій Мефодійович усе ще терпляче чекає... Його проблема зовсім манюсінька — перерахувати водопостачання гарячої і холодної води з трьох осіб на двох.
— А дочка?..
— Дочка з нами вже давно не живе. У неї своя сім’я...
— То що ви пропонуєте? Ваші слова я до справи не підшию. Де документи?
— Які документи?
— Ну хоча б форма №3 про склад сім’ї...
Чим закінчився цей діалог, невідомо. Відомо одне: Юрій Мефодійович залишав Оболонський центр украй роздратований. Його душа протестувала, а язик не підбирав слів на адресу бюрократів, що засіли в різних конторах і п’ють із людей кров.
У Галини Іванової, що мешкає по вулиці імені Мате Залки, своя проблема. Вона — вдова ветерана війни, прийшла, щоб навести лад із пільгами, які належать їй за законом.
Галина Іванівна не пручалася так, як Юрій Мефодійович. Бабуся мовчки вислухала вердикт фахівця: паспорт, код, форма №3 і посвідчення, що вона справді є вдовою ветерана війни...
Тим часом надворі почало сутеніти. Передгроззя відчувалося і всередині. Розбурхані клієнти, бачачи що до закриття центру залишилося мало часу, ставали дедалі агресивнішими. Це спричинило відповідну реакцію і у фахівців. Доглянуті молодиці і дівчата, блискаючи золотими обручками та перснями на пальцях, непомітно залишали свої робочі місця. За півгодини до закінчення робочого часу в залі не залишилося майже нікого. Тоді згадали про керівника установи. Лідерів невдоволених зустрів охоронник центру Артем Терещенко:
— Начальства немає. Куди поїхали, мені не доповідають...
І пішли вони в ніч. Усі клієнти, хто не дочекався своєї черги. З-поміж перехожих чути було:
«...Добре, в кого є сайт».
«...Так ним ще користуватися треба вміти».
«...І не безплатно».
«...Для чого він мені, коли пенсії на хліб не вистачає».
«...І так скрізь».
«...По всіх консультативних центрах».
«...Тисячі людей страждають».
«...З цим треба щось робити».
«...Так не повинно бути...».
Мал. Миколи КАПУСТИ.
