Чудовий шевченкознавець Сергій Гальченко подарував мені кілька «фронтових» видань для воїнів, що захищають Україну на Донбасі. Перші в тому ряду книжки — безперечно, «Кобзар» та унікальне видання «захалявної» книжки Т. Шевченка. Лаконічна передмова до «Кобзаря», напевне ж, допомагає бійцям із передової (навіть тим, хто «Кобзаря» раніше і не читав) увійти в його світ, переконатися в чистоті почуттів Т. Шевченка, в його — над усе — любові до України. Як підтвердив у розмові Сергій Анастасійович, попит на книжку серед військових значний, Великий Кобзар разом з ними боронить рідну землю, нагадує, що і тепер єхидно звучать слова тих, хто посилає з Росії «гумконвої» в Донбас.

 

... Нам тілько [хата] очі коле

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

[І хліб] же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці!

 

Кобзар тримає оборону і слова його досить, «доозброювання» воно не потребує. Поруч із ним несуть вахту В. Симоненко та А. Малишко — полум’яні патріоти України. Передмови у їхніх збірках готували упорядники відповідно Василь Яременко та Дмитро Павличко. Схоже, їм здалося, що для воїнів треба розтлумачити, Як читати поетів і Що вони написали. Здійснене «доозброєння». І справа тут не в тому, кому годилося б навчати читача любові до України, кому — ні, а в тому, що такі повчання шкодять розумінню блискучої поезії, в якій біль за Україну якраз не підсилюється казенними тлумаченнями, а в деяких місцях вони по-фарисейськи втручаються в творче авторське полотно, якому, їй — право, зайві дешеві акценти. Не претендую на роль знавця такого, як В. Яременко, він симоненкознавець винятковий, хоч все, що Василь Андрійович написав, я читав багато разів, у різні часи, починаючи з шестидесятих. Він був безмежно талановитим моїм сучасником, таким його і сприймав. І сприймаю. Навіщо в передмові до його добірки тулити «фашистів-власовців» та «власовців-фашистів»? Згадуючи через кому з їхнього ж боку і Сталіна. Пригадується, проти Сталіна якраз діяв Герой Радянського Союзу Власов. Так само декларував свою позицію і інший Герой (уже України, звання одержав років на сімдесят пізніше). То і проти нього треба через дефіс писати «фашист»? Можливо, В. Яременко так і думав, маючи для того підстави. Тоді інша справа.


Нехай не ображаються на мій сарказм достойні професіонали в галузі літератури, але наша непроста дійсність вимагає від усіх нас акуратності і у висловлюваннях, і в діях. Не так давно прийняті недолугі (в багатьох нормах) закони «про декомунізацію». Зауваження до їхніх норм я зробив ще до їх ухвалення, але хто на них зважав? У законах боротьба за незалежність України стосується лише минулого століття, ясно, що Т. Г. Шевченко — ніякий не «борець». «Борці» — лише ті, хто потрапив на очі деяким працівникам інституту пам’яті, роль окремих, лише їм відомих, груп і групок піднята до рівня «борців», а заслуги фронтовиків і партизанів, що здолали фашизм, депутатів першого скликання Верховної Ради не згадуються взагалі. Хоч якраз вони в переломний час схвалили доленосні для України акти. То, кажуть «знавці», зробив «прокомуністичний» парламент.

Так, саме вони ухвалили декларацію про державний суверенітет, а пізніше проголосили незалежність України. Комуністи, до речі, здійснювали і українізацію суспільного життя в 20-х роках минулого століття, згодом за те позбавлені життя. Комуністи разом з усім складом тодішнього парламенту голосували за суверенність у країнах Балтії, і їх там нині шанують як відновлювачів державності. У нас же історія починається ніби з нинішнього дня, з нинішніх «дослідників», із депутатів, частина з яких не знають, за що голосують, із «люстраторів», що не вчили вже О. Грибоєдова і не знають мудрого вислову «а судді хто?», з достойників у владі і поза нею, які демонстративно прикладають руку до серця, коли співають «Ще не вмерли...», тим часом розтягуючи все те, через що Україна ще не остаточно вмерла.


Думаю, через неуважність автора (в його присутності!) соліст співає:

Червоне — то є кров,
А чорне — то земля...

вважаючи, напевно, що тим поліпшується зміст улюбленої всіма пісні. Ні, нагору вилазить примітивне фарисейство, яке плутається під ногами, його звично використовують як інструмент ті, хто мав би насправді ділом обстоювати і розвивати суверенність держави. Схоже, іншого інструменту в їхніх руках немає. І в головах теж.


Ми правомірно обурюємося кремлівською ворожою пропагандою. Справді, послухаєш пару годин їхні, професійно поставлені (!), телешоу, поневолі збаранієш. Я читав твори чудових літераторів з Горлівки, з інших тимчасово окупованих територій, і знаходив у них наслідки кисельовської державної пропаганди. Талановиті люди в своїх творах, як факт, фіксують брехню, перекручені висловлювання, наприклад, нашого президента. Маючи змогу передати їм свою думку, підкреслював, що, критикуючи багато разів дії П. Порошенка, не погоджуючись із певними його кроками, засвідчую, що ворожі пропагандисти цинічно перебріхують сказане ним. І що тепер завдяки Інтернету є змога в тому переконатися кожному. Брехня легше засвоюється, якщо її творцям додаємо аргументів ми самі. Чи власною дешевою пропагандою (щось на зразок «власовців-фашистів»), чи проявами цинічного порушення норм права, нашої Конституції. Причому часто журналісти немов не відають, що творять, а згодом дивуються, звідкіль все те взялося? Яскраві приклади подачі інформаційних випусків останніми (та й не лише) днями: «Активісти зайняли приміщення готелю...» «Активісти заблокували проїзд російських автофургонів...» «Активісти зайшли в банк...», — мало не з радістю повідомляється глядачеві. Не існує просто «активістів»! Вони чиїсь, і про це відразу слід говорити, маючи на увазі підстави, мету, законність їхніх дій. Інакше це демонстрація бездержавності! Ви це чуєте, представники четвертої (нині реальної) влади і влади за означенням?! Особливо, якщо «активісти» зі зброєю, далеко від зони бойових дій, що є прямим порушенням Конституції. Та й серед самих активістів мають бути люди з головами, аби іншим пояснити, що такого роду дії, навіть при здобутті впливу (а то й влади) ніякої перспективи ні суспільству і державі, ні їм самим не передбачає. Що це анархія, у фіналі якої — кров і втрата державності.


Це використовують проти нас, про те думають наші недруги. А ми думаємо!?

 


Олександр МОРОЗ, Голова Верховної Ради України 1994-1998, 2005-2007 рр., народний депутат І, ІІ, ІІІ, ІV, V скликань.