Як уже повідомляв «Голос України», 12 лютого парламент ухвалив Закон «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (щодо громадян, які працюють у зоні відчуження)». Цього рішення з надією чекали, насамперед, мешканці міста Славутича, що на Київщині, багато з яких сьогодні забезпечують життєдіяльність зони, прилеглої до ЧАЕС. З цієї доброї звістки і почалася розмова кореспондента газети з міським головою Славутича Юрієм Фомічевим (на знімку).
— Юрію Кириловичу, закон важливий, напевне, як для славутичан, так і для міської ради, голови міста?
— Авжеж, ми ж всі одна родина. Наше місто — наймолодше в Україні, нинішнього літа йому виповниться лише 29 років. Воно збудоване в рекордні строки: закладений восени відразу після аварії на ЧАЕС, уже мало не через рік, в 1987 році, Славутич прийняв перших новоселів, тих, яким долею було відведено приборкання некерованого четвертого реактора, здійснення масштабних заходів щодо очищення території станції від радіаційного бруду, а згодом і виведення її з експлуатації. За майже три десятиліття місто пережило чимало і приємних, і гірких подій. Найбільшим стресом для нас стала, безумовно, остаточна зупинка станції. Вона могла б ще довго працювати, виробляти для України електроенергію, але під тиском міжнародних інституцій було прийнято політичне рішення про дострокове зупинення енергоблоків Чорнобильської АЕС. Під звільнення потрапили відразу кілька тисяч славутичан. А що вже говорити про міський бюджет — його ж на 85—90 відсотків формувала АЕС. Та ми мобілізувалися, диверсифікували економіку, залучали інвестиції, відкривали нові підприємства і виробництва. І сьогодні на станції, у зоні відчудження працюють слюсарі, електрики, зварювальники, дозиметристи, водії, майстри та інші фахівці із Славутича, становлячи понад 90% її колективу, виконуючи відповідальну державницьку місію. Не таємниця, що їх праця нелегка, а її умови не є безпечними для здоров’я. Та, попри це, торік уперше за всі роки після Чорнобильської катастрофи уряд не доплачував громадянам, що працюють у зоні відчуження. Міська рада неодноразово порушувала цю проблему, вимагала зняття «вето». Нас активно підтримував профільний парламентський комітет на чолі з Миколою Томенком. І ось нарешті Верховна Рада відновила справедливість, повернула працівникам щомісячну фіксовану доплату у розмірі 1827 грн. Однозначно, що для міської влади це важливо, адже багато містян стали соціально більш захищенішими.
— Сталося так, що саме на рік «недоплати» прийшлися вибори до органів місцевого самоуправління. Чи позначилася, без сумніву, несправедлива урядова «ініціатива» на результатах перегонів конкретно у Славутичі?
— Так. На виборчі дільниці прийшло лише 46% виборців. Пасивність населення і взагалі суспільства щодо виборів — це реакція на ситуацію, на те, що коїться в державі. Не прийшла молодь. І це об’єктивно. Вони активні в соцмережах, в спілкуванні, а вибори їм нецікаві. Натомість прийшли пенсіонери. Продемонстрували своє ставлення до того, як обвалилася гривня, а з нею і купівельна спроможність пенсій. Результат їхнього протесту — перше місце в міськраді Опозиційного блоку. До цього виборців спонукали «розумні агітатори», які відняли у людей гроші, і ті голосували спорожнілим гаманцем. І хай вони віддавали голоси на підсвідомому рівні, їх треба зрозуміти: вони заробили пенсію довголітньою працею в нелегких, часом небезпечних умовах, її обвалили та ще й обклали податком. А їм треба жити зараз, і те, що може бути через 20 років, їх не обходить. Голосувати за майбутнє, де літні люди вже себе не бачать, вони не хочуть. Тому й така реакція. Певен, що це загальні процеси в країні. До того ж у людей вже апатія до виборів, бо вони нічого не змінюють. А ми ж хочемо, щоб вибори відбулися. І щоб завтра ми стали Європейською державою з відповідними життєвими стандартами. А стандарти ці починаються на місцях і тут, у Славутичі, у школі, у дитсадку. Європа починається з нас. Люди зневірились у змінах через зміни влади. Бо зміна влади, на жаль, не призводить до очікуваних ефектів. Та влада така, яку ми обираємо. Саме ми даємо їй можливість працювати так, як є.
— І яка нині політична структура міської ради?
— Дуже цікава. У виборах брали участь 11 партій. Пройшло 9, частина — на мізері — по 2 депутати (Ветерани Афганістану, Національна Демократична партія України, УКРОП, Соціал-демократична партя України). З 26 депутатів 5 представляють «Опоблок», 4 — «Наш край», по три «Батьківщину», БПП і «Совість України». 18 обрано вперше, лише 3 обранці з минулого скликання.
— Цікава то цікава, а чи вдасться знаходити консенсус, компроміси?
— Уже на самому початку роботи ми домовилися, що ніяких об’єднань, фракцій не створюємо, розділилися по комісіях фахово. Поки що працюємо збалансовано і ефективно, відповідально, до речі вже проведено 10! сесій міської ради нового скликання. Виходимо з того, що, приміром, тарифи змінити ми не можемо, це не наша компетенція, але енерговитрати зменшити нам до снаги. Ми не вирішуємо якихось політичних питань, адже міськрада — не майдан. Наша головна турбота — робота міського господарства, забезпечення мешканців теплом, водою, електроенергією, створення для наших дітей гарних умов у школах для отримання якісної шкільної та позашкільної освіти. І це те — що всіма підтримується. Депутати активні, особливо нові. Є порозуміння. У нас є програма 100 дрібниць. Вона започаткована багаторічним міським головою Славутича Володимиром Петровичем Удовиченком. «100 дрібниць для мера» я трансформував її зараз у «100 дрібниць для депутата». У місті десь 11 округів не мають депутата. Отож домовились, що обранці розподіляють їх, і кожен вибирає один собі, де і реалізує програму. Що вона собою являє? Десь треба замінити вікно, десь дерево посадити, а десь спиляти, бо воно скоро впаде. Оце — турбота депутата на окрузі. Ось програма, ось бюджет, і ви визначаєте з громадою округу, людьми, які тут живуть, як витрачати гроші, куди їх спрямовувати. Це і є бюджет участі, це і є парситипаторна демократія, коли громада має можливість бути причетною до розподілу коштів, до управління містом. Зрозуміло, що розподіляти кошти на утримання дитячих садків, шкіл — це повноваження міськради. А от коли йдеться про бюджет розвитку, тут громада може впливати і вирішувати, що краще в цьому році зробити — замінити бруківку на площі чи вікна в трьох школах, забезпечивши тим самим утеплення і відповідно економію видатків на енергоносії. І у підсумку — мати суттєву економію на наступний рік, яку можна буде спрямувати на інші видатки. І тут слід не просто приймати рішення, а переконувати людей, щоб у них не виникала думка на кшталт, мовляв, ставимо нові вікна у школі в інтересах начебто 200 мешканців, а площа, якою користується все місто, залишається розбитою. Важливо, щоб містяни розуміли, які вигоди Славутич отримає від утеплення шкіл, що кошти, які витрачаються на обігрів, наступні роки вивільняться, їх вистачить на ремонт не лише площі, а й інші важливі інфраструктурні об’єкти.
— І на охорону здоров’я також?
— Складне питання. Маємо державний заклад охорони здоров’я з спеціалізованою медико-санітарною частиною. Це структура, яка повинна забезпечувати медичними послугами людей, що мають певні ризики для здоров’я в своїй роботі або за місцем проживання. Чому спеціалізована? Тому, що громадяни працюють в Чорнобильській зоні, там інші вимоги. І питання навіть не в тому, що їх треба краще обслуговувати, — ці заклади охорони здоров’я повинні бути готовими для роботи в надзвичайних ситуаціях. Для цього слід мати відповідних фахівців, обладнання тощо. З початком реформи всі заклади охорони здоров’я почали передавати в комунальну власність. А про спеціалізовану медицину забули. І нам «навісили» заклад у Славутичі на загальних підставах. Замість належних 47 млн. грн. виділили менше 16 млн. грн. Для надання звичайних медичних послуг фінансово забезпечити заклад ми ще можемо, а як бути зі спеціалізованою допомогою? Це ж не Славутич її замовляє — вона потрібна для забезпечення заходів і проектів, які здійснюються сьогодні на ЧАЕС і в зоні. Це ж державі потрібно. Вона й має забезпечувати цю спеціалізовану медицину, захистити людей, які мають ризики. Такі медико-санітарні частини є, до речі, і в Нетішині, і в Южноукраїнську та інших містах-супутниках АЕС. Питання вдалося вирішити лише в минулорічному вересні. А як на 2016 рік? Проблему треба розв’язувати кардинально. Або ми заявляємо, що спеціалізованої медицини більше немає і відверто говоримо про це людям, або фінансуємо її, розуміючи, що умови праці в зоні ще й погіршуються. Або ж частина звичайної медицини покладається на громаду, а частина спеціалізованої — на державу.
Є ще й така, м’яко кажучи, оказія. У Славутичі є стара будівля поліклініки, яка проектувалася для міста з 80-тисячним населенням. Її площа 10 тис. кв. м. Ця державна власність на балансі Фонду держмайна, яка п’ятий рік стоїть порожньою і неприкаяною. Чому б не передати її місту? Ми ж її використаємо в інтересах громади. Але ні, не віддають. Хіба це по-хазяйськи?
— З огляду на те, що чимало славутичан є «чорнобильцями», їм належить мати пільги, у тому числі і щодо медичної допомоги.
— Славутич, без сумніву, має прекрасну соціальну інфраструктуру. Але ні в кого не повинно бути сумніву, що і ця інфраструктура, і той розмір зарплат та пенсій, що отримують ліквідатори, це лише часткова компенсація людям, які працюють у складних умовах зони Чорнобильської АЕС, їхньому здоров’ю та психологічному напруженню. Якщо ж говорити про якісь пільги, то так — вони є, але їх фінансова забезпеченість — до 30 %. Особливо гостра проблема з фінансуванням безплатних ліків для постраждалих. За новим законодавством контингент людей з цим правом скоротився. Однак і тут ті ж 30% забезпеченості. Як поділити ці гроші? Як вирішити питання, кому дати — кому відмовити? А пігулки ж коштують 500 грн. і більше! До речі, інколи мене запитують: чи виправдано, що вартість години заняття дитини в басейні у нас становить 15 грн.? Треба, мовляв, підвищувати. З економічної точки зору, так. Але ж ця послуга вже сплачена податками людей до міського бюджету, і вони мають повне право отримувати послуги за невеликі гроші.
— До речі, щодо міського бюджету: Славутич відчув позитиви від фінансової децентралізації?
— Місто виграло небагато: воно не на перехресті, і навіть не на дорозі — у нас лише одна АЗС та й та з не дуже якісним пальним. Те ж саме з алкоголем — закрита територія, мало хто сюди приїздить. Тож на акцизах бюджет у наших умовах особливо не поповниш. Але щоб там не було, ми розуміємо, що доля міста і його мешканців залежить від нас самих, від місцевого самоврядування, ефективності його роботи.
Славутич — Київ.
Центр Славутича. Прикмета міста, його майбутнє — діти.
Одне із нових підприємств Славутича, що з’явилося тут після закриття ЧАЕС, — завод із виробництва люмінесцентних світильників ТОВ «Компанія ВІТАВА», — на дільниці — складальниця люмінесцентних світильників Любов Заруденська.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
