Днями своє 97-річчя відзначила ветеран Другої світової війни, учасник бойових дій, киянка Валентина Самойлова.
Для неї, студентки третього курсу медінституту, війна почалася 21 червня 1941 року. Ледь встигла скласти останню сесію, як добровольцем пішла на фронт. Брала участь у затяжній і кровопролитній обороні Києва в районі Голосієвого.
Без сну і відпочинку Валентина Петрівна лікувала бійців. Коли ж сама була поранена у ногу — відмовилася кинути поранених і виїхати в тил. Ті запеклі бої сняться їй досі. Дотепер ниють рани. З теплотою розповідає про тих, кого винесла з поля бою, кому надала допомогу, врятувала життя. Їх були сотні, а може, й тисячі...
Валентина Петрівна згадує: «Часто результат бою був непередбачуваним, доходило до рукопашної. Я бачила сотні поранених. Комусь потрібно зупинити кровотечу, перев’язати, когось вивести з шоку. Доводилося весь час перебувати в епіцентрі бою, надаючи медичну допомогу та піднімаючи моральний дух».
Наприкінці вересня 1941-го Валентині доручили супроводжувати вагон з важкопораненими до Сорочинська. Розпухла, майже синя нога дуже розболілася. Загрожувала ампутація, тому дівчину відправили до госпіталю у Бузулук, потім в Уфу, де вона всіма силами допомагала медперсоналу: готувала перев’язувальний матеріал, доглядала хворих. Одужавши, залишилася працювати в госпіталі старшою операційною сестрою. У той час точилися запеклі бої за Сталінград. Фашисти рвалися до Волги. І дівчина приймає єдино правильне для неї рішення — будь-що на фронт!
У батальйоні її любили й оберігали. А ще поважали за сміливість і спритність, називали: «Миленька, маленька, проте — молодецька». Після чергового артобстрілу знову опинилася в госпіталі з невтішним діагнозом: «проникаюче поранення грудної клітки, перелом хребта у двох місцях»... Чимало верст пройшла Валентина Петрівна вогненними дорогами війни. У складі 1-го Українського фронту визволяла Україну. Перемога застала її під Берліном.
Валентину Самойлову було нагороджено орденами Вітчизняної війни І і ІІ ступеня, «За мужність», численними медалями. Після демобілізації завершила навчання в медінституті. Одночасно брала участь у відбудові Києва. Довгі роки поряд з роботою у дитячій клінічній лікарні виконувала функції заступника голови шкільної комісії Київської міської організації ветеранів війни, створювала у школах Києва клуби інтернаціональної дружби.
Сьогодні не кожен розшифрує абревіатуру КІД, а були часи, коли майже у кожному районі, палаці піонерів, школі, технікумі, інституті працював Клуб інтернаціональної дружби — добровільне об’єднання молоді, що займалося інтернаціональною роботою, підтримувало міжнародні зв’язки з ровесниками. На своїх заняттях учні вперше дізнавалися про історію появи символу миру — японського журавлика. Тисячі паперових журавликів, що «прилітали» від дітей з різних країн, зміцнювали віру маленької японської дівчинки Сасакі Садако, що важко хворіла після вибуху атомної бомби у Нагасакі.
Валентина Петрівна згадує, з яким піднесенням члени клубу власноруч виготовляли подарунки для закордонних друзів: малюнки, карбування, дерев’яні вироби. Поїздки за кордон здійснювали за рахунок самостійно зароблених грошей від збору макулатури, металобрухту, склотари, лікарських рослин, каштанів. Основними якостями членів клубу були сумлінність, дисциплінованість, зразкова поведінка, відмінне навчання. Працювали на базі музеїв бойової і трудової слави. Головним завданням КІД було виховання патріотизму, громадської активності, колективізму. Так зміцнювалася дружба.
На глибоке переконання Валентини Петрівни, і сьогодні такі клуби вкрай необхідні для об’єднання дітей, батьків і педагогів, виховання високих моральних та етичних ідеалів. Валентина Самойлова — активний член волонтерського руху, консультант з питань охорони здоров’я ветеранів.
Так і живе на землі жінка — живе уособлення мужності, стійкості, доброти і душевної краси свого народу. Жінка, яка перемогла не одну смерть і залишилася життєрадісною, чуйною, скромною. І попри те що в її волоссі оселилися сиві пасма, ласкаві очі, як і раніше, світяться добротою, а серце, загартоване у боротьбі, завжди відкрите для людей.
Валентина Самойлова з онуком Сергійком.
Фото з сімейного архіву В. Самойлової.
