Росіянин і українець стояли пліч-о-пліч

Визволення Кам’янця-Подільського відбувалося в рамках масштабної Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції, яку проводили війська Першого українського фронту. 25 березня війська 4-ї танкової армії підійшли до міста. За даними розвідки, в Кам’янці перебувало близько п’яти тисяч солдатів і офіцерів, понад півтори сотні танків, штурмових і польових гармат, майже чотириста кулеметів. Перевага противника у живій силі над нашими частинами була семикратною. Здавалось, у такій ситуації важко розраховувати на успіх. Однак після артпідготовки радянські війська розпочали активний наступ. Все відбувалося так швидко, що ворог навіть не встиг підірвати вже замінований Замковий міст, електростанцію та інші стратегічні об’єкти. Тож наші сапери під шквальним вогнем розмінували міст, і шлях танкам було відкрито. Але пройти його під вогнем фашистів, котрі продовжували боронитись, було непросто.

Дотепер у місті згадують подвиг родини Воспянських. Переказують, що саме вони передали розвідникам танкової бригади план розташування німецьких військових частин. Шістнадцятилітня Наталя Воспянська провела стежкою автоматників одного із батальйонів. А її батько Володимир Йосипович таємно провів у місто три танки.

У масштабах стратегічної визвольної операції, яку проводив маршал Жуков, ця допомога кам’янецької родини навряд чи мала визначальне значення. Однак вона демонструвала всім, що за довгі роки окупації дух народу не був скорений. Кожен йшов до перемоги своїм важким шляхом.

Бої на вулицях міста тривали всю ніч. І вже на ранок Кам’янець був практично визволений від окупантів. На башті древньої Ратуші замайорів червоний прапор. Місто святкувало перемогу, за яку своїм життям заплатило 969 воїнів. За мужність і героїзм, проявлені в боях за місто, понад п’ятнадцять тисяч солдатів та офіцерів були нагороджені орденами і медалями, четверо воїнів отримали звання Героя Радянського Союзу.

Справжніми символами визволителів міста довгі роки залишаються Ілля Чеботарьов та Павло Тихонов. Один — росіянин з берегів Волги. Інший — корінний кам’янчанин. Один вже встиг переступити столітній поріг. Інший — на п’ятнадцять років молодший. Але для обох визволення Кам’янця-Подільського стало доленосною подією в житті.

Видається просто незбагненним, але за ті кілька днів, що тривав штурм міста, Ілля Чеботарьов устиг познайомитись із своєю майбутньою дружиною. Правда, знайомство те було дуже важким. Жінка тільки отримала звістку про загибель чоловіка. На руках у вдови залишився маленький син. Якраз у той момент заплакану і згорьовану її побачив російський солдат. Коротких кілька днів намагався хоч якось утішити. А залишаючи місто, пообіцяв, що обов’язково повернеться назад.

І справді повернувся. Щоправда, вже після поранення на Ельбі, госпіталю і ампутації руки. Повернувся, щоб залишитися зі своєю Людочкою назавжди.

А Павло Мефодійович зустрів війну учнем ФЗУ. Окупація відбулась так швидко, що його, сімнадцятирічного хлопчину, навіть не встигли призвати до армії. Тож вперше взяв зброю саме у березні 1944-го, коли розпочалось визволення міста. Проте спочатку був не автомат, а... лопата. Тоді він разом із кількома приятелями сам прийшов на передову, де їх попросили допомогти копати траншею. Усі були в передчутті штурму, але казали, що війська Першого українського фронту ще не встигли підійти. Побоювались, що зранку німці почнуть контратакувати, тому хлопців у цивільному попросили залишитись і допомогти в разі потреби. І справді, вже за кілька годин Павло зустрів свій перший бій, після якого став справжнім солдатом і дійшов до Кенігсберга. Там встиг отримати поранення та контузію. Та все-таки живим повернувся до рідного Кам’янця.

Нині мешканці міста над Смотричем згадують про ті визвольні дні не тільки заради вшанування пам’яті визволителів. Вони знову готові стати на захист Вітчизни у непрості для неї часи. Сотні добровольців уже з’явились до військкомату. Щоб не втрачати час, міський голова Михайло Сімашкевич запропонував проводити у міськраді заняття з військової справи для добровольців. На них освоюватимуть не тільки теорію, а й практику. Молодих людей навчатимуть військових азів, правової дисципліни на полігоні, особлива увага — на правилах поводження зі зброєю. В навчальні групи можуть записатись всі охочі. А проводитимуть навчання кам’янчани, які брали участь в афганській війні.

Крім того, кожен, як може, прагне матеріально допомогти українському війську. Так, міська влада виділила 100 тисяч гривень на придбання необхідних матеріально-технічних засобів для військових частин Кам’янець-Подільського гарнізону. Місцеві підприємства шиють постільну білизну для частин, інші здійснюють поставки спальних мішків. Колективи, тисячі кам’янчан перераховують кошти на потреби армії.

Місто не забуло ані воєнні уроки, ані свої славні перемоги. Історичні сюжети повторюються. Але кожен переконаний, що війни не повинні повертатись на нашу землю.

Хмельницька область.