Десять років тому за рішенням національної комісії з регулювання електроенергетики такому собі ТОВ «Експлерент» із Дніпропетровська зі сміховинним статутним капіталом і грандіозними планами не продовжили ліцензію, і, як наслідок, насосна станція Морозівського буровугільного розрізу залишилась без струму, а жителі Пантаївки, що в Кіровоградській області, — без роботи та засобів до існування.

Ідеться саме про той розріз, який входив раніше до складу групи підприємств колишнього тресту «Олександріявугілля». Ще один шматок гірничого комплексу дістався свого часу зареєстрованому в Донецьку ЗАТ «Енерговугілля» — товариству, котре так само, без особливих витрат та нових ідей, сподівалося легко стригти купони руками шахтарів Олександрії, Березівки, Костянтинівки.
І от настали часи, коли невдовзі від конторської та інших будівель на околиці Пантаївки може залишитися тільки велика купа цегли...

У карасів коротка пам’ять

Десять років тому, поки нетутешнє начальство підраховувало чергові збитки, пантаївські працівники були ладні ходити на роботу, як їхні батьки й діди в довоєнному колгоспі, за «паличку-трудодень» в обліковому журналі. Вже на той час вони місяцями не отримували зарплату, але чітко розуміли: якщо розріз ще й водою затопить — роботи їм тут уже не буде ніколи. На одному зі стихійних зібрань зажурені жінки й сердиті чоловіки розповідали, як купують у продавців під запис хліб і пральний порошок, в аптекарів — краплі від серця, як позичають гроші, щоб учити дітей у технікумах та інститутах. Відчай цих людей можна було зрозуміти, бо Пантаївка хоч і не мегаполіс, однак і не село, а тутешні мешканці по духу, за звичками — городяни, люди однієї певної професії, без заробітку від землі, присадибної ділянки, курки у дворі...
До речі, й продавці, й аптекарі, й комунальники, як і їхні покупці та абоненти, тоді ще вірили, що Морозівський запрацює, адже запаси вугілля в ньому залишилися чималі. А техніка, залучена на видобутку? Що, дарма її везли з-за кордону, за шалені гроші купували? Вийшло, що дарма.
...Карасі, котрі часом торкаються плавцями остова одного з найбільших у світі роторних екскаваторів ЭРШР-1600, котрий сягав висоти дев’ятиповерхового будинку, гадки не мають, що із затопленого й обжитого ними кар’єра свого часу піднімали на-гора понад мільйон тонн вугілля. Про дні слави могли б розповісти холодні будівлі депо, механічної дільниці, автоколони... Але їх однаково уже ніхто не почує, бо Олександрійська виконавча дирекція з ліквідації шахт, отримавши 200 мільйонів гривень на рекультивацію території розрізу, з початку року взялася до роботи, а згадані об’єкти підуть на злам першими.

«Воювати пізно»

Мешканці Пантаївки обурені тим, що без їхнього відома нищаться споруди, які звично сприймалися ними як архітектурна частина містечка, окремий виробничий квартал. Хоча й відверто зізнаються, що ці порожні цегляні та бетонні «коробки», вимушено виведені з експлуатації, давно потребували ремонту. Відповідальні батьки ніколи не пустили б сюди своїх дітей гратися у козаків-розбійників... Мабуть, до протестних дій людей підштовхує образа — зокрема, на того керівника, котрий у статусі директора ДП «Бурвугілля» з 2007-го по 2008-й виставив на вулицю понад півтисячі працівників, на всіх тих демагогів, котрі приїздили сюди заробляти електоральні бали й обіцяли відродити видобуток, повернути додому із заробітків звільнених гірників, вдихнути нове життя в знекровлену Пантаївку. Так чи інакше, мешканцям селища пообіцяли мізерні поступки — до вирішення питання нагорі не чіпати головної будівлі, адмінприміщення, котре на тлі сусідніх руїн (на знімку) здається палацом шейха.

Керівник згаданої дирекції з ліквідації шахт Володимир Горобець, чиї батьки (бувають такі парадокси долі) розбудовували вуглерозріз у Пантаївці, обіцяє, що його підприємство, знісши «зайві» споруди, вичистить територію від побутового сміття, завезе чорнозем, посіє траву. І лише потім передасть об’єкт селищній раді.
«Мабуть, усі свої шанси на виживання розріз утратив ще в 2005-му, саме тоді, коли йому відключили світло, — каже він. — А тепер воювати пізно! Мені, відверто кажучи, не подобається те, чим я тут займаюся. Але така в мене робота: дали завдання — виконую. 

«П’єдестал» символічно впав

Відповідну постанову щодо розрізу уряд прийняв ще в 2012-му, та лише тепер знайшов гроші на її реалізацію. Як на мене, цією «нерішучістю» однозначно скористалися збирачі металу, згуртовані в міцні й дружні бандитські колективи. Але Володимир Горобець каже, що розбирання механізмів і реалізація металу носили досі характер чесний і були контрольованими. Місцевий люд має власну думку про ту чесність, але то вже поліцейський клопіт — шукати чи не шукати злодіїв.
Отже, закінчити весь комплекс природо-відновлювальних робіт на Морозівському кар’єрі планують за шість років. Хочеться вірити: зроблять усе, що обіцяють, і вчасно, бо схожі заходи на достроково закритих розрізах (Балахівському та Бандурівському) тривали значно довше відведеного директивами згори часу. Та й вулиця Зелена, котра підходить до кар’єрного урвища з боку села Новоселівка (донедавна — Комінтерн), довго чекати не зможе. До речі, колись тут, на спеціально облаштованому для його епохального виступу майданчику, стояв Президент Кучма й розповідав гірникам, чиновникам і жителям ближніх сіл, як гарно ми житимемо, маючи такі поклади в надрах, сучасну техніку на службі народу й світлі голови на плечах. Так ось, той президентський «п’єдестал» уже впав у прірву, самому кар’єру — гаплик, а учасники пам’ятного заходу й далі мусять вірити в обіцяне світле завтра.
«Не знаю, навіщо поставили хрест на олександрійському вугіллі, — дивувався, розповідаючи про сотні гектарів невикористаної землі під законсервованим гірничим об’єктом, керівник тамтешньої агрофірми «Комінтерн-Агро» Олександр Ткач. — Поклади тут залягають неглибоко, сам процес видобутку доволі безпечний, бо найбільшою загрозою для наших шахтарів завжди була вода, а не метан, від вибухів якого часто гинуть прохідники на Донбасі. Шахти, розрізи, під’їзні шляхи — залізничні колії та автомобільні дороги, адмінбудівлі... І все це враз стало непотрібним».

Не кращі часи для селища

«У житті пантаївської громади нині узагалі темна смуга, — не видається щасливим і голова місцевої селищної ради Ігор Бульба. — Після припинення вуглевидобутку місцевому населенню ніде працювати. Із міцних підприємств залишились тільки Укрзалізниця та «Нікопольська зернова компанія». Своєї землі (джерело надходжень, з якого формуються бюджети переважної більшості українських сіл і селищ) у нас немає. А тепер наше життя хочуть зробити ще веселішим, відділивши селище від Олександрії, бо ми не маємо з містом дотичних земель, як того вимагає закон про об’єднання громад. Пропонують об’єднуватися з Новою Прагою, а туди навіть дороги немає. Важко уявити, як наші мешканці зможуть, приміром, дістатися новопразької лікарні — хіба витримає хворий тридцять кілометрів бездоріжжя? А в Олександрію — хороша дорога, налагоджені рейсові маршрути, вартість проїзду — прийнятні для гаманця шість гривень...
Не знаю, як воно буде. Одне скажу — пантаївці нині усі зміни сприймають як зміни на гірше. Ми тому й намагаємося зберегти адмінкорпус розрізу цілим, що нам держава, з усіх сил турбуючись про громаду, не дає продихнути. Якщо доруйнують усе на розрізі, то чим ми зможемо зацікавити тут інвестора?!»
А тим часом зруйнований буровугільний розріз Морозівський увійшов до топ-сімки «сталкерських» об’єктів України. Тобто об’єктів, привабливих для екстремального промислового туризму. Яка честь!

Фото автора.