Рік тому не стало одного з кращих військових льотчиків-снайперів генерал-лейтенанта з Калинівки Василя Нікіфорова. Він загинув не в АТО, де виконував завдання з перших днів. Його здолала невиліковна хвороба.
— Не фотографуйте генерала, він постійно в АТО, за ним полюють бойовики...
Військові з прес-служби Повітряних сил просили не наводити об’єктив на Нікіфорова, льотчика-снайпера, який навіть у званні генерала не випускав із рук штурвал літака. Це був не кабінетний генерал. З перших днів агресії на Донбасі виконував завдання в АТО.
Того дня на летовищі у Гавришівці чекали на прибуття борта з Києва. Це був сумний день червня 2014-го. До Вінниці везли тіло льотчика Костянтина Могилка. 6 червня його літак підбили у небі над Слов’янськом. Костянтин наказав екіпажу катапультуватися. Сам міг теж це зробити. Але тоді б палаюча машина впала на місто. Він відвів літак за межі міської зони. До останнього не залишав штурвал...
Генерал Нікіфоров зустрічав борт у Гавришівці. Разом із військовими зібралися батьки, рідні і друзі Могилка. Нікіфоров не відходив від батьків загиблого льотчика. Треба було бачити, як він, чоловік із мужнім обличчям, щиро співчував їм. Чути, як вибачався за те, що не вберегли сина. Могилку на той час виповнилося тільки 35. Коли літак приземлився і дістали труну, генерал не соромився гірких сліз. Ніхто тоді не знав, що невдовзі так само з почестями проводжатимуть в останню путь і його. Серце Нікіфорова перестало битися 7 березня 2015-го. Він помер у Вінниці, у військово-медичному центрі Міноборони.
Погони генеральські, а сам простий, як дядько
Шкода, що дослухався тоді до військових не фотографувати. Ті знімки замінили б десятки слів про генерала Нікіфорова. Його очі випромінювали стільки людяності! Сльози на вольовому обличчі свідчили не про слабкість, а про те, що його серце не загрубіло, залишилося чутливим до людського горя. Саме таким автору запам’ятався генерал Нікіфоров. В уяві бачу його на летовищі у Гавришівці у хвилини, коли хочеться кричати від горя.
Пізніше, у Павлівці Калинівського району, де виріс Василь Нікіфоров, почув фразу від його земляків: «Це був найпростіший генерал, — сказав один із місцевих чоловіків. — Хоч мав генеральські погони, зупинявся біля кожного, тиснув руку, плескав по плечу чи щиро обіймав, коли зустрічав когось із близьких знайомих».
На батьківській хаті можна побачити пам’ятну дошку на честь льотчика-аса. Ще один такий пам’ятний знак мають встановити на фасаді школи №3 у Калинівці, де навчався Василь Нікіфоров. З’явиться він до річниці смерті генерала.
Я теж хочутак літати
Василь змалку хотів піднятися в небо. Про ці потаємні мрії малого хлопця розповів його старший брат Іван Нікіфоров. Каже, вони, як і більшість сільських хлопчаків, влітку мали заняття — пасти худобу.
— Бувало, поки корови пасуться, приляжемо на траву, а в небі літак гуде, слід залишає, — розповідає пан Іван. — Василь очей не відводить від неба. Не раз зізнавався, що хоче так само літати. Просив тільки хлопцям не розповідати, щоб, бува, не насміхалися. Я йому теж зізнавався у своїх мріях. Вони були скромніші. Уявляв себе не за штурвалом, а за кермом автомобіля. У нас батько шоферував. Так і помер у кабіні під час руху автомобіля. Серце підвело. Інфаркт. Василь тоді служив у Німеччині. Не ховали доти, доки не приїхав. Батько рано пішов. Йому було тільки 56 років.
Мрії братів Нікіфорових збулися. Василь став військовим льотчиком, Іван дотепер шоферує. Іншої роботи у своєму житті не мав. А йому вже за 60. Династія льотчиків Нікіфорових матиме своє продовження. Племінник пана Івана, Максим, нині навчається у Чернігівському військовому ліцеї, після якого планує вступати в Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків. Дуже хоче літати. Саме цей навчальний заклад свого часу закінчував його дядько, генерал Василь Нікіфоров. Під час нашого спілкування з братом генерала додому повернувся молодший син Івана — В’ячеслав Нікіфоров. У званні майора теж служить в авіації. Щоправда, на іншій посаді — інженером. Закінчував Васильківське вище військове авіаучилище. Вячеслав повернувся з тривалого і далекого відрядження.
— 27 годин польоту, — каже за сина батько. — Стільки часу поверталися з Республіки Конго. Там син брав участь у миротворчій місії під егідою ООН.
Приземлився біля батьківської хати
— Максим чому захотів стати льотчиком? — перепитує пан Іван. — Ми всі знаємо, коли він вголос заговорив про своє бажання. Одного разу Василь під час навчань отримав завдання приземлитися в умовах відсутності аеродрому. Тільки не на літаку, а на вертольоті. Знаєте, що брат зробив? Він піднявся з аеродрому у Гавришівці, покружляв над селом і зумів приземлити машину на городі біля батьківської хати. Максим був очевидцем цієї події. Після того літаки йому, мабуть, снилися. Принаймні він із нетерпінням чекав, коли дядько приїде в гості. І вже насолоджувався з ним розмовами про авіацію. Навіть не дочекався, коли школу закінчить, пішов у військовий ліцей у Чернігові. Нехай йому щастить!
У своїй квартирі Іван Нікіфоров зберігає коробку цигарок, яку залишив брат Василь. Сам він не курить. Тому пригощає з іменної коробки декого з гостей. Каже, це Ющенко, коли був президентом держави, подарував цигарки братові.
— У льотчиків є така традиція, — пояснює пан Іван. — Ті, кому вони доручили штурвал на місці другого пілота, після приземлення дарують льотчику цигарки. Ющенко дістав коробку ще коли сідав у літак. Брат пояснив президенту, що це треба робити після польоту. То Віктор Андрійович сховав цигарки у кишеню, а дістав уже потім, коли вийшов, похитуючись, після приземлення.
За словами співрозмовника, Василеві доручали найбільш відповідальні польоти. Янукович теж мав намір керувати літаком. Нікіфорова попередили, щоб готувався до відповідального польоту. Іван передає слова брата, що там щось не склалося, і політ відмінили. Можливо, злякався? А фото Василя Нікіфорова із Віктором Ющенком брат генерала зберігає разом із цигарками.
Недалеко від Павлівки, де виріс генерал Нікіфоров, є його улюблене місце відпочинку. Брат генерала каже, що це Мізяківська Слобідка. Тамтешній ліс найбільше манив льотчика. Він там відпочивав душею під час збирання грибів. Коли Іван буває там, відчуває, як щемить серце. Пригадує, як приходили сюди дружною сім’єю — мама, тато, він із братом. Тепер він залишився один. Пішли у вічність батьки. Торік не стало й брата. Каже, про нього нагадує кожен гул літака в небі. Якщо дехто взагалі на таке не звертає уваги, то в Івана Нікіфорова від цього починає гулкіш битися серце. «Опустіла хата, бо не стала брата», — із смутком у голосі цитує написані кимось рядки...
Ім’я в небі
«Василь Нікіфоров» — літак із таким написом піднімають у небо льотчики 831-ї гвардійської бригади тактичної авіації Повітряних сил України. Ім’я присвоєно указом глави держави літаку Су-27 з бортовим №50. Зроблено це, як зазначено в указі, з метою увічнення пам’яті генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова. Трохи раніше ім’я льотчика Нікіфорова почала носити 299-та бригада тактичної авіації.
Молодим льотчикам перед польотом розповідають про мужність, героїзм генерала. А ще говорять про те, наскільки безстрашним він був, коли піднімався в небо на завдання на захист рідної землі у районі бойових дій на Донбасі. Дружина генерала пані Ольга і його син Олександр, він обрав фах юриста, були присутні на урочистостях з нагоди присвоєння імені генерала Нікіфорова бригаді тактичної авіації, що дислокується в Миколаєві. Донька не змогла прилетіти. Вона проживає в Італії.
Вінницька область.
Після виконання одного з відповідальних завдань Василя Нікіфорова зустрічали журналісти.
Фото надане автором.
