Чи є розумна альтернатива Мінським угодам, які покликані мирним шляхом стабілізувати ситуацію на сході нашої країни? Єдиної відповіді на це болюче питання наразі не існує. Як і немає зараз універсального рецепта припинення воєнних дій на Донбасі та повернення окупованого РФ півострова. Свого часу Мінськ справді став рятівним колом для Києва, дозволивши взяти паузу у виснажливих бойових діях, врятувати життя нашим захисникам, зміцнити позиції, звільнити заручників. Сьогодні переговорний майданчик у столиці Білорусі нагадує ринг з перетягування каната. Перемога кожного залежить від точності рухів, аби цей канат не перетворився на зашморг на шиї... Для Москви — це продовження санкцій, для Києва — політичні питання Донбасу. Які варіанти маневрів на мінському килимі і навколо нього існують сьогодні і до чого вони призведуть? 

На питання «Голосу України» відповідає голова правління «Майдану закордонних справ» Богдан Яременко:
— Вважаю: максимум, що сьогодні може зробити Україна стосовно Донбасу, то це оголосити ці території тимчасово окупованими, як зробили з півостровом. Покласти відповідальність на Росію і на деякий час не здійснювати спроби повернення цих територій. Окрім спроб, передбачених міжнародним правом, а саме — вести переговори з державою-агресором щодо дотримання прав людини і деокупації.
Мінські домовленості в разі їх виконання у тому вигляді, в якому вони зараз є і в якому їх трактує РФ, нестимуть велику загрозу Україні. Це означатиме поступовий занепад української державності, адже зовнішня військова агресія переросте у форму громадянської війни, наслідки якої важко спрогнозувати... Підписані в Мінську пункти мирного плану не виконуються, навіть базові — припинення вогню, відведення озброєння, обмін заручниками «всіх на всіх». Проте міжнародна спільнота продовжує наполягати на виконанні цих домовленостей. Москва цю ситуацію використовує, намагаючись звинуватити Київ у зриві Мінських угод, аби добитися від Європи скасування санкцій. Отже, ми опинилися у певній патовій ситуації: не виконувати взяті на себе зобов’язання не можемо, бо цього вже вимагають західні партнери, а виконувати — означає створити внутрішні проблеми непрогнозованого характеру.
У цьому контексті позиції наших міжнародних партнерів дуже різні. Так, Польща, країни Балтії симпатизують Україні, усвідомлюючи ризики виконання Мінських угод. Вони приміряють нашу ситуацію на себе, бачать реальні загрози з боку РФ для власної безпеки. Водночас ці країни готові до подальшої підтримки України, якщо наша держава проводитиме більш активну дипломатію.
А ось Франція та Німеччина — країни-гаранти Мінського процесу, в яких існує потужне проросійське бізнес-лобі, змушені тиснути на Україну, вимагаючи дотриматися підписаного в Мінську.
США зараз займає досить дивну позицію: вони демонструють на високому політичному рівні думку про те, що з Росією можна домовитися. Тому вимагають від Києва не загострювати ситуацію, в якій і Вашингтону доведеться поводитися гостріше із Москвою... Штати намагаються уникнути ескалації відносин із Росією і тому виступають за виконання Мінських угод.
Проблема в тому, що свого часу наш Президент переконав все світове товариство, що мінські домовленості безальтернативні. І зараз будь-яка держава, котра підтримує Україну, не має формальних підстав виступити проти виконання пунктів «Мінська». Нині офіційний Київ це розуміє і намагається змінити свою позицію, але цього вже не сприймають європейські партнери. На-
приклад, Німеччина наполягає на виконанні цих угод Україною, бо Ангела Меркель розуміє, що в іншому випадку вона далі не зможе переконати європейські держави продовжити санкції проти РФ. А це стане серйозною поразкою не тільки Меркель, а і європейців.
— Чи може Україна апелювати до Будапештського меморандуму у протидії російській агресії?
— Україна повинна згадувати про нього, але більше як про політичні декларації і жести. Насправді Будапештський меморандум передбачає проведення консультацій у рамках Ради Безпеки ООН у разі загрози або використання сили проти України. У рамках Радбезу ООН останнім часом було чимало обговорень українського питання. Отож будь-хто з його підписантів (окрім Росії) має право сказати, що формально виконали цей меморандум. Проте в ньому немає механізмів конкретних гарантій безпеки. На-справді всі механізми зав’язані на Раді Безпеки ООН, де присутня РФ. На жаль, через непослідовність української юридично-політичної позиції ми не можемо ніяк визнати Росію країною-агресором і уникнути її участі в обговоренні українських питань.
Допоки у світі існуватимуть різні устрої — демократичний і тоталітарний, доти існуватимуть загрози конфліктів. Треба бути достатньо сильним, щоб ні в кого не виникало бажання на нас напасти.
На третьому році воєнних дій на Донбасі та окупації Криму Росією навіть погано поінформовані оптимісти позбулися ілюзії, що Захід чи Європа прийде і захистить нас від «доброго сусіда». За декларованої підтримки наших міжнародних партнерів обстоювання національних інтересів і суверенітету держави — виключно наша особиста справа. Що означає «бути сильною» для України в умовах гібридної війни, нав’язаної РФ? Про це 
«Голос України» запитав у директора Центру армії, роззброєння і конверсії Валентина Бадрака.
— Анексія Криму та розвиток подій на сході нашої країни ще раз підтверджують, що Україна має створити потужний воєнний важіль впливу. Україна позбулася ядерної кнопки. І нині маємо йти своїм шляхом. Логіка в тому, щоб створити симетричні можливості. В умовах війни низької інтенсивності, про що свідчать події на сході нашої країни, потрібно орієнтуватися на створення професійної контрактної армії. При цьому не слід забувати й про мобілізаційний ресурс, підготовка якого має відбуватися на базі територіальної оборони.
За кількістю такі збройні сили складаються із 120—150 тисяч. Зараз ядро майбутньої професійної армії перебуває у зоні бойових дій... У рамках ЗСУ нової формації мають бути створені сили спеціальних операцій, які б могли працювати, в тому числі й на велику глибину театру воєнних дій.
Маємо створити ракетний щит стримування (такий досвід у нашої країни є), модернізувати ракетно-артелерійське озброєння — вирівняти його до російського відносно дальності. На мій погляд, створення крилатих ракет — пріоритет в оборонній політиці. Достатня кількість цього виду озброєння могла б використовуватися і в сухопутному варіанті, і як комплекс берегової охорони, тобто певною мірою закрити питання розбудови Військово-морських сил.
Що стосується технічної складової, то за оптимістичного сценарію це реально зробити протягом 2—3 років. А для створення професійної армії потрібно мінімум чотири роки. Паралельно необхідно тримати суворий контррозвідувальний режим. Окрім військового сегмента, в частині державної безпеки мають діяти потужна розвідка, контррозвідка та інформаційна політика.