Ми зустрілися з Іллею у молодіжному кафе, де музика, ніби відгодована муха, дзижчала так надокучливо, що навіть мені дуже швидко забракло терпіння. Я уявляю, як було йому. Тут всі поводили себе так, ніби там, звідки він щойно приїхав, нічого не відбувається: замовляли каву, голосно сміялися, намагаючись перекричати музику, та розмовляли про буденні речі.

Ілля Селюков на якийсь час повернувся до Сум із війни. Серед його знайомих мало хто знає, що він — Ілля. Для багатьох він — Медик. Причому мало хто знає, що це не зовсім псевдо. Ілля і справді має медичну освіту. Точніше, фельдшерську, бо закінчив не інститут, а коледж. Але після інституту навіть справжніх медиків не так уже й багато, а він після коледжу — справжній військовий хірург.
— Після Лебединського медучилища я не пропрацював і місяць, як розпочались ті події на сході, — розповідає Ілля. — Спочатку пішов у військкомат, але там сказали, що воювати ще рано — на той момент мені було лише 18, а брали з 20. Я походив трохи, потинявся на роботу — з роботи, а потім зателефонував знайомим хлопцям, котрі вже були у Збройних Силах. І вони сказали: «Ну, якщо вже так хочеш, приїжджай. Тільки щоб начальство, вище нашого командира, тебе не бачило». Спочатку я їздив на тиждень, на два і повертався, щоб ніхто не здогадався, що я в АТО. Бо багато хто був проти цього. Я навіть дівчині своїй не казав, що їжджу воювати. Мама також вважала, що я із відряджень не вилажу — з роботи посилають.
Дві ротації Ілля захищав донецький аеропорт.
— На перших порах ми один одного мало знали, — продовжує він. —Тільки псевдо того, хто прикриває тобі спину. Одного разу до бригади, що стояла в Пісках, привезли хлопців із зав’язаними очима. Вони навіть не знали, куди їдуть.
— Їх силоміць везли? Чому були із зав’язаними очима? — запитую я.
— Багато хто з них їхав уперше. Коли під’їжджали, розпочався обстріл «Градами». Із зав’язаними очима до такого легше адаптуватись. Але кожен сам вирішує, дивитись на це, чи закритися пов’язкою. Окрім «Градів» вистачає інших нюансів. Трьохсоті, двохсоті. До них не одразу звикаєш.
— Сепаратистів доводилось зблизька бачити?
— Коли починався наступ, вони спочатку на нас ішли, як у кіно. Пробували задавити масою. Але чи сепаратисти... Чеченці — це сепаратисти?
— Ти на війні на чому спеціалізувався?
— Був стрільцем та надавав лікарську допомогу. При мені постійно був медичний рюкзак, тому й назвали Медиком.
— І часто той рюкзак доводилось використовувати?
— Дуже часто... Різні бували дні, іноді за день 5—10 осіб діставали поранення. Але ніхто там не мірявся, хто кому допоміг, скількох хто перев’язав. Працювали по ситуації. Якщо ми бачили, що я більше потрібен як медик, я був ним, якщо треба було стріляти — був стрільцем. Після технікуму я два роки не маю права робити операції, не маю права зашивати, але доводилось і різати, і шити. Одного разу довелось навіть ногу відрізати, бо іншого вибору не було. Як спеціаліст я розумів: якщо я цього не зроблю, хлопець помре на всі сто відсотків, а якщо зроблю — з’явиться значний шанс вижити. І я приступив до роботи. Одразу в пам’яті зринуло все: що колись вивчав, читав чи бачив відео. Там мозок працює набагато швидше, ніж тут. За секунди все так чітко розкладається по поличках, що ти не сумніваєшся.
— А ти добре стріляєш? У яку мішень за 100 метрів можеш влучити?
— У голову влучаю, — відповідає Ілля. На його обличчя, ще зовсім юне, набігає тінь, і мені стає ніяково, бо він за якусь мить стає дорослішим за мене. А ще — очі, вони вже не вперше змінюються у надто широкому діапазоні: від теплого до занадто колючого. Мабуть, усе залежить від запитань, які я ставлю. А може, від інтонації.
— На війні люди такі, якими вони є насправді, — продовжує після паузи Ілля. — Без пафосу, без фальші, без гри. Яким ти народився, яким сформувався, таким тебе й побачили, прочитали, як відкриту книжку. Але твій організм на війні зовсім інший — не такий, до якого ти вже звик. Нас труїли газом, ми працювали в режимі хронічного недосипання, реагували на кожен шелест, але мій організм все це витримував. Він вже пережив дві контузії. Першу — на Савур-Могилі, другу — в аеропорту. Але коли я повертаюсь до Сум, він одразу «сиплеться». Я це вже знаю, тому, коли треба із кимось зустрітися, зустрічаюсь одразу, бо зробити це потім не дасть якась болячка. На війні і час йде зовсім по-іншому. Тут за 20 секунд можна зробити кілька затяжок, кілька ковтків із чашки з кавою, а там за 20 секунд «Град» повністю випускає боєкомплект — 40 зарядів. Ти сидиш на дні окопу у воді, але її не відчуваєш, бо єдине, на чому ти в цю мить зосереджений, — влучить чи не влучить?!
Ілля воював у складі військової частини, але «сам від себе». Офіційно ніде не значився. Виявляється, були й такі варіанти. Але довго так тривати не могло. Після другої контузії він приїхав до Сум на реабілітацію.
— Це було на початку 2015 року, — продовжує Ілля. — Я вирішив, що вже досить воювати. Зробив пропозицію своїй дівчині, і вона погодилась. Познайомився з волонтерами, став возити хлопцям вантажі. Так минуло три місяці, а потім я відчув, що не можу більше триматися осторонь, поки хлопці воюють і гинуть на передовій. І я пішов у «Госпітальєри» — так називається медичний підрозділ «Правого сектору». За останні 20 місяців я провів удома лише 4 місяці. Решту часу або воював, або возив гуманітарку.
— А як же дівчина, котра прийняла твою пропозицію руки і серця?
— Вона не витримала. Сказала, що я дуже змінився. Став грубим, безкомпромісним. Я з нею не сперечався. Війна і справді змінює людей. Чи, можливо, повертає їх до природного стану.
— А коли закінчиться війна? Що робитимеш далі?
— Далі — це буде далі. Вступатиму до медінституту. Не знаю, щоправда, як я це зроблю. Пільг немає жодних, бо офіційно я не воюю. А поки що «сиджу на чемодані». У будь-який момент десь щось може статись, і мені зателефонують. Я миттю зірвусь і поїду. Постійно до цього готовий. Все, що тепер у мене є, — це моя торба з речами. Там лежать бронежилет і каска. Медичний рюкзак також постійно зібраний. Я вже давно не замислююсь, у що мені вдягатись, в чому ходити. Є берці, є військова уніформа, більше нічого не потрібно.
— Нині починають говорити про таку українську проблему, як втрачене покоління. Як ти вважаєш, вона стоїть гостро?
— Можливо, ми вже тепер втрачене покоління. Ми бачили мало радості в цьому житті. На своє 20-річчя я будував бліндаж. Не одразу й згадав, що настало свято. Люди, які не мають жодного стосунку до війни, нас не розуміють. Ти починаєш їм щось пояснювати, а вони на тебе дивляться як на інопланетянина. Дуже важко звикнути до того, що тут відбувається. Маю на увазі не лише складні, а й елементарні побутові речі. Якось ми зі знайомими вийшли на балкон, і раптом щось стало бахкати — хтось почав запускати салюти. Я інстинктивно присів і помітив, як цим шокував своїх знайомих. Коли ти йдеш вулицею чи стоїш на зупинці, а біля тебе щось падає, щось шурхотить — ти на все це миттєво реагуєш. Тобі здається, що то летить чи вже прилетів снаряд або міна. Потім ти повертаєшся до реалій і ніяковієш, ловлячи на собі здивовані погляди. Тому тут — не моє життя. За першої ж нагоди я їду туди, де знову стаю потрібним.

Сумська область.

 

 

На знімку: Ілля Селюков.

Фото автора.