Більшості добрих справ бракує «піару». Мало хто в Сумах знає, що в місті з’явилася благодійна організація, яку заснували переселенці з Донбасу. Але головна новина не в цьому, а в іншому: благодійники надають допомогу не лише землякам-переселенцям, а й місцевим жителям-сумчанам. «Битий небитого везе» — щось таке чи близьке до цього.
Сепаратисти забрали все
«Добро в кожен дім» — так називається ця регіональна організація допомоги кризовим сім’ям. Очолює її переселенка з Донецька Марина Лозикова. Невеличке приміщення обладнали в Сумах на вул. Леваневського, 26. Виділив його міськвиконком. Добре, що воно збереглось у комунальній власності — хоч за оренду не треба платити. Але за великим рахунком, ще невідомо, хто кому винен, бо переселенці власними силами зробили у приміщенні, яке належить територіальній громаді, по-справжньому капітальний ремонт. Від оплати комунальних послуг їх також ніхто не звільняв. У коридорі стоять стелажі, але вони порожні — резервні. Ущерть заповнені, до самісінької стелі — стелажі за дверима, у які непотрібно стукати.
Марина Лозикова разом із чоловіком та дітьми переїхала із Донецька до Сум влітку 2014 року. Дітей троє, найменшому на той час було лише півроку. Не треба мати багатої фантазії, аби уявити, що відчула сім’я на новому місці. Хоч починали не зовсім з нуля, бо Марина — вроджена сумчанка, тут у неї залишились і родичі, і знайомі.
— Поселила нас рідня у зовсім порожню квартиру, — розповідає Марина. — Її виставили на продаж, через це там не було ні стола, ні ліжка, ні стільців — нічого.
— А якщо для цього житла знайдеться прийнятний покупець? — запитую я.
— Ну, тоді доведеться шукати іншу квартиру. Інших варіантів не існує.
Автомобіля у сім’ї немає, вибирались із Донбасу на поїзді. Що в руках донесли, те тепер і є, решту довелось покинути.
— Головне було — діти, — говорить Марина. — Але коли ми виїжджали, не могли навіть продуктів для них купити, бо гроші закінчились, а банкомати вже стояли порожні.
— Коли ви приїхали до Сум, хто вам допомагав?
— Допомагали нам добрі люди. Щось дали родичі, щось сусіди, щось — інші прості сумчани. Ми одразу почали шукати роботу, але із цим також було непросто. Я — із дитиною на руках, якій ще немає і року, Олег за професією шахтар, а шахт у Сумах — жодної. Пішли ми до центру зайнятості — перенавчатися. Олег одержав водійські права. Поступово оформили всі виплати на дітей і на нас, передбачені законодавством. І ось так, потихеньку-потихеньку, стали на ноги. Чоловік зараз працює у будівельній компанії, але вже готовий до того, аби відкрити власний невеличкий бізнес. Зараз беремо участь у гранді благодійного фонду «Карітас» для внутрішньо переміщених осіб, запропонували наш проект і впевнені у своїх силах.
Допомогли тобі — допоможи іншим
— А з чого почалась ваша благодійна діяльність?
— Наша сім’я дуже потерпала, і тому я почала шукати на різних сайтах, у волонтерських блогах варіанти, за що можна зачепитись. Ми звертались-звертались-звертались — і нам почали відповідати, щось пропонувати. Поступово у нас з’явилося стільки речей, що вони вже не поміщались у кімнаті. Одяг, взуття, меблі, дитячі іграшки, навіть продукти харчування. І я подумала: у нас всього вже так багато, а є ж люди, в яких нічого нема. І ми почали працювати з сім’ями, які опинились у складних життєвих ситуаціях, пропонувати їм допомогу. Це не лише сім’ї переселенців. Серед наших підопічних чимало сумчан, жителів навколишніх сіл. Не так давно приходила бабуся, котра живе неподалік. Вона самотня, пенсія дуже маленька. Ми їй дещо підібрали — кофту, куртку, кашне... Допомагаємо вже не лише речами. Збираємо кошти на лікування, звертаємось із цим до доброчинців, до міжнародних організацій. Потоваришували із благодійними організаціями Німеччини, знайшли друзів в інших державах. Вони там проводять ярмарки, організовують для нас інші акції, збирають і висилають нам гроші. Люди приносять нам чеки, де вказані суми, витрачені на ліки, на хірургічні операції — і цього для звітності досить. В нашій державі також маємо надійних партнерів, зокрема, благодійний фонд «Сагасітас — Україна».
Хто хоче, той працює
Поки ми розмовляємо, двоє жінок перебирають речі на стелажах, шукають для себе щось підходяще. Виявляється, також переселенці. Тікали із Горлівки. Діана вже на останніх тижнях вагітності, тому складає до великого пакета і для себе, і «для того хлопця». Точніше, для дівчинки, якщо вірити апарату ультразвукового дослідження.
— Діану ось збираємо до пологового будинку, — говорить Марина Лозикова. — Купити все, що потрібно малюку, для них нереально. Ми будемо замовляти в Німеччині для цієї сім’ї дитячий візочок, ліжечко, памперси, інші речі. Можливо, доведеться попросити ванночку.
Друга жінка виявляється Діаниною мамою. Інна Антонюк працювала в Горлівці лікарем-епідеміологом. Вона каже, що за все доводиться платити, хоч і показують документи, що Діана — переселенка. Ось треба проколоти препарат, а це коштує дві тисячі гривень. Пані Інна живе у Ржищеві Київської області, у гуртожитку для переселенців. До Сум приїхала, аби допомогти ще зовсім юній доньці у відповідальний період її життя. Бо зять — шахтар, стабільної роботи в Сумах поки що не має, займається активними пошуками, тому, коли з’явиться маля, без бабусиних послуг молода сім’я не обійдеться.
Інна Антонюк говорить, що найгостріша проблема для переселенців — житлова. Працевлаштуватись також непросто, але всі, хто цього хоче, роботу знаходять. Дехто трудиться і на двох, і на трьох місцях — коли сім’ї потрібні гроші, треба хапатися за все.
— Але багато хто переселяється з Донбасу із зовсім іншою установкою, — додає М. Лозикова. — Мовляв, у мене там було все, але через вас мене звідти вигнали, тому тепер не змушуйте працювати, а утримуйте. А я ще й перебиратиму тим, що мені пропонуватимуть. І ось через таких страждає решта, такі, як Діана та її мама. Бо починають перевіряти списки переселенців на соціальні виплати, а там виявляється купа «лівих» прізвищ. І через це всі виплати заморожують.
— Сюди приїхали нас три сім’ї родичів, — продовжує свою історію Інна Антонюк. — У всіх у Горлівці було житло. Три квартири там залишили, а тут немає жодної. Тільки через це багато хто повертається на Донбас. У Ржищеві, у нашому гуртожитку, вже кілька разів лякали, що скоро виселятимуть.
— А ви зараз не шкодуєте, що виїхали з Горлівки?
— Ні, звичайно. Квартиру тільки жалко. Ми жили в самому центрі міста. Але перед від’їздом кілька ночей спали у коридорі, подалі від вікон, бо звідти сипалось скло. Від вибухів все ходором ходило...
Документально
На Сумщині зараз майже 17 тисяч переселенців із Криму і Донбасу. Серед них близько чотирьох тисяч дітей, а інвалідів та літніх людей більше семи тисяч. Для їх тимчасового розселення виділили лише дві тисячі місць. Як правило, така «пільга» надається лише дітям-сиротам, дітям-інвалідам та одинакам похилого віку.
Регіональна громадська організація «Добро в кожен дім» здійснює постійний соціальний супровід не менш як 300 сімей.
Сумська область.
На фото автора: Марина Лозикова.
