Першу поїздку в АТО Олег Новіков здійснив на блокпост біля Слов’янська на Донеччині, коли місто ще утримували бойовики. Нині керівник Тульчинської волонтерської сотні разом із колегами готується до 59-ї поїздки з гуманітарною допомогою для захисників країни.

— Мого вірного «коня» — автомобіль марки «Івеко», — розповідає Олег, — після кожної поїздки доводиться ремонтувати. Бізнес, який мав до війни, розвалився. Дружина намагається утримувати на плаву, та одній непросто. А я продовжую збирати гроші на ремонт буса. Телефон не замовкає. Допомогу веземо на конкретне замовлення. Ще одна особливість нашої сотні — доставляємо вантаж здебільшого на передову. На інших лініях оборони бійці інколи ображаються, що не зупиняємося у них. Пояснюємо, що в нас правило: підтримувати тих, хто стоїть на передовій, бо саме там найбільше потрібна допомога волонтерів.
— Ті, з ким хоч раз побував під обстрілами, стають братами, — додає співрозмовник. — А з братом хочеться бачитися частіше, ніж з іншими людьми. Правда ж? 
На його думку, доставляти вантажі можна більш раціонально, але чиновники не хочуть дослухатися до пропозиції волонтерів.

«У Слов’янськ? Якщо нема клепки — їдьте»

— Мій перший рейс був у Слов’янськ, — розповідає Новіков. — А взагалі наша сотня почала возити допомогу з часу окупації Криму. Без мене хлопці їздили на Чонгар.
Згадує, як у травні 2014-го Слов’янськ часто поливало дощами. У місті ще перебували бойовики з російськими найманцями. Тоді прославилися наші десантники з блокпоста 3-А. Вони закріпилися й утримували територію, найближчу до міста. Навпроти них був хімкомбінат, на якому осіли бойовики. Олег Новіков приїхав із хлопцями на власному «Івеко». Мали намір підтримати десантників. Разом із тульчинцями була ще одна машина з Тростянецького району, їхніх сусідів.
— За декілька кілометрів до блокпоста нас зупинили військові і сказали, що далі дорога закрита, — згадує пан Олег. — Але ми наполягали на своєму. Майже дві години тривала дискусія. За цей час трохи харчів дісталося нашим опонентам. Зрештою вони поступилися. Сказали так: «Якщо нема клепки, їдьте хоч до самого Гіркіна!» Ми й поїхали. Відчуття від зустрічі з десантниками не передати. Розвантажити машини було непросто, бо з хімкомбінату лунали постріли. Тоді хлопці відкрили щільний вогонь, а ми тим часом швидко дістали з машин усе привезене.

Вивозив людей із Дебальцевого

Тульчинські волонтери побували у багатьох гарячих точках — Піски, Авдіївка, Мар’їнка, Щастя... З найбільш критичною ситуацією зіткнулися у Дебальцевому. Олег каже, що 6 лютого минулого року, коли він привіз своїм бусом допомогу 54-му батальйону, бої вже точилися на околиці міста.
— Ми поверталися назад, коли подзвонили військові і попросили евакуювати з міста дітей, — зазначає співрозмовник. — У бомбосховищі перебувало 64 дитини. Я не міг не розвернути машину, хоча добре розумів, на яку небезпеку наражаюся. Але ж ішлося про дітей...
Заїхавши у місто, Олег ніяк не міг знайти те бомбосховище. Щоб уточнити, набирав номер телефону військових. Але він не відповідав. Згодом зв’язку взагалі не стало.
— На вулицях зустрічалися люди, які тримали у руках валізи, клунки, — згадує чоловік. — Зупинявся, пропонував вивезти з міста. Щойно виходив з машини, деякі падали на коліна і просили не вбивати їх. Мене це дуже вразило, і я не знав, що казати у відповідь. Я з хлопцями був одягнений у камуфляжне вбрання. Очевидно, місцеві сприймали нас за військових «укропів», бо ж розмовляли ми українською. Казали, до бандерівців ні за які гроші не поїдуть, краще вже тут померти.
Бомбосховище з дітьми так і не вдалося розшукати. На щастя, їх усе-таки вивезли. Українські військові. Про це волонтер дізнався пізніше. Він теж евакуював дорослих і шістьох дітей. Привіз в Артемівськ.
Міг вирушати додому. Та прийняв інше рішення: знову повернувся у Дебальцеве. Каже, перед очима стояли люди, яких бачив у місті, вони шукали, хто б їх вивіз подалі від біди. Друга поїздка могла закінчитися трагічно. Бус із евакуйованими летів з Дебальцевого так званою дорогою життя до Артемівська на величезній швидкості. Дорогу обстрілювали майже безперервно. Дивом кулі не зачепили машину. В цей час у салоні серед пасажирів була молода мати з двома маленькими дітьми.

Передали армійцям чотири автомобілі

Збирати вантаж у зону бойових дій Тульчинській сотні допомагають не тільки в їхньому місті та районі. На пропозицію відгукуються мешканці сусідніх районів — Гайсинського, Немирівського, Тростянецького.
— Крім харчових продуктів, передали в АТО чотири автомобілі, — розповідає Олег. — Не нові, звичайно, відремонтовані, але ж вони служать. Нині готуємо ще один. Непросто знаходити кошти. Керуємося правилом: відчиняють тому, хто стукає. Нині дуже складний час. Раніше простіше було збирати допомогу. Але все одно є люди, які не відмовляють у підтримці.
Під час зустрічей із чиновниками різного рівня Олег неодноразово пропонував удосконалити систему доставки вантажів. На його думку, раціональніше везти їх однією великотоннажною машиною, а вже там, на місці, розвозити по підрозділах бусами чи іншим невеликим транспортом. Щоправда, для цього треба, щоб хтось надав такий транспорт...
— Я вже пробувала так працювати, — каже знаний волонтер Юлія Вотчер. — Відправляла багатотоннажну машину, а потім одразу стикалася з проблемою, де зберігати привезену допомогу. Потрібен склад. Бо велика вантажівка не зможе пройти там, де проходить бус. По-друге, така машина потребує більше пального. Якщо до цього додати пальне для транспорту, яким доведеться розвозити «гуманітарку» на місці, то загалом, мабуть, не доведеться говорити про економію.
Пані Юлія не поділяє думку тих волонтерів, які намагаються щось випрошувати у державних структур. Каже, це марне витрачання часу. Натомість радить залучати до допомоги патріотично налаштованих людей. Такі у нас є. Треба тільки вміти знайти з ними контакти. Вміння це непросте. Але якщо вдасться порозумітися, бажаний результат буде забезпечено.

Вінницька область.

 

 

Колективний знімок волонтерів з бійцями одного з підрозділів — Олег Новіков другий ліворуч.

Фото надане Олегом Новіковим.