«Не називай переселенців з Криму біженцями — меж своєї Батьківщини вони не залишали», — попереджають мене колеги. Точні формулювання, напевно, важливі, але вони не допоможуть пояснити, що саме змусило кримчан покинути свої домівки і переїхати до чужого міста, до незнайомих людей, у повну невідомість. Одне можу сказати напевно: вони пишаються своїм українським паспортом набагато більше, ніж усі ми разом узяті.
Департамент соціальної політики Київської міської державної адміністрації розселяє біженців у Пущі-Водиці — в санаторії-профілакторії КП «Київпастранс» і дитячому таборі «Супутник».
— Сьогодні в нас мешкає 60 чоловік, із них 9 — діти, — каже начальник підрозділу соціальної інфраструктури КП «Київпастранс» Валерій Слуцький. — Є літня жінка, ходить з паличкою. У Криму в неї був свій бізнес — магазин, але його розгромили. Усе залишила, приїхала сюди... Учора про нас вийшов репортаж на телебаченні, а сьогодні — шквал дзвінків: «Чим вам допомогти?» Проживання ми організували. Гаряча вода, опалення — все є. Кімнати з душем. Тепер налагоджуємо роботу кухні, тому насамперед просимо організувати на регулярній основі доставку продуктів — потрібні овочі, фрукти, крупи, макарони, вершкове масло і олія. Взагалі, усе, крім свинини, адже серед наших біженців є мусульмани. У нас два свої кухарі, але потрібні на кухню волонтери.
— А звідки переселенці приїхали?
— Так з усього Криму — росіяни, українці, татари. Ленінський район, Бахчисарай, Судак, Керч, Сімферополь, Севастополь. Деякі приїхали в Київ ще до того, як влада почала щось робити, — знімали квартири, ночували у знайомих, але ж довго так жити неможливо.
У Пущі-Водиці їх селять теж тимчасово — на який час, ніхто не знає.
Персонал профілакторію із задоволенням бавиться з дворічним непосидою — Сераном (на знімку вгорі). Його мама каже, що тепер не дивиться телевізор і новин із Сімферополя не знає: «Уся ця напруженість уже якось забувається... Трохи відпочили морально. Чоловік залишився там — телефонує, каже, що все спокійно. Не хоче нас хвилювати».
Тим часом із кухні чути апетитні аромати — кухар Галина Глуханюк оголошує меню: печеня, соління, чай, сир, масло. Поки постачання продуктів не налагодили, картоплю приносить свою, домашню. Покоївка Галина Кранга не без гордості показує телевізор, який «привезли спеціально для кримських біженців якісь люди. І одяг теж принесли».
На запитання «чим вам допомогти?» Сусанна Яг’яєва із Сімферополя та її чоловік Ровшан відповідають одне: «Нам би роботу. Ми — кухарі, а чоловік — ще й гарний пекар. Не звикли в когось щось просити». Приблизно так само відповідають тут усі.
— Що змусило вас виїхати із Криму?
— У нас там паніка серед мусульман. Це жахливо — коли ти їдеш в автобусі та дивишся на БТРи. Бачили б ви обличчя цих людей у масках, я спостерігала за ними. Це не солдати, це якісь найманці. Лише очі видно — та які злі! Ми знаємо, що нічого доброго Путін нам не принесе. Уся Росія не розкошує так, як Москва. Ми йому не віримо. Нам не потрібні ні його громадянство, ні пенсія. Нехай не багато ми жили, та нас усе влаштовувало. І те, що в паспорті я записана громадянкою України, і що графи «національність» у ньому немає. Кажуть, мене змушували говорити українською. Нісенітниця! Я 25 років прожила в Криму, і ніхто мене ні до чого не примушував. Не чула, щоб російськомовних людей там пригноблювали... Зате нещодавно у нас на «Пневматиці» (колись був великий завод, а тепер — приватне підприємство) — невідомі люди з автоматами все розграбували. Винесли акумулятори, все, що є. А що зробиш? У нас багато хто хоче залишити Крим, але татарські родини здебільшого багатодітні, а з трьома—п’ятьма маленькими дітьми складно кудись виїхати.
Пенсіонерка Гульнара Ізетівна вирушила до Києва з Євпаторії разом з дочкою Ельмаз, зятем Османом і двома маленькими онуками — Ельзарою і Тимуром: «Чоловік і старший син залишилися там — дивляться за будинком. Ми понад 20 років його зводили, тільки закінчили оформляти документи, і тут почалося. Сказали, що доведеться власність перереєструвати... Наші батьки втратили свого часу Вітчизну через депортацію, і така сама доля чекає, напевно, на нас. Ні, нас не били, не погрожували. Але сама ця гнітюча атмосфера, ці військові, козаки ряжені... Я взагалі народилася і виросла в Узбекистані — мою маму депортували туди з Євпаторії в 14-літньому віці. Але вона завжди казала, що Крим — наша батьківщина й ми туди обов’язково повернемося. Так і відбулося. Ми полюбили Україну всією душею, а тепер це коріння візьми та обірви?»
— Мені неприємно бачити над міською радою триколор. За дітей боюся — насамперед думаю про їхню безпеку, — каже її зять Осман. — Щойно все почалося, ми одразу вирішили, що російське громадянство не отримуватимемо і залишатися теж не збираємось.
«Чоловік працював у пологовому будинку, — розповідає тендітна «половинка» Османа Ельмаз. — Я 10 років була там медсестрою, а останні чотири роки — косметологом у салоні краси. Мама теж фельдшер, лаборант. Усі медики».
Маючи гарну роботу й одну із найзатребуваніших у світі професій — акушера-гінеколога — Осман залишив усе, звільнився за власним бажанням. Пізніше довідався, що в кримських держустановах людей змушують писати такі самі заяви і знову оформлюватися на роботу вже за російськими документами.
— Для багатьох це взагалі не проблема. Звідки в Криму така кількість людей, налаштованих проти України?
— Я сама не розумію, — розводить руками Гульнара Ізетівна. — Адже не Росія цих людей навчала, не Росія їм давала житло, платила пенсії, дитячу допомогу...
Онуку вона хоче влаштувати в київську школу і відвести на гурток: в Євпаторії дівчинка із задоволенням займалася естрадними танцями.
«Не шкода було все кидати?» — запитую. За всіх відповідає Осман: «Шкода, але йдеться про життя моїх дітей».
У цих людей занадто сильна генетична пам’ять, і жити під наглядом «озброєних увічливих людей» вони просто не зможуть.
Медики Ельмаз і Осман разом з дітьми щойно приїхали з Євпаторії.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
