У червні 2014 року Сєверодонецьк перебував на лінії фронту, а стратегічні міста Лисичанськ і Рубіжне, де розміщені залізниці, мости, постійно обстрілювали російські війська, бойовики здійснювали напади на населення. Саме тоді мешканці Сєверодонецька почали залишати свої домівки. В їх числі і 26-річний художник Дмитро Раков.
— Дмитре, чому ти переселився саме до Житомира? Він чимось нагадує тобі рідне місто?
— Я народився у Сєверодонецьку, але моє коріння на Житомирщині. Мій дід родом із Коростеня, а в Житомирі живе бабуся. Я з дитинства тут бував. На канікулах. Тому переїхав не до чужого міста, а як до старого знайомого — на постійне місце проживання.
Існує стереотип, буцімто місто — це просто вулиці, будинки. Насправді місто — то люди, його мешканці. Просто коли приїжджаєш у нове місто, ти будуєш ланцюжок людей навколо себе. Ланцюжок близьких мені людей у Сєверодонецьку розпався, роз’їхався, а в Житомирі цей ланцюжок постійно збільшується. До речі, в Києві у мене ціла «діаспора» знайомих і друзів. Двісті осіб приблизно.
Тепер я навідуюся в Сєверодонецьк до батьків, але повертатися не планую. Місто свого часу «злила» наша міська влада. Там міський голова — сепаратист, і люди знову його обрали. Я дуже розчарований своїм містом і його мешканцями.
— Дмитро Раков. Хто це зараз?
— За два роки я познайомився з гарними людьми, знайшов багато друзів, здобув успіх. Маю роботу — працюю в друкарні. Зараз себе позиціоную як художник, автор листівок про Житомир, дизайнер, ілюстратор, а віднедавна я громадський діяч і член молодіжної громадської ради при Житомирській міськраді. Просто я відчуваю, що потрібен тут.
— Кажуть, що кожна людина може навчитися малювати...
— Навіть мавпа може. Було б бажання (жартує Дмитро). Я вважаю, що всі люди творці, художники. Ну, може, є якийсь виняток — 3 відсотки. Тепер діти, до речі, гірше почали малювати. Коли я востаннє був у своїй школі, то моя вчителька розповіла, що діти зараз більше схожі на малярів. Вони роблять фон, а тони, напівтони не враховують взагалі, тобто не мають відчуття світла. Бачать лише один колір.
— Коли і за яких обставин вирішив малювати?
— Коли був маленьким, я не малював, а просив це робити своїх батьків. У певний момент я зрозумів, що мені не подобається їхнє малювання. Відтоді почав малювати сам. Це побачила моя мама і в сім років записала мене в «художку».
І от що я помітив: коли батьки бачать твій талант і скеровують тебе, ти починаєш опиратися. Після художньої школи далі по цьому шляху не пішов. Мій тато — стоматолог, і він наполіг, щоб я здобув спеціальність зубного техніка. Ніколи ним не працював. Просто кілька років витратив марно. Відчув вир студентського життя — і все.
— Твоє джерело натхнення?
— Як казав Пушкін, натхнення — це вміння налаштувати себе на робочий лад. Усі мають такий стереотип, що художники полюбляють алкоголь. Якщо відверто, то коли ти вип’єш, твоя майстерність одразу починає «плавати». Рука художника має бути твердою.
— Якщо я правильно зрозуміла, на основі своїх малюнків ти виготовляєш плакати і листівки?
— Саме так. До листівок я прийшов спонтанно. Це найпростіше, що можна з собою носити і дати людині (на підтвердження своїх слів художник-переселенець дістав із внутрішньої кишені куртки акуратно складені листівки).
— На кількох із них зображені об’єкти парку імені Юрія Гагаріна, який пропонують перейменувати на Шодуарівський. Ти один із тих, хто підтримує перейменування. Чому?
— Це стара ідея, яка з’явилася ще у 2010 році серед краєзнавців. Нею загорівся мій друг Сергій Фещенко. Він зареєстрував про це петицію на сайті Житомирської міськради, а далі почали об’єднуватися однодумці, і нас стало багато.
Ми не противники Гагаріна. До речі, і я, і мій дід народилися 12 квітня. Але ж насправді Гагарін і космічна тематика жодного стосунку до парку в Житомирі не мають. А барон де Шодуар — це людина, яка заснувала парк. Про нього ж є лише одна топонімічна згадка — маленький провулок.
Крім перейменування, необхідно здійснити реконструкцію. Нова назва і оновлений парк, на мою думку, зроблять Житомир привабливішим для туристів. Існує навіть легенда про скарби барона де Шодуара. Можна організовувати квести. Щоб до нас приїздили з інших областей, усієї України і навіть із-за кордону.
Крім цього, можна започаткувати проведення Шодуарівської ночі у вигляді карнавалу. Наприклад, у Санкт-Петербурзі є ніч випускників «Пурпурові вітрила».
— До речі, ти автор петиції «Назвати сквер по вулиці Вітрука сквером імені Юрія Гагаріна». Це якось пов’язано з перейменуванням парку на Шодуарівський?
— Так, бо все логічно. По вулиці Вітрука є скульптурна композиція «Космонавт». Чому б той сквер не назвати на честь Гагаріна? В Житомирі є вулиця Гагаріна і буде сквер, а парк має носити ім’я свого засновника — барона де Шодуара.
— Поділися своїми планами, майбутніми арт-проектами.
— Стати Президентом (і знову Дмитро жартує). А якщо серйозно, то планую створити сувенірний набір листівок із краєвидами Житомира, а також порівняти Житомир сьогодні з тим, яким він був у давнину. Наприклад, яким був майдан Соборний у XІX столітті, без нинішніх жахливих багатоповерхівок, а коли їздив трамвай і була каплиця. В цьому мені допомагають знайомі краєзнавці, котрим я безмежно вдячний. А ще використовую фотознімки з архівів, проте, якщо чесно, це дорого, бо в архіві або забороняють фотографувати, або щоб сфотографувати один документ чи знімок, треба заплатити 40 гривень.
***
Коли Дмитро Раков довідався, що разом із волонтерами я збираюся навідатися до Житомирського військового шпиталю, сказав, що давно хотів поспілкуватися з нашими хлопцями. І прийшов не з порожніми руками. Подарував свої малюнки бійцям, які лікуються в неврологічному відділенні. А мені пощастило отримати від нього авторські листівки серії «Український шлях», на яких зображені козаки, бандуристка...
Житомир.
На знімку: Дмитро Раков.
Фото автора.
