«Російські політики вважають, що Білорусь — це балкон їхньої квартири, куди завжди можна вийти покурити... Однак війна Росії із Україною трохи протверезила Лукашенка». Таку думку в інтерв’ю «Голосу України» висловив Алєсь Бяляцький (Олександр Вікторович Бяляцький) — політв’язень, керівник білоруського правозахисного центру «Вясна» («Весна»), лауреат премій імені Леха Валенси (2012) та імені Вацлава Гавела (2013). У жовтні 2011 року його було засуджено на 4,5 року колонії суворого режиму з конфіскацією майна. Звільнено за амністією 21 червня 2014 року. Зустрітися з Алєсем Бяляцьким (на знімку) вдалося під час його візиту до Польщі, куди він приїхав з курсом лекцій.
— Як ви ставитеся до того, що Євросоюз зняв санкції з Білорусі, білоруських чиновників і конкретно президента країни О. Лукашенка?
— На мою думку, як і на думку багатьох білоруських громадських активістів, це сталося занадто рано й без достатніх гарантій з боку білоруського режиму стосовно того, що в країні не буде відкоту в гірший бік, а почнуться певні демократичні зміни.
Санкції не були метою білоруських правозахисників, але це був інструмент, який стримував режим у застосуванні репресій проти громадянського суспільства й політичних активістів протягом останніх п’яти років, з моменту його запровадження. При цьому на жодні контакти з ЄС і зі своїм громадянським суспільством білоруська влада не йшла, розмовляли з позиції сили. Тільки критична економічна ситуація останні два роки змусила Лукашенка почути заклик ЄС і громадянського суспільства країни щодо звільнення політв’язнів, і в серпні минулого року було випущено шість останніх в’язнів, які сиділи у тюрмі. Після цього ЄС вирішив скасувати санкції, незважаючи на те, що вибори, які відбувалися у жовтні 2015 року, не були визнані ні прозорими, ні справедливими.
На скасування санкцій, як ми вважаємо, вплинула геополітична ситуація, війна між Росією та Україною. Ідучи на цей крок, ЄС «заохотив» білоруську владу, хоча, крім звільнення політв’язнів, у самій країні за останніх півроку жодних змін не відбулося.
— Лукашенко послабив тиск на опозицію чи це тільки так здається?
— Тиск на опозицію ніколи не зупинявся. За 22 роки перебування Лукашенка при владі сотні людей уже побували у в’язниці, були заарештовані за адміністративними справами, практично не дозволяються (або дуже сильно обмежуються) мітинги й демонстрації, не реєструються нові політичні партії. Одне слово, ніяких умов для розвитку демократичного плюралістичного суспільства не існує, а є строга пострадянська авторитарна модель. Вона, можливо, не така драконівська, як була в Радянському Союзі, проте не дає розвиватися демократичним засадам і принципам у білоруському суспільстві. Зараз Лукашенко витримує період «заморожування репресивних дій». Водночас ми чудово бачимо, що продовжує працювати КДБ (збирають інформацію), і всі силові структури перебувають у цілковитій готовності. Тому період «стримування» може закінчитися будь-якого моменту, і Мінськ може повернутися в становище широкомасштабного тиску на громадянське суспільство й політичні сили.
— Тобто, у білоруських в’язницях політв’язнів на даний момент немає?
— Є одна людина. Це правозахисник, який опинився у в’язниці за обвинуваченням у шпигунстві. Ми визнали його політв’язнем, але він не був активним політичним активістом, це — правозахисник.
— Як на тлі таких змін почувається правозахисний рух?
— Бути політичним активістом в умовах безупинного тиску в Білорусі дуже складно. Це означає, що завжди є ризик бути засудженим, звільненим з роботи, чи такого роду репресій можуть зазнати члени родини. У зв’язку з цим політична сцена дуже сильно звузилася. Крім того, не проводяться справедливі вибори, тому ні в Палаті представників, ні в місцевих органах влади немає демократичної опозиції. Мета існування політичних партій (у країні кілька формально зареєстрованих сил) дуже звужена: вони мають обмежені можливості розмовляти з людьми під час виборчих кампаній. Це владу задовольняє, бо існує фасадна демократія.
Що стосується правозахисного руху: в нас є кілька сильних правозахисних організацій, які виконують свою роботу: надають допомогу жертвам політичних репресій, проводять моніторинг ситуації із правами людини в Білорусі, успішно адвокатують інтереси білоруського громадянського суспільства на міжнародній арені, проводять освітні семінари. Але водночас жодних контактів правозахисників із владою практично немає. Ми працюємо з народом, із громадянським суспільством, а влада існує десь у паралельному світі. Є ще проблема: практично половина таких організацій не має реєстрації. Наш Правозахисний центр «Вясна» було позбавлено реєстрації у 2003 році. Діяльність неурядових організацій без реєстрації переслідується в кримінальному порядку (можна одержати до 2 років позбавлення волі). Проте сотні організацій працюють саме на таких умовах. Це дає можливість владі виштовхувати нас на маргінес, відрізати від легальних контактів, наприклад, зі школами, університетами, офіційною пресою, чиновниками. Бо, якщо немає реєстрації, то немає і нас. Працюємо в складних умовах, проте робота триває, ми не складаємо рук, сподіваємося, що рано чи пізно білоруський народ скаже своє слово й зажадає волі та демократії.
— Який ваш прогноз: на що готовий піти Лукашенко, щоб зберегти прихильність Європи?
— Йому ця прихильність не потрібна. Йому потрібні фінанси, й це конкретно було сказано. Економічна допомога, інвестиції — ось, що йому потрібно. Бо по своїй сутності він людина прокремлівська, проросійська. Він цього ніколи не приховував. Його виборчі кампанії завжди були побудовані на наголошуванні особливих відносин з Росією. І ті спільні політичні та економічні проекти, які він будував останні 20 років, усі орієнтовані на Москву. Це й «ЄвроАзЕс», і союзна держава Білорусь-Росія, і спільне військове співробітництво, яке перебуває на дуже високому рівні, тощо. Взагалі російські політики вважають, що Білорусь — це балкон їхньої квартири, куди завжди можна вийти покурити. Це Лукашенко певною мірою влаштовувало, бо це відповідає його психології дрібного пострадянського чиновника, з одного боку. З другого боку, це давало йому певні економічні привілеї — дешеві нафту та газ. Але ми ж знаємо, що безплатний сир буває тільки в мишоловці.
Війна Росії із Україною, мені здається, трохи протверезила Лукашенка, і він почав робити обережні кроки, спрямовані насамперед не на забезпечення незалежності Білорусі, а на збереження своєї особистої влади. Бо він зрозумів: якщо все так триватиме, Путін зробить так, що Лукашенко в будь-який момент опиниться там, де нині перебуває Янукович, у сусідньому домі. Тому він зараз намагається створити чи зміцнити механізми, які захистили б його особисту владу. Але говорити про якусь його особливу прихильність до Євросоюзу не доводиться. Це чисто тактичні кроки, спрямовані на втримання економічної ситуації, яка зараз у Білорусі критична. Адже криза, що почалася в Росії, спричинила ще більшу кризу в Білорусі. Йому просто елементарно потрібні кредити, які обіцяє, але не дає Росія. Отож треба просити в Євросоюзу.
— Наскільки сильно все-таки Лукашенко залежить від Москви?
— Достатньо сильно. Це стосується свідомої політики побудови якогось спільного утворення, у якому Білорусь посідала васальне становище. Це відбувалося за рахунок втрати суверенітету.
У нас є дві великі військові російські бази. Нині росіяни розгойдують питання про побудову чи запуск третьої, авіаційної, бази, яка створювала б реальну пряму загрозу українській стороні. Лукашенко опирається, але, як мені здається, це лише «ціна питання» — скільки пільг чи кредитних грошей він зможе одержати взамін за цю базу. В нас щороку проводяться спільні військові навчання. Практично весь білоруський генералітет пройшов навчання у російських військових академіях. Це саме стосується і КДБ, що має дуже тісні зв’язки із ФСБ. На міжнародній арені Білорусь і Росія практично завжди виступають разом. Винятком є тільки питання Абхазії та Криму. Але й тут іноді позиція Мінська проросійська, іноді — нейтральна. Що стосується решти питань, то вони завжди разом. Я вважаю, Путін тримає Лукашенко на дуже короткому повідку. В нього є багато важелів впливу на Лукашенка, тому говорити про якусь самостійну політику білоруського президента не доводиться, на жаль.
— Тобто, Лукашенко все-таки погодиться на розміщення авіабази?
— Вони шукають різні варіанти. Це може бути не суто російська база, може бути якась змішана, може бути патрулювання, але щось буде.
— Якщо Москва почне тиснути на Мінськ, чи стане Білорусь плацдармом для нападу російської армії на Україну?
— Думаю, якщо буде якась дуже серйозна криза, то ніхто в Лукашенка питати не буде. У військовому плані Білорусь несамостійна. В цьому полягає потенційна загроза нової бази, якщо вона раптом виникне в Бобруйську чи Барановичах. З кожного із цих міст — 10 хвилин льоту до північної кордону України.
— Як Захід має зараз діяти щодо Лукашенка?
— Ця відповідь стосується також України. Не треба довіряти йому в жодному разі, бо цей політик обманював уже не один раз. І свої особисті інтереси для нього важливіші за будь-які обіцянки. Тому політика з ним повинна бути прагматична, з розумінням того, що все-таки основним партнером для ЄС і для демократичної України в Білорусі є демократична частина білоруського суспільства. Незважаючи на складне економічне становище й чергові політичні кризи в Україні, ми (білоруси) перебуваємо в гіршій ситуації, бо в нас закостенілий пострадянський авторитарний режим, коли нічого не змінюється ні у свідомості людей, ні в економіці. Часи важких криз для нас ще попереду. Водночас треба розвивати співробітництво між неурядовими організаціями, між людьми, між політичними партіями схожого напряму для того, щоб вибудовувати довгострокові дружні відносини на перспективу. В цьому є перспектива відносин між демократичною Україною і демократичною частиною білоруського суспільства. Будувати довгострокові відносини з Лукашенком неможливо, бо він просто ненадійний партнер.
Розмовляв наш власний кореспондент у Польщі Іван КОЗЛОВСЬКИЙ.
Фото Ярослава ІВАНЮКА.
