Інтерв’ю з людиною, яка в дитинстві все ламала, у підлітковому віці все лагодила, у дозрілих літах винаходила, робила трайки та квадроцикли, а сьогодні ремонтує бойову техніку й постачає бійців ЗСУ своїм винаходом — станинами для кулеметів і «буржуйками». Його називають волонтером, але він говорить про себе, як про патріота України.

Початок нашому знайомству поклав... павич. Його розкішний хвіст привернув увагу незвичайним матеріалом, тому довелося затриматися поруч й доторкнутися до оригінального оперення. І тут виявилося, що павич був не один, а стояв під наглядом триглавого дракона. Усі три голови цього страховиська завмерли із широким вищиром пащі і мали лякати. Проте викликали тільки посмішку. Ці скульптури та ще декілька були розміщені біля приватної стоматологічної клініки Сєверодонецька й виготовлені з деталей веломототехніки — бензобаків, ланцюгів, втулок тощо. Як з’ясувалося, автором цих героїв техно-арту був сєверодонецький автомеханік Олександр Моісеєнко (на знімку). Він запросив до своєї майстерні й навіть надіслав машину — військовий американський броньований «Хаммер». Це було несподівано, але все стало зрозуміло, коли ми приїхали на місце. Сашко допомагає бійцям ЗСУ з ремонтом військової техніки, виготовляє станини для кулемета, «буржуйки» та інші предмети побуту. Він волонтер.

— А як ви стали волонтером?

— Допомагати нашим військовим я почав, коли прийшла українська армія. Сєверодонецьк визволили тихо, а в Лисичанську були бої. У ті дні не зміг усидіти на місці, сів у машину й поїхав на блокпост біля «пролетарського» мосту. Дивлюся: «зеленим коридором» у бік Сєверодонецька біжать люди. Я почав їх вивозити. Побачив, на чому готують і чим харчуються бійці ЗСУ, і зрозумів, що потрібно робити. Передусім привіз їм казанки, самовар, посуд, провізію... Я ж турист, такого добра в мене багато. Два дні ми вивозили людей з Лисичанська, а на третій знайшов штаб батальйону «Донбас», який визволяв місто, і домовився про коридор для хліба. У Лисичанську із цим була проблема. Люди якось самі зорганізувалися й возили туди продовольство. Своєю машиною я перевіз майже 3 тисячі батонів. Правда, свої гроші швидко скінчилися. У готелі «Центральний» у Сєверодонецьку ми створили щось на кшталт штабу волонтерів. Потім я запропонував військовим ремонтувати їхню техніку. Була середина літа, а у вересні я зрозумів, що скоро ж знадобляться «буржуйки», придумав конструкцію — і ми почали їх варити. За ці півтора року зробили для війська 120 таких грубок. Причому нам вдалося довести їхню собівартість до 500 гривень.

— А матеріал де брали?

— На складах металобрухту... Приїжджаю якось на один склад: «Почім газовий балон?» — запитую у власника. «Сто гривень. Вибирай, які кращі». — «Та мені однаково — це на «буржуйки». — «Бізнес?» — «Ні, для солдатів». — «Тоді забирай усі!». І всі 18 балонів він мені тоді безплатно віддав.

— А це що за штуковина? На станину для кулемета схожа.

— Це вона і є. Побачив якось по телевізору, як їх у Харкові роблять. Проблема була: на військових складах великокаліберних кулеметів багато, а станин до них немає. Кажуть, що їх ще в 50—60-ті роки порізали на металобрухт. А кулемети 1954—1956-х років випуску — як нові. Я їх тримав у руках. Конструкцію станини трохи змінив, спростивши і здешевивши її. Звичайно, я не сам їх роблю. У нашій групі люди з вищою освітою, навіть один кандидат наук є — переселенець із Луганська. Замість того щоб працювати на себе або відпочивати у вільний час, вони працюють на наші Збройні Сили. Собівартість станини під ДШК без урахування нашої роботи ми довели до 200 гривень. Останню станину поставили під «Утес». Спуск зробили механічним, крім того, приладнали на ствол насадку, зменшивши віддачу до рівня автомата калібром 5,45 мм.

— У Сєверодонецьку багато волонтерів?

— Важко сказати... Адже що таке волонтер? Це люди з великою душею. Сотні сєверодонецьких бабусь, наприклад, щомісяця зі своєї пенсії в 1 100 гривень сотню віддають армії. Є в нас магазин «Оазис», де наші збираються. Вони туди приходять, гроші й провізію приносять. От як називати таких людей?! Наведу такий приклад. Для заміни зворотної пружини в кулеметі підходить половинка пружини зі звичайного еспандера. Бабусі мені телефонують і кажуть: «Приїдь, забери в мене в гаражі, що тобі потрібно. Залізо забери на металобрухт, там поміняєш на балони, на швелери, на трубки». Хіба вони — не волонтери?

Ми 2014-го ще шифрувалися. Скажеш: «Привіт, запашні» — і хто в темі, розуміє, що так називають українців. «Укроп» — трава запашна. Якось у листопаді приїжджає чоловік, заносить сумки з консервацією, а я йому назустріч: «Привіт, запашний!» Він одразу все зрозумів, посміхнувся. «Ти знаєш, — каже, — якби не ці події, я б так і не дізнався, як люблю Україну».

— А навіщо ви збираєте осколки від снарядів? Он їх скільки...

— Є задум зробити з них дзвін. Ідея така: він упав і своєю вагою роздавив дитячу іграшку. Машинку або ляльку. Один дзвін я вже зібрав і подарував сумчанам. Сталося так, що основні осколки я знайшов у радгоспі «Перемога» у Новоайдарському районі. Там стояла 9-та батарея 27-ї Сумської ракетної бригади. Наших бійців накрили «Смерчами» з території Росії. Оскільки я сам артилерист, можу сказати: це були касетні боєприпаси, заборонені міжнародними конвенціями. Тут багато осколків саме звідти. Коли я виготовив перший дзвін, і він стояв у мене в майстерні, сумчани захотіли його купити, але я сказав: «Не треба грошей! Забирайте, я вам його дарую». 3 вересня минулого року я був на відкритті пам’ятника, саме на річницю трагедії бригади.

— Збройові конструктори зацікавилися вашими напрацюваннями?

— Поки що я з ними не спілкувався. Можливо, десь є хлопці, які усе це моніторять, проглядають... Річ у тім, що наші станини беруть і для полігонів, де військові тренуються. У Яворів, під Одесою, у селищі міського типу Черкаське, де я служив. Тому, думаю, найімовірніше, вивчають. Зрозумійте: це тільки ерзац. У заводських умовах можна робити елементи складаними, з регулюванням по висоті, з більш легких матеріалів. У нас немає таких можливостей, потрібного обладнання. А от наша «буржуйка» — це діло. На ній можна не тільки готувати їжу, а й топити довгими дровами до 65 сантиметрів. Навіть коли немає можливості заготовляти дрова, можна відкрити дверцята й покласти в піч цілу колоду. У міру прогоряння її можна просто пропхнути далі. А ще я придумав спеціальні гачки. На них можна або взуття повісити, або прив’язати мотузку й сушити білизну. І ще один плюс: вона дуже низько розташована, і уздовж підлоги немає прошарку холодного повітря.

Я вам скажу, що мені пощастило в тому плані, що в мене є класна команда. Я не сам усе це роблю. Від мене потрібні ідеї та руки. А інші займаються обліком грошей, шукають і привозять матеріали. Я дуже радий, що познайомився з такими хлопцями. Знаєте, екстремальні умови розділяють людей. Як відстояна рідина в банці: ось це (показує пальцями верхній шар) — справжні українці. Нижче — «вата». Решта — це ті, хто заради своєї вигоди готові наступити на горло людині, вирвати останній буханець у старого чи дитини. Війна показала, хто є хто. Для мене волонтер — це, насамперед, патріот.

Луганська область.

Фото автора.