Траса Севастополь—Ялта. За кілька літ до війни. На задньому сидінні джипа, що зупинився на гірській дорозі, сплять двоє діток. Дорослі вийшли фотографувати пейзаж. Гальма не втримують машину на схилі, і джип починає котитись у прірву... Ще трохи — і катастрофа! І тут поряд зупиняється легковичок, звідти в джип перестрибує тендітна дівчина. Передні колеса зависають над краєм прірви... А дівчина сідає у легковичок і їде далі... Згодом батьки знайшли рятівницю. То була відома гонщиця, багаторазова призерка міжнародних змагань Галина Алмазова. Тоді вона врятувала два життя, а за останні два роки — понад п’ять сотень...

Маленька, тендітна... Здається, їй не місце на війні. Але. Галина з її «Вітерцем» завжди потрібна в зоні АТО. Батько Галини — кореєць, мати — росіянка. А вона — українка.
— Нещодавно ви отримали почесну нагороду «Народний герой»...
— Це дуже приємно, та, якщо чесно, трохи незручно. Я ж не одна в команді. Я водій-парамедик, значно більше роботи виконують наші медики. Ми одна команда. Перші, хто потрапив сюди, — ті, з ким була на Майдані. Хтось озивався з Фейсбуку. Наш знаменитий лікар «Док» знайшов мене в соцмережі. І ми одразу поїхали в саме пекло.
— Ні в кому потім не розчарувалися?
— Ці люди фактично стали мені сім’єю. Розчаруватися в них складно. Вони брали відпустки за свій рахунок і їхали в пекло рятувати людей. Коля «Док» — мобілізований, він пішов у госпіталь. Гена відгуляв усі відпустки наперед, тож повернувся до роботи. Оля пішла в батальйон імені Кульчицького. Люди не можуть постійно перебувати тут, бо це справді важко. У новій команді я запроваджую ротації, щоб люди відпочивали. Раніше це було практично неможливо. Сама знаю, що це таке, коли ти тут по два-три місяці... У будь-якої міцної людини настає зрив.
— А ви самі відпочиваєте?
— Намагаюся останнім часом — разом із командою. Коли є можливість, їдемо на природу. Жити в місті після фронту — не найкраще. Бо тут до пуття не відпочинеш, починають розпитувати, співчувати... А ти не хочеш говорити про війну.
— Правда, що ви врятували понад п’ять сотень поранених?
— Це тільки за записами в журналах. Але ми не все записували. Коли завантажуєш одразу багато поранених, медик фізично не встигає всіх фіксувати, записує лише найскладніших, кому потрібна моментальна допомога. А коли з Пісків вивозили чи з Дебальцевого, то в машину сідали по десять, а то й більше душ...
— Вам вдається не прив’язуватися до бійців, яких рятуєте?
— Колись мене попереджали, що цього робити не можна. У нас так ще не виходило.
— Навіть коли перевозиш по десять поранених одразу?
— Так. Ніч, вони всі в землі, в крові, їх важко відрізнити один від одного. А потім починають писати... «А пам’ятаєш, ти нас рятувала?» Багато хто потім проситься в нашу команду. З багатьма зв’язок не переривається. Мабуть, уже і не перерветься.
— Які найважчі маніпуляції доводилось проводити?
— Що б вам таке розповісти, не дуже моторошне... Був мінометний обстріл у Пісках, у хлопців одразу три складні поранення. У одного відірвана рука, у другого — розсічення ребер, внутрішні органи буквально повипадали. Нам доводилося тримати їх руками. Медики намагалися внутрішні органи якось примотати, щоб довезти до лікарні... Ще було: у хлопця — день народження, ми його привітали, а через десять хвилин — ампутація двох ніг, перебиті артерії. Багато страшного... Коли горла немає, половини щелепи. Таких поранень ніколи не побачиш у звичайному житті. Є не надто складні випадки, але дуже запам’ятовуються.
— Наприклад?
— Грудень. Піски. Ротація в термінал. Молодий хлопець Тимоша, медик. Споряджаємо його всі разом. Не тільки в мене тоді було погане передчуття... Виїзд уночі... Конвой пішов... Напруження нереальне... Не відходимо від рації... Передчуття не підвело... Новий водій помилково підганяє БТР до старого термінала, який контролюємо вже не ми... І починається пекло. Поранені всі, хто всередині. Двоє бійців вистрибують із палаючої машини просто на злітну смугу... Другий БТР приходить до нас із чотирма пораненими, ми стабілізуємо їх стан, повертаємося ще за трьома... Шукаємо Тимошу... Немає... Відвозимо... Знову повертаємося і дізнаємося, що Тимоша поранений. Добре, що живий. Але він десь на злітній смузі із простріленими ногами з таким само пораненим бійцем. Це були найважчі п’ять годин очікування. Знайшлися під ранок. Живі. Обидва. Проповзти під безперервним обстрілом по снігу в мороз по злітній смузі між терміналами і... залишитися живими. Усі ангели тоді були поряд із цими хлопцями. Це лише одна з багатьох історій...
— З усіх гарячих точок де було найважче?
— Для мене, мабуть, це коли вже закінчилися аеропорт, Дебальцеве... Почалося так зване перемир’я. Інтенсивність обстрілів поменшала. А хлопці все одно гинули. Ніби тиша і все спокійно... І тут по рації чуєш — 300-й. Коли поранені йдуть суцільним потоком, то немає коли розслабитися... У нас був рекорд — три доби не спали. Організм тоді вмикає захисну реакцію. А за відносної тиші ти звикаєш лікувати нежить, тиск і тут надходить хлопець, в якого прострілені груди... Йому 22 роки, а він у тебе на руках помирає. Ти публікуєш пост, що у нас поранені, а тобі пишуть, що це брехня, адже в нас перемир’я. А я зараз кого перев’язувала? Кого завантажувала в мішок для 200-х?
— По машинах медиків стріляють?
— Звичайно. Особливо в перші місяці, на луганському напрямку. Навіть літом нам стріляли по колесах в Щасті біля лікарні, коли ми везли поранених. Било і «Градами»... Не забуду, як ми вивозили загиблих із 31-го блокпоста. Тепер його вже немає. Нам пообіцяли коридор, щоб ми могли вісім тіл забрати... Коли ми з цими тілами «летіли» назад, нас прицільно розстрілювали. Думала: чому б’ють по дорозі, де немає блокпостів? Виявилося, що ми і є мішенню. Ми мчали максимально швидко, в одній із машин розірвало колесо...
— А якщо машина ламається посеред дороги, а у вас — поранені?
— Нам неймовірно щастило. Були дві просто містичні ситуації. Сидимо в бліндажі у бійців 54-ки. До цього добу забирали поранених... Черговий виклик — 15 поранених, треба забрати в Луганському. Виїжджаємо з «Доком». Ніч, дощ, нічого не видно. Ввімкнули фари, в нас тоді ще не було приладу нічного бачення. На під’їзді до Луганського є міст на височині. Він — під постійним обстрілом, його треба проскочити. Ліворуч палає «Урал», праворуч в канаві — розстріляна «медичка». Рухається колона бронетехніки в бік Дебальцевого. Перед танком, що йде попереду, розривається міна, його розвертає... Отже, він нас прикрив від осколків, але нам не вдалося уникнути зіткнення. Наша машина довезла нас, куди треба, і аж потім «померла». Якби не довезла, шансів практично не було б. Ще було, коли «Мерс» розбило «Градом». Машина — без скла, зовсім розбита, невідомо, як їхала. Тоді нам вдалося ще вивезти сім чи вісім поранених, довезти їх в Артемівськ до лікарні, і там машина «померла». А взагалі рятують високі швидкості...
— Яку максимальну швидкість зафіксували?
— Коли вивозила з Дебальцевого бійця з 80 відсотками обгорілого тіла на вертоліт, на спідометрі бачила 185.
— Чогось ще боїтеся після пережитого?
— Минулого серпня я опинилася в самому лігві ворога. Пройшла наші блокпости. Ми ж на великих швидкостях носимось. Ось і пролетіли. Залетіли на територію «ДНР». У житті ще не було такого страху. Тут розумієш: пастка закрилась і все. Врятувати може лише диво.
— Як же на «деенерівському» блокпості вас пропустили?
— Ми заїхали на перший їхній блокпост. Я махнула рукою. Він махнув рукою. І я бачу — шеврон не той. І прапор не той. А вже не розвернешся. Вікно у нас відкрите. Чую, один другому каже: «Чого машину не перевірив?» Через триста метрів — другий блокпост. І знову розвернутися неможливо. Довелося і другий проїхати. Заїхали просто на територію «ДНР». Заховалися за зупинкою. Кілька хвилин приходили до тями. Хлопці почали командувати: «Вліво, вправо...» Кажу: «Ні, хлопці, виїдемо так само, як заїхали». Вимкнула всі телефони, ввімкнула блимавку, сирену. Може, ще врятувало те, що я не їжджу в камуфляжі. Це принципово.
— Якісь забобони чи прикмети маєте?
— Як машина не заводиться, чекай роботи. Я вже знаю, що будуть поранені і треба їх вивозити. Панікую, ніхто не розуміє, чому я хвилююся, лише я знаю... Мабуть, машина не хоче, щоб у нас були поранені. Ще бувало, що вибігаєш на п’ять хвилин без куртки і без бронежилета, а тобі кажуть терміново їхати забирати поранених. Ти стрімголов туди і — на всю ніч. Тому завжди, навіть просто виходячи на вулицю, береш із собою все. Бо знаю: як щось забуду, воно обов’язково знадобиться.
— Чим плануєте займатися, коли закінчиться війна?
— Я й далі займаюся бізнесом, що дає мені можливість підтримувати команду. Перевела свою зарплату на карту «Вітерця». Але розумію, що ніколи не буду такою, як до війни. Тепер чітко знаю, чим хочу займатися. Ми обговорювали це з командою. Це щось на кшталт медицини катастроф — навчання водіїв, медиків... Наш досвід колосальний. Не хочеться його втрачати.

Спілкувалась Анастасія ОЛЕХНОВИЧ.

Фото надане автором.