«Ще донедавна я була старшим техніком авіаційного обладнання, працювала у 8-й авіаційній комендатурі», — розповідає Олександра Качмар, офіцер прес-центру Повітряного командування «Захід». Спілкуючись із нею, військовим Збройних Сил України, дивуєшся, як багато мужності та витримки у такої тендітної жінки. Непересічні риси характеру, розум та наполегливість допомогли Олександрі завершити навчання у Харківському університеті Повітряних сил ім. І. Кожедуба з дипломом з відзнакою та золотою медаллю.
— Як ви познайомилися з чоловіком — теж військовим?
— Ми з Олегом познайомилися ще в університеті. Він — корінний львів’янин, закінчив Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут і поїхав продовжувати навчання до Харкова. Ми потрапили на один курс, але на різні факультети. Він дуже гарно залицявся, ми почали зустрічатися, а на третьому курсі розписалися. Олег відучився чотири роки і приїхав до Львова по розподіленню, у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду ВДВ. А я ще на рік навчання залишилася у Харкові. І щойно приїхала до Львова, Олег поїхав у зону АТО. Ми дуже мало часу проводимо разом, хоч одружені три роки, але були вдвох, мабуть, трошки більш як півроку.
— Ваше подружжя — це приклад єднання країни, «схід і захід — разом»...
— До речі, так (сміється. — Авт.). Олег дуже гарно знає усі народні традиції, і місцеві також, мені вони так подобаються! У нас на Харківщині теж колядують на Різдво, але тут відчувається зовсім інший дух свята!
Зараз дуже важко, адже щодня думаю про те, що чоловік ризикує своїм життям. Я пишаюся, що сама є офіцером, але для мене ще більша честь, що мій чоловік — офіцер ВДВ. «Хто, як не я?» — це слова, які завжди повторює Олег. Часом прошу його: «Може, приїдеш, візьмеш лікарняний абощо», — а він відмовляє і каже, що перебуває на війні, не може залишити свій пост, товаришів... Що він там за мене, за усіх! Чоловік часто розповідає, як місцеве населення ставиться до українських військовослужбовців. Трапляється різне. Наприклад, було таке, що і ЗСУ, і волонтери одночасно передали картоплю. І її вдосталь для воїнів, тому вони діляться з місцевими, які потребують харчів. Набирали продукти, закидали у КАМАЗ і везли до сиротинців. До речі, у зоні АТО є ще дитячі будинки, які працюють, не вивезені у більш безпечні райони. А там військових зустрічали запитанням: «Вы нас убивать приехали?» А ті, мовляв, та ні, ось вам привезли харчі, консерви, дитячі іграшки волонтери передали... Українські військові захищають усіх, незалежно від їхнього ставлення до ЗСУ. Олег каже, що незважаючи на різне ставлення дорослих, є такі безцінні моменти, коли наші захисники уже їдуть на місце дислокації, а дітки на прощання махають їм рученятами...
— Чи вплинула війна на ваше життя?
— Так... Усе змінилося. І у мене, і в чоловіка змінився світогляд, відбулася певна революція у цінностях. Раніше ми думали про квартиру, про матеріальні блага, про автомобіль... Усе як усі. А зараз живемо одним днем. Можливо, раніше відкладали б якусь копійку на те, на інше, а сьогодні, коли Олег приїжджає додому, то ми не думаємо про матеріальне, просто — йдемо гуляти, відпочиваємо...
— Під час навчання у ХУПС ви товаришували з Надією Савченко. Якою вона запам’яталася вам?
— Коли ми з дівчатами навчалися на першому курсі, то Надя вже закінчувала університет. Надя — символ боротьби за справедливість. Ми дуже її любимо. Вона завжди казала: «Ти — військова, ніколи не говори про те, що ти — жінка і тобі важко! Одягнула погони — все». Вона завжди, на своєму прикладі, показувала, що жінки в армії можуть відігравати важливішу роль, ніж про це склалися стереотипи. «Я отримую таку само зарплату, як і хлопці, то чому маю уникати якоїсь роботи?» — питала Надя. Ми нею захоплювалися! У нас старшокурсники опікувалися молодшими. Надя була старшою підрозділу курсантів-дівчат. Коли ми потрапляли у якісь ситуації чи «витворяли» як студенти, то Надя могла дуже строго і справедливо нас посварити. Якось навіть заборонила користуватися косметикою на день — таке покарання за наші витівки! Зловилася — вмиватися (сміється. — Авт.). Завжди спілкувалися з Надією на різні теми, вона вислуховувала і ніколи не насаджувала свої погляди, шанувала думку інших. Ще вона надзвичайно вперта. Якщо поставила щось за мету, то доб’ється свого. Ми підтримуємо її і дуже чекаємо звільнення Надії!
Львів.
Фото з особистого архіву Олександри Качмар.
