Ветеран журналістики Микола Горлицький видав до свого 80-річчя книгу «Погляд крізь роки». Один з її розділів нагадав, що наближається 60-та річниця кривавих подій в Угорщині.

То була справжня війна

В армію його взяли після дев’ятого класу. Ніяких відстрочок. Вісімнадцять минуло — повістка. До речі, навчання у 8—10-х класах до 1956-го було платним: 150 рублів на рік. Атестат про середню освіту отримав уже після армії.
Військову спеціальність визначило запитання старшини, чи є серед новобранців музиканти. Зробив крок уперед. А виявилося, що музичний слух потрібен для радіотелеграфістів: легше дається азбука Морзе.
Між марш-кидками, парашутними стрибками й висиджуванням за рацією минуло два роки служби. Пішов третій, останній. Лісовий радіополігон — за 25 кілометрів від Каунаса. Звідти десантники навідувалися до сусіднього хутора, де раз на тиждень крутили фільми. Так було і в жовтні 1956 року. Тільки прийшли, почули владне: «Солдати, на вихід!» Коли посеред ночі прибули в Каунас, побачили, що в казармі вкладають парашути, тільки головні, без запасних — як для бойового стрибка.
Минали дні, а десантники перебували в стані бойової тривоги. Нарешті Горлицький та ще кілька радистів потрапили до 108-го гвардійського парашутно-десантного полку, якому було оголошено готовність номер один. 1 листопада бійці сідають у товарні вагони.
Доїхали до Хмельницького, де вже чекали військово-транспортні літаки. З повітря побачили в Будапешті багато вогнів — то були пожежі після вибухів.
Тут ішла справжня війна. У цьому Горлицький переконався ще на аеродромі. Він бачив, як угорці збили радянський літак, а на місці його падіння — загиблих льотчиків.
Ось враження від побаченого на стадіоні біля котеджів, де жили радянські офіцери: «Тепер цей стадіон використали під кладовище: горбок біля горбка. Рівнесенькі ряди і фанерні таблички. Судячи з дат, виписаних на них, загиблих призвали до армії з місяць тому. Що вони вміли? Стріляти? І то — абияк. Навіщо їх було сюди посилати? А повстанці... чимало з-поміж них пройшли спеціальну підготовку на території сусідньої Австрії, готуючись за програмою «Фокус».
Молодший сержант Горлицький запам’ятав не тільки стрілянину, зруйновані будинки і трупи на вулицях. Були ще й холодні ночі в бронетранспортері: танки охороняли резиденцію Яноша Кадара, а радист мав забезпечувати зв’язок. Ще одна операція — біля посольства Югославії. Там сховався керівник повстанців прем’єр Угорщини Імре Надь. Знову бронетранспортер, радіостанція. Довго чекали, коли Надя зможуть виманити з посольства. Затримали два десятки повстанців, які хотіли потрапити в будівлю. Нарешті звідти виїхала машина. Їй одразу заблокували дорогу два бронетранспортери — спереду і позаду. З машини вийшли Імре Надь, який повірив обіцянці, що його не судитимуть, та його спільники. Їм наказали пересісти в бронетранспортер, і колона рушила до залізничного вокзалу. Там Горлицький бачив багато підбитих і згорілих танків, бронетранспортерів, автомашин.
Ще одне враження того дня — знищений пам’ятник Сталіну. Від величезної постаті на постаменті залишилися тільки чоботи. Горлицький відвідає Угорщину вже в наші дні. Там і тепер можна побачити чоботи Сталіна — в парку «Мементо», куди з усієї Угорщини звезли монументи сталінської доби. Втім, нинішні «чоботи» не оригінал, а зменшена копія.

Почалося з розстрілу демонстрації

Угорська трагедія 1956 року спершу дуже нагадувала наш останній Майдан. Масові мітинги, вимоги змінити керівництво. А потім із дахів навколишніх будинків стріляли в натовп. Загиблих багато, в тім числі й радянські солдати, що були на мітингу. Далі — теж як у нас: ішов час, а ніхто не міг сказати, хто дав наказ і хто стріляв. Усе старалися звалити то на радянські війська, то на якихось таємничих снайперів. Лише через 55 років угорські історики Едіт Кері і Терез Керемі перерили архіви угорської держбезпеки і випустили книгу «Хто стріляв на площі Кошута в 1956-му?» З неї випливає, що частина керівництва країни, як тільки почалися акції протесту, створила комітет «захисту від контрреволюції». 25 жовтня вранці члени збройних формувань забралися на дахи, а зброю туди доставили ще напередодні. Цю провокацію намагалися використати для введення надзвичайного стану.
Чи не так було і в нас? Хтось чекав: ось заворушення перейдуть у громадянську війну і можна буде ввести «миротворчі» російські війська...
Розстріл мирної демонстрації в Будапешті збурив угорців. Хвиля гніву була величезною. Співробітників служби безпеки і партійних функціонерів стали вбивати просто на вулицях. Річ у тім, що Матяш Ракоші, який до того керував країною, справді став «кращим учнем Сталіна». За його часів репресії були масовими. Їх зазнав, до речі, і Янош Кадар, якому Москва у 1956-му доручила керувати Угорщиною. З ув’язнення Кадар вийшов завдяки десталінізації лише влітку того самого 1956 року.
Москва спершу ввела війська в Будапешт, потім вивела, щоб заспокоїти людей. А коли Угорщина пригрозила вийти з Варшавського договору, хлопців знову кинули на штурм міста. Багато їх залишилося на цвинтарі — поряд із тими, кого тут поховали в 1945-му.
Але втрат СРСР зазнавав ще довго — економічних, бо треба було підтримувати в Угорщині високий рівень життя. Тамтешній лад жартома називали «гуляш-комунізмом». Коли соціалізм закінчився, багато угорців відчули ностальгію за часами Яноша Кадара.
...У Будапешті є цікавий пам’ятник. Постамент має форму моста. На ньому стоїть чоловік. Це Імре Надь. Під час Першої світової війни він, солдат австро-угорської армії, потрапив у російський полон. Тут став комуністом. Воював у Червоній армії. У  20-х, уже в Угорщині, за революційну діяльність відсидів три роки. Потім, в СРСР, дружив з Бухаріним, при тім був таємним агентом НКВС, кличка Володя. Після смерті Сталіна, коли сталініста Матяша Ракоші зняли з посади голови ради міністрів Угорщини, уряд очолив Імре Надь. Він припинив політичні репресії, примусову колективізацію, зменшив податки, ціни й тарифи, підвищив зарплати. Це зробило його популярним. Але Ракоші навесні 1955 року усунув Імре Надя з посади й відновив сталінські методи. Люди вимагали повернути до влади І. Надя. Він зрештою став прем’єром і керівником повстання. Його судили і 1958-го повісили. А постамент у вигляді моста символізує перехід від одної позиції до другої.

***

На початку 1920-х років був популярний більшовицький лозунг: «Железной рукой загоним человечество к счастью». Це задовго до більшовиків придумано. Віссаріон Бєлінський писав: «Люди так глупы, что их насильно надо вести к счастью». Куди тільки Москва не посилала війська — заганяти до щастя... Результат навіч. Із соцтабору країни все одно повтікали...

Житомир.