Кадри кінохроніки шахтарського страйку 1989 року. Донецьк, площа перед обкомом партії заповнена людьми. Вони стоять, сидять, лежать на бетонних плитах. Біля мікрофона змінюють один одного промовці. «Товаришу Горбачов, та невже ми не заслужили жити хоча би вполовину так, як живе той німецький народ, який хотів нас підкорити?» — зриває голос молодий гірник.

Дилогія «Липневі грози», яка складається із двох частин — «Страйк» і «Викид», — змальовує події 1989—1991 років. Днями стрічку, яка пролежала в архівах понад чверть століття, знову показали в Києві. Ініціатором став Національний центр Олександра Довженка, який втілює в життя проект «Кінематографічна ревізія Донбасу». Фільм «Укркінохроніки» та творчого об’єднання «Криниця» — знаковий для проекту. «З одного боку, він завершує радянський період історії. З другого — відкриває частину документального кіно про Донбас, яке ми досліджуємо», — каже представник центру Довженка Олександр Телюк.
«Так склалося, що ми виявилися єдиною кінохронікою, хто знімав цю подію. Ділили з шахтарями всі негоди і переживання, днювали й ночували на площі. Ви побачите, як руйнувався Радянський Союз», — анонсував стрічку один із співавторів оператор Віктор Кріпченко. Разом із режисерами Анатолієм Карасем та Віктором Шкуріним, а також другим оператором Сергієм Тимофєєвим він зафіксував події, які тоді мало хто сприймав як переламні для країни. Події на площі, переговори, засідання страйкому, шахтарські будні і побут — усе це увійшло до хроніки. «Телефонувала з Москви чувіха. По околицях усі танкові війська укомплектовані «чурками», — каже страйккомівець Юрій Болдирєв на засіданні під час путчу серпня 1991-го. Слова «політкоректність» тоді не знали.
Про те, що шахтарський страйк був недооцінений не лише кіношниками, а й керівництвом області та країни, свідчить такий епізод із фільму. До шахтарів виходить тодішній міністр вугільної промисловості СРСР Михайло Щадов. Не секрет, що протести на Донбасі починалися не з політичних вимог. Приводом для масового невдоволення стали дефіцит мила в шахтарських лазнях та відсутність ковбаси в буфетах. «Ми прийняли рішення з серпня 1989-го запровадити нову норму — 800 грамів мила на місяць. Узагалі за розрахунками припадало 720 грамів мила, але не будемо ділити шматочки», — оголошує на площі міністр. Його слова заглушають несхвальні вигуки. Відкупитися милом уже не вдасться.
Кінець другої частини — це момент, коли «Донбас почули». Серпень 1991-го, обком партії вигнали, до будівлі нікого не пускають, кабінети опечатали. У фойє першого поверху представник страйкарів звертається до співробітниць обкому: «Зараз ми запускаємо один ліфт. Працюватимемо по поверхах. Можна брати особисті речі, купони... Не можна виносити майно. Заходите у супроводі наших депутатів». Запитання журналіста до співробітниць: «Що ви зараз відчуваєте?» — «Приниження...»
А за кілька секунд — монолог гірника, який висунувся з вікна другого поверху: «Хіба це трагедія? Це ж історія».
Дилогія «Липневі грози» ламає стереотипи про щасливе життя шахтарського краю. Тоді як художні стрічки радянського періоду, навпаки, малювали красиву картинку соціалістичного часу. Втім, за окремими деталями, за яскравим фасадом інколи проглядається дійсність, і це — дуже цінні свідчення епохи, переконані автори проекту «Кінематографічна ревізія Донбасу». Серед картин, на які варто подивитися по-новому, — «Нескорені», «Це було в Донбасі», «Велике життя», «Квітка на камені» та інші. У центрі Довженка обіцяють влаштувати перегляд стрічок про Донбас у квітні-травні цього року.

Пряма мова

Олександр Телюк:
— Шахтарські страйки 1989—1991 рр. можна назвати першим українським протестом. Бо вони привели до розпаду радянської системи і створення незалежної України. Потім були «Україна без Кучми», перший Майдан, другий... Це все українська протестна культура. Крім того, це Донецьк, це будівля ОДА, візуально дуже нагадує ті кадри, які були на початку «ДНР». І ця паралель виникає через 25 років. Та сама площа, люди, які вимагають, щоб їх почули, і влада, яка чи то чує, чи то не чує.

 

 

Кадр із фільму «Гори, моя зоре» (кіностудія імені Довженка, 1957 рік).

Фото надане Національним центром Олександра Довженка.