Нещодавно на розширене засідання літстудії «Горлиця» до Університету «Україна» завітали письменник і видавець Сергій Пантюк та поет і прозаїк Борис Гуменюк. Обидва — не просто майстри слова, а воїни. Брали участь у Євромайдані та АТО. Пантюк, зокрема, відомий романом «Війна і ми», Гуменюк — поетичною збіркою «Вірші з війни», що номінувалася на Шевченківську премію-2016, та новою прозовою книжкою «Блокпост».
Говорить Тетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ, керівник літстудії «Горлиця»:
— Ці двоє чоловіків дуже різні в житті і творчості. Єдина спільна риса — справжність. Люди, які були на Майдані і в АТО, які бачили війну на власні очі, вже не будуть фальшивити — ні в творчості, ні в житті.
Цю думку продовжив Василь ТЕРЕМКО, директор Видавничого центру «Академія», де побачила світ книжка Б. Гуменюка «Блокпост»:
— Я думаю, через багато літ, щоб зрозуміти, якою була наша епоха, люди звертатимуться до цих текстів. Читачі вже й тепер відгукуються про книжку так: «Жорстко, брутально, але правда, але чесно, бо таким був наш час. По-чоловічому зухвало, але правда!..»
Те, що саме цих літераторів запрошено до університету, не випадковість. Бо цей заклад має певні патріотичні традиції, про що нагадала директор Імідж-центру Університету «Україна» Ніна ГОЛОВЧЕНКО:
— Під час Євромайдану наші студенти з Луцького інституту Сергій Байдовський і Василь Мойсей стали Героями Небесної Сотні. У зоні АТО загинули наші студенти і випускники з Вінницького і Кіровоградського інститутів Університету «Україна»: Максим Бендеров, Віталій Волкотруб, Антон Москаленко, Ярослав Шимчик. Надія Савченко навчалася в нашому університеті протягом 2002—2003 навчального року. Нині в зоні АТО перебуває кілька десятків наших студентів і викладачів.
Борис ГУМЕНЮК — про творчість, війну та патріотизм:
— Я пішов на війну добровольцем. Моя війна почалася символічно — 22 червня 2014 року. Саме в цей день я почав писати дивні тексти, які Іван Андрусяк назвав «Віршами з війни». Я не впевнений, чи це вірші. Швидше — новели. Це історії, які я бачив або пережив. Лише форму надав верліброву, адже на війні писати в риму якось нечесно. Треба писати, як танк їде, як солдати біжать і падають — живі, мертві чи поранені, отак потрібно писати. Інакше — це гра, акторство, яке неприпустиме на війні. Ці тексти оформилися потім у книжку, що видав Сергій Пантюк, і вони досі гуляють соціальними мережами.
Мені зараз 51 рік, і я думав, що наше покоління уникнуло війни. Хоча ми, поети, знали і відчували, що війна таки буде. І було зрозуміло — з ким. Чоловіки мого віку пішли на війну, і багато з них уже загинули. Я питав у побратимів, чому вони пішли на війну? Відповідали: «Війна, а раз війна — хтось має загинути. Краще загинемо ми, 50-літні, ніж хлопці у 25 років». І так було у багатьох культурах — поки хлопець не одружився, поки не народився син, його не брали до війська. Бо якщо він гинув, його рід переривався, а цього не можна було допустити.
Якщо говорити про книгу «Блокпост», то це — мій Фейсбук за два роки. Я відкрив свою сторінку 22 січня 2014-го, тобто — через два дні, як запалала вулиця Грушевського. Я тоді вже не думав, що українець зможе знову вдарити свого кривдника. Нас 200 років змушували милуватися українськими мальовничими хатками і вважати себе лише хліборобами. Але українці — нація лицарів і воїнів. Була небезпека, що ця лицарська порода врешті зникне у салоїдстві та свинопастві. Про те, що українці змогли дати здачі своїм кривдникам, ще писатимуть і писатимуть. Власне, з того часу я веду блог на Фейсбуці. Коли Василь Теремко запропонував видати книгу прози, то я сказав, що у мене є тільки Фейсбук. Він переглянув записи і зібрав найважливіші.
Під час зустрічі С. Пантюк та Б. Гуменюк читали вірші — кожен свої та одне одного.
Уперше за історію літстудії її засідання транслювалося в Інтернеті на каналі Імідж-центру Університету «Україна».
