Донеччина. Невеличке село поблизу Гранітного. До так званих деенерівців звідси рукою подати. Позиції ворога — лише за кілометр. Тож повністю безпечних територій в селі немає. Тепер тут можливе все і у будь-який час. Розтрощені дахи, вибиті вікна, нерозірвані боєприпаси та інші сюрпризи від сепаратистів... Усе нагадує про війну...
Дякуємо Богу, що залишилися на українській території
До мін та «Града» тут усі готові. Всі звикли. Всі знають, як діяти. Всі — це кілька десятків осіб, які нині тут проживають. Село не раз обстрілювали. Та, попри це, життя триває. Не так давно одна з жінок народила малюка. Сама. Швидка допомога тут — розкіш. Кілька діток шкільного віку їздять на навчання до сусідньої Старогнатівки.
— Усе самі робили, світла не було тижнями, хлопці самостійно лагодили, — ділиться місцева жінка. Ми дякуємо Богу, що залишилися на українській території. Поряд «ДНР». Хлопці з цивільно-військового співробітництва допомагають, розміновують і гуманітарну допомогу привозять. Допомагають ділом, а не словами. Нарешті відчуваємо, що ми — не один на один з бідою.
Кожен місцевий двір певною мірою постраждав від війни. Селяни діляться — і там снаряд впав, і там, і там... Тут ніхто не знає, на що за мить перетвориться наразі неушкоджений війною шматок землі.
— У городи постійно залітає, у вікна, сараї... Шибки всі вибиті, холодильник всередині пробитий, якось просто в кватирку залетіло. Спочатку було дуже страшно, а тепер звикаємо потроху. Дивимось уважно по телевізору, що не можна чіпати руками. Дітей самих нікуди не пускаємо, — продовжує місцева жителька.
Старший командир саперів (на знімку), які приїхали разом з офіцерами Групи цивільно-військового співробітництва ОТУ «Маріуполь», із позивним «Депутат» розповідає про нещодавно знешкоджені знахідки.
— Смерч... уламковий елемент, виявили місцеві жителі. Обгородили за допомогою підручних засобів, щоб ніхто не взяв у руки. Бойовий елемент ніс небезпеку, міг призвести до летальних випадків. Був знешкоджений накладним зарядом з допомогою камуфлета з автомобільних шин. Також інші бойові елементи з цілою головною частиною від системи «Ураган» підривник виявив у районі городів та біля річки. Усі вони були знешкоджені на місці.
«Ваш будинок постраждав?» — запитую іншого чоловіка.
— Уся веранда в решето... Коли в будинок потрапило, ми були вдома. Та і де ж тепер бути? Роботи немає, хіба що біля дому. У нас в будинок залетіло, саме в ту кімнату, де мала спала. Три дірки на стіні. Зранку, о п’ятій годині. На щастя, з дитиною все добре. Сьогодні в селі спокійно, наче нічого й не було. А кілька днів тому було дуже «весело».
«Світло захочете, одразу на стовп полізете»
Розмову перериває командир: «Так, не стійте на відкритій місцевості».
— Ми ж світло самостійно лагодили, — продовжує чоловік. — Хто це у нас такий ризиковий? Як хто? Ми. Залізли, скрутили. Вишки ж немає. Один чоловік сидить зверху, натягнув на чашечку, взяв шматок проволоки. Решта з землі його натягують, він там примотує. Світло захочете — і на стовп залізете, і ще не таке зробите. Ми взагалі одними з перших почали страждати від війни.
«Кажу ж, навіть електрика — за щастя»
Місцевий хлопець розповідає, що наявність світла в селі — вже щастя. Запитую про інші блага цивілізації...
— Який газ? Яка вода? Я ж вам сказав, що світло — за щастя. А ви ще до нас приїдете? Не можете в когось запитати, як нам Інтернет зробити? Бо ж взагалі сидимо відрізані від цивілізації. Що треба, щоб удома під’єднати? До речі, бачили? Сепари відео про наше село в Інтернет скинули. Подивіться.
Один із офіцерів після запитання про Інтернет дістає смартфон і починає пояснювати, як з його допомогою можна підключитися до мережі.
— Ага, нам таких телефонів не бачити, знаєте, ще скільки років. Добре, хоч телебачення є, кілька телеканалів. Новини, до речі, постійно дивимося. Що ж іще робити? Все чекаємо, що покажуть, як у нас стріляють. Магазинів немає... Які ж магазини? Кажу, що світло — розкіш. Та ми живемо дружно. Когось одного відряджаємо у цивілізацію, робимо оптове замовлення.
Село Старогнатівка, куди місцеві дітлахи їздять до школи, теж постраждало. Кілька разів його накрили «Градами», та навчання ніхто не скасовував. Зустрічаємо учнів. Батькам завжди доводиться їх зустрічати, адже йдуть вони через ліс з «сюрпризами», та й вовки в цих краях — не рідкість. Дівчина-восьмикласниця радо іде на контакт, жваво розповідає про школу, уроки, кавалерів... і війну.
— Щоб встигнути до школи, потрібно прокидатись о шостій годині. Треба ще ж до автобуса добратись, та й він їде півгодини. Вставати страшенно не хочеться. Але ж вчитися потрібно, щоб потім професію якусь опанувати.
— Минулої п’ятниці, коли наші розміновували, тільки почули «бах», як ми вже з подружкою були на підлозі. Звичка така. Якось почали стріляти, а я на вулиці була. Бабуся каже: «Біжу додому і не можу двері відчинити». А я вже під дверима лежу. Влучало в будинок і в сарай. Було дуже страшно. Ледве встигли врятуватися. Ховаємось здебільшого під ліжком. Не раз бувало, що скло аж на спину сипалось. Якось удар був таким сильним, що в будинку жодного вікна не залишилось.
P. S. На прощання селяни пригощають офіцерів групи цивільно-військового співробітництва та саперів кавою, дякують. Вони знають, що ті ще навідаються у цей куточок, і нарешті відчувають себе комусь потрібними, їм є кого попросити про допомогу, на кого покластись, є кому подякувати...
Місцеві мешканці.
Фото автора і Миколи ПОПЛАВСЬКОГО.
