радять луганчани, які не піддалися російській пропаганді

Помиляються ті, хто вважає, що в Луганську мешкають одні сепаратисти, прихильники Путіна і його «русской весны». Тут багато людей, які залишаються вірні Україні, але через життєві обставини змушені жити в окупації. Живуть пасивно, намагаються бути непоміченими, довіряючи свої думки тільки перевіреним людям. Напевно можна сказати, що майже всі луганчани дуже ображені на український уряд, який «відмовився від Донбасу, кинув напризволяще його населення й улаштував економічний геноцид».
Наш кореспондент зустрівся з декількома луганчанами, але вмовити на інтерв’ю вдалося не всіх. А ті, хто все-таки погодилися, просили не називати їхні справжні імена. У цих монологах нічого не прикрашене. Усе, як є.

«Так зять сказав»

Діалог у черзі на контрольному пункті пропуску в Станиці Луганській.
Валентина Іванівна, 62 роки, пенсіонерка:
— Я політикою не займаюся й з певного часу не цікавлюся. У мене троє маленьких онучок, їх треба ставити на ноги, тому всю свою увагу й час я віддаю їм.
— І що ж, вас зовсім нічого не хвилює?
— Ну чому ж... От у Луганську буде відкрито пам’ятник дітям, які загинули під час бойових дій. І, зауважте, вони загинули від снарядів, які ЗСУ посилали на Луганськ. На совісті української влади 90 смертей наших дітей.
— А чому ви так упевнено це стверджуєте?
— Тому що влітку 2014 року місто так бомбили українські «Гради», що живого місця не залишалося.
До розмови долучається ще одна пенсіонерка з черги:
— Ну що ви кажете? Та я сама бачила, як ополченці встановлювали гармату в нашому мікрорайоні й стріляли по місту навмання, куди доведеться. Та ще й сміялися при цьому. А по будинках на Ольховських кварталах, там, де стояли прикордонники, теж «укри» стріляли? Скільки там тоді загинуло людей і дітей. Чи ви скажете, що не було такого?
— Ну, знаєте, війна нікого не щадить.
— Правильно. Тому не треба стверджувати, що всі смерті на совісті українських військових. А якби Путін не посилав сюди свої війська, то не було б цих 90 убитих дітей. А він пре й пре до нас свою техніку. Ці гаубиці, «Гради», «Урагани»...
— А чому ви вирішили, що це Путін шле? Це та техніка, що залишалася у військових частинах Луганська й області.
— Дорогенька, хто тобі це сказав? Та у нас у місті й військових частин не було, крім частини внутрішніх військ біля Курської дуги (так у народі називають житловий масив. — Авт.). А там, крім автоматів і двох зламаних БТРів, нічого й не було. Розкрий очі!
— Ну-у. Я не знаю... Так зять казав і я по телевізору бачила.
— А свої мізки не пробувала включити?

«Рятує робота»

Ігор Іванович, художник, майстер по дереву:
— Коли влітку 2014-го всі стали тікати з Луганська, я залишився. Зізнаюся, не хотів переривати розпочату роботу. Та й потім, не думав, що все так станеться. А коли побачив колону танків, бронемашин та іншої військової техніки, яка зайшла з боку Російської Федерації, зрозумів, що справа серйозна й це надовго. Але все одно залишився на місці. Перший рік окупації був дуже важкий. Ні роботи, ні пенсії, ні мобільного зв’язку, ні світла. Мене рятувало те, що я трудився над своїм масштабним проектом, писав книжку, філософствував. Телевізор не включав, а по радіо слухав тільки музику. Тож одурювання російською пропагандою не пройшов. Українські новини дізнавався із телефонних розмов із друзями, які виїхали на «материк». Друзі також оплачували мені мобільний зв’язок, враховуючи мою матеріальну ситуацію. На Новий 2015 рік моя родина накрила святковий стіл — суп із пшеничної каші, остання банка консервованих огірків і пляшка домашнього вина. Мама весь час плакала.
Якось восени 2015-го несподівано для себе я почув наше обласне радіо «Пульс». Я не міг повірити! Зателефонував своїм друзям у Сєверодонецьк, і вони мені розповіли, що під Станицею Луганською встановлено потужний передавач, і тепер у Луганську можна слухати українське радіо й дивитися українське ТБ. Ви не уявляєте собі, як я радів! Тепер я не самотній в окупованому Луганську. Я тепер з Україною.

«Тут немає свободи»

Старша по багатоквартирному будинку Тетяна Єфремівна:
— У нашому 9-поверховому будинку нині живе десь відсотків тридцять мешканців. Інші залишили місто й роз’їхалися хто куди. Знаю, багато хто виїхав у Росію. Показово, що ті, хто більше всіх агітував за «ЛНР», ночував у наметах біля захопленого сепаратистами СБУ й носив туди банки з консервацією, не став жити в «республіці». Виїхав туди, де спокійніше й ситніше. У нашому будинку залишилися переважно пенсіонери. Російська пенсія дуже маленька — десь 3 тис. рублів, а ціни на продукти космічні. Гірше живеться молоді. Роботи нема, а якщо і є, то вона низькооплачувана. Хоча є люди, яким при новій владі живеться добре. Деякі мешканці з нашого будинку вже купили машини, зробили ремонт квартири й викупили тут житлоплощу. Щосили розхвалюють владу Плотницького. Мовляв, порядок навів. А про те, скільки він уже накрав, — мовчать. Деякі мешканці приїжджають провідати свої квартири, запитують у мене, чи варто повертатися. Я нікому не раджу цього робити. Тут вони не зможуть вільно дихати.

«Мені на життя вистачає»

З телефонної розмови:
— Давай повертайся додому, що ти сидиш у цьому Харкові.
— У мене тут робота й тут легше прожити, ніж у Луганську. Ми отримуємо «гуманітарку», переселенські, одноразову допомогу від благодійних організацій.
— Та припини! У нас теж можна добре жити. Приїдеш — оформиш пенсію. Адже у нас на пенсію йдуть тепер в 55 років, а не як у вас там, в Україні, — в 60. От, одержуватимеш пенсію, потім оформиш переселенські де-небудь у Рубіжному або Сєверодонецьку. Я, наприклад, отримую українську пенсію, «російську» і допомогу як переселенець. На життя цілком вистачає. От і тобі так треба зробити.
— Ні, я так не можу.
— Ну й дурна.

«Виручає гумор»

Наташа, 24 роки:
— Про наше «еленерівське» життя розмовляємо з гумором. Заарештували чергового «міністра» за те, що він украв бюджет «республіки»? Виходить, справді «фахівці МВС виконують колосальний обсяг роботи, спрямований на підтримку правопорядку й законності в республіці». Гумор, іронія допомагають нам жити. Але цього мало. Ми страждаємо від відчуття того, що Україна нас покинула в цьому «Лугандоні». На всіх луганчанах, незалежно від їхньої ідеологічної орієнтації, тепер стоїть клеймо сепаратиста й «еленерівця». Прикро... Навіть наші родичі в Лисичанську нас такими вважають, незважаючи на те, що тато сидів у підвалі бойовиків. Нинішні події більшість людей сприймають емоційно й зовсім не включають логіку. Це погано. Так ми ніколи не знайдемо взаєморозуміння між собою. Гумор тут уже не допоможе.

Монологи слухав і записував Павло ВОРОНЦОВ.

Луганська область.

 

 

У черзі на КПВВ у Станиці Луганській можна почути різні думки.

Фото автора.