Голова Незалежної профспілки гірників Донбасу Микола Волинко — активний учасник донецького Євромайдану, а згодом — один із тих, хто виходив на мітинги за єдину Україну в захопленому сепаратистами Донецьку. Через погрози виїхав із міста навесні 2014-го. Підтримує тісні контакти з мешканцями області — і по той, і по цей бік лінії фронту. Співрозмовник каже, що його земляки допомагають визволяти рідний край: є ті, хто пішов добровольцем до війська, є активні волонтери. Є і партизани. Про тих, хто діє в тилу у ворога, а також про ситуацію на окупованих територіях ми вели бесіду з профспілковим лідером.

 

 

— Як починався партизанський рух на Донбасі?


— Два роки тому у мешканців області була ейфорія: мовляв, тепер, після «референдуму», ми заживемо. На жаль, переважна більшість людей вірила: прийшла Росія, і «халява» посиплеться, наче манна небесна. Тоді випустили 400-тисячним тиражем нашу профспілкову газету «По-горняцки». Завезли до кожного шахтарського міста. Пояснювали, що в Ростовській області Росії шахти позакривали, що так звані великі заробітки росіян нівелюються високими цінами на продукти тощо.


Тим, хто був за Україну, доводилося навіть приховувати свої симпатії. Важко було працювати. Але ми готувалися. Особисто я пішов у підпілля в квітні 2014-го. Після моїх виступів на мітингах у Донецьку, після телеефірів біля будинку почали чергувати підозрілі машини. Доводилося змінювати квартири. Три-чотири дні — і переїзд.


На мене виходили такі люди, що я навіть не очікував. Не знав, що у них тверда проукраїнська позиція. Виявляти її публічно було небезпечно. І всі ці люди пропонували одне — спротив. Один в армії снайпером був, другий знає, як випускати газети й листівки, третій володіє навичками бою.


— Чи часто трапляються прямі зіткнення партизан із окупантами?


— У нас є такий вираз — «погуляли». «Ходімо, погуляємо», — кажуть. А «погуляли» — це мінус два, мінус п’ять, іноді — мінус десять... Важка повсякденна шахтарська робота. Екіпірування у нас немає. Ми ж цивільні. Більше сказати не можу.


Але якби влада з перших днів довірилася патріотам, такої війни не було б. У нас уже все було чітко відпрацьовано, не вистачало лише зброї. Ми би їх (лідерів сепаратистських заворушень. — Авт.) усіх «перещелкали». На момент захоплення адмінбудівель у Донецьку ми знали все, навіть хто куди до коханки їздить. Знали, де зберігається зброя, де живуть ці приїжджі люди, в яких гуртожитках, готелях. Збирання інформації йшло по всій області, і Луганській також. Затримка була лише зі зброєю.


Це вже зараз зброю ми здобули в бою. А тоді... Місцевій міліції, місцевому СБУ ми не довіряли. Ось простий приклад. У день захоплення будівлі обласного СБУ побачив в одній більярдній залі знайомих співробітників управління. «Та ви що, — кажу, — вашу хату палять, а ви тут у більярд граєте!» — «Миколайовичу, — відповідають, — нам дали команду три дні на роботі не з’являтися».


Так само і співробітникам міськвиконкому, який нібито захоплював «Оплот», за чотири дні до цього звеліли все найцінніше з кабінетів винести.


— Зустрічалися вам нестандартні ситуації чи прохання?


— Якось у розпал епідемії грипу телефонує знайомий командир: потрібна сіль. Яка сіль? «Розумієш, — пояснює, — у мене був шматок солі. Я його клав біля пічки, сіль нагрівалася, і у мене у взводі в люті морози ніхто не захворів». Тоді я вийшов на обласну держадміністрацію, на «Артемсіль», отримали сіль — і з волонтерами розвезли по фронту. Так само возили вугілля по блокпостах. Щоправда, цього року фіскальна служба вже почала «наїжджати» на директорів шахт, які відвантажують вугілля бійцям. Довелося мені декому телефонувати, нагадувати, що триває війна, що паливо потрібне для фронту.


Хоча на вугілля для армії в бюджеті Міністерства оборони було передбачено 100 мільйонів гривень. Чому би армії не придбати у шахтарів вугілля? Замість того міністр оборони розсилає листа із проханням безоплатно виділити ліс для опалення.


— Які зараз настрої на окупованій частині Донбасу?


— Якщо спочатку були ілюзії щодо високих російських зарплат і пенсій, то зараз настрої стримані: «аби не стріляли». Багатьом ставив запитання: «А ти пам’ятаєш, що було два роки тому? Хіба у тебе були проблеми, де дістати продукти, де гроші знайти? А хіба були черги?»


Був випадок: їду за кермом по прифронтовій території, у салоні наші хлопці. Підібрали по дорозі якусь літню жінку. А вона каже: «Мене в селі москалькою називають. Бо я ненавиджу «западенців» і Обаму». Ми розсміялися. Кажу: «А ви борщ самі готуєте?» — «Так». — «І картоплю, і капусту самі ріжете?» — «Так». — «А сіль самі кладете?» — «Сама». — «До чого тоді тут Обама? Вам що — Обама в борщ солі насипав, що ви його так ненавидите?» Потім визнала, що постійно дивиться російське телебачення. Дали їй із собою наших газет, щоб у селі читали.


Із такими людьми не треба сперечатися. Ви цього хотіли? Тоді отримуйте і живіть. Треба по-шахтарськи, з гумором. Тоді вони розгублені.


У так званій «ДНР» іде набір до «ополчення», і чоловіки 30—40 років приходять до «військкомату» з дітьми. Мовляв, ви годуйте їх, а я піду воювати. Тому «армію» підтримують головним чином підлітки 15—17 років, яким задурили голову, чи пенсіонери. А середній вік — вони не хочуть воювати. На території закритої шахти «Червона зірка» «ДНР» почало робити таку собі «алею слави», ховати загиблих «ополченців». Мої люди підрахували: на серпень минулого року на цьому майданчику було 6548 могил. А на інших цвинтарях скільки?


— Чи продовжують працювати шахти в окупованих містах?


— Розмовляв днями зі знайомим, який працює на донецькій шахті імені Челюскінців. Заробітна плата у гірничого робітника очисного вибою — 10 тисяч російських рублів. Але видають «піпеткою»: 7 відсотків, 5 відсотків... Питаю: «А скільки ти отримував до війни?» — «Вісім тисяч гривень». — «Так скільки ти в рублях повинен отримувати? 24 тисячі за курсом».


Щодо інших шахт у Донецьку. «Жовтневий рудник» «Гіві» з «Моторолою» знищили, все розпиляли на металобрухт. Шахта імені Абакумова затоплена. Імені Скочинського — сяк-так працює. Імені Челюскінців видобуває по 200 тонн на добу, це дуже мало. Але «контора» і поверхня — заповнені на 150 відсотків. Робітників провідних професій не вистачає. Ще починають шахтарі замислюватися: а ці два роки — вони до якого стажу підуть? До якого пенсійного фонду ідуть відрахування?


На початку війни я наполягав у всіх виступах: видобуте вугілля терміново вивезти вглиб України. Коли відступають, не кидають напризволяще такі ресурси. Виходить, вугілля, яке лежало на складах, залишили на окупованій території. За нього вже заплатили. А тепер у «ДНР» та «ЛНР» Україна купує це вугілля. Подвійна ціна.


Теплові електростанції в Україні пристосовані працювати на антрациті. Його видобувають лише на окупованій території. Ми пропонували переобладнати електростанції під вугілля газової групи. Такого вугілля навіть надлишок, немає куди подіти. За два роки вже можна було все модернізувати. Але владі це було невигідно.


— Мінські домовленості, перемир’я — як це позначилося на діяльності українського підпілля?


— Донецькі партизани перемир’я не визнають. Як би це комусь не хотілося, щоб ми примирилися. Ми захищаємо і визволяємо свою Батьківщину. А всім нашим людям кажу одне: бережіть себе.


Чи знаєте, що перший український прапор над визволеним Слов’янськом вивісили саме партизани? Тоді півдня місто було «нічийне»: Гіркін зі своєю «армією» пішли, а українські війська ще не зайшли. Але вранці над міською радою майорів синьо-жовтий прапор. Я знаю людину, яка його підняла. Причепила табличку «міни» — і прапор висів. Гадаю, визволення решти території станеться так само несподівано. Прокинемося — а в місті нікого з окупантів немає. Принаймні в Донецьку багато хто зберігає вдома українські прапори.


Інтерв’ю взяла Ліна КУЩ.

 

Микола Волинко з газетою, яку Незалежна профспілка гірників Донбасу готує для прифронтової та окупованої території.


Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.