«Сучасний російський солдат — він і в Криму татарин, і в Донецьку шахтар, і в Луганську козак, і в Сирії курд», — уже не жартує весь світ, оскільки географія війни путінського спрута розширюється щодня. І от сучасний російський солдат уже... і «в Карабасі вірменин». Тому що віра наддержави із центром у Кремлі (не плутати з Росією), придумана путіним і гундяєвим, доводиться і справами. Вбивчими. Але ж більшість росіян, мабуть, забули або не знали, що християнство проповідує любов, а не псевдопатріотизм як вищу цінність. І врятує світ не «російська весна» і не злочинне мовчання або одобрямс. Навіть гундяєв (!) почав розуміти, що миротворчі місії путінських найманців не всіма сприймаються позитивно. І закликав співвітчизників у пост «безсторонньо подумати»: чи правильно вони живуть? Чи правильні ті ідеали, до яких пропутінська юрба кинулася? Час, як і мудрість, і добрі справи, справді, самовіддано служить розумінню і примиренню. І правді!
Тимур ДЖАФАРОВ (Росія, Дагестан, шеф-редактор щотижневика «Новое дело», ):
— Я ніколи не був в Україні. І всі мої знання про вашу країну взято із книжок, кіно, Інтернету й особистого спілкування з українцями та друзями, що побували там. А все незнання — з телевізора. Тому пропозиція написати для української преси про моє «ставлення до конфлікту на сході України й кілька побажань українцям» мені особисто полестила. Однак завдання виявилося важким. Я не геній і не пророк — простий журналіст. Мої судження засновані на фактах. І видаються банальними.
Коротко про головне. Останній Майдан у моєму розумінні — не революція. І не кваптеся кидатися гнилими помідорами. Майдан — це «операція з відновлення конституційного порядку на всій території країни». Проведена її громадянами.
Так звані ДНР і ЛНР — сестри-близнючки Ісламської держави. Величезні території, захоплені бандами терористів, озброєних і спрямованих Росією. Жителі, в інертній більшості своїй, — заручники із «стокгольмським синдромом». АТО — законний і необхідний захід. Аналогії з діями Росії в Чечні в 90-х — недоречні. Чеченська Республіка реалізувала своє конституційне право на самовизначення й не підписувала Федеративний договір.
Крим — окупована Росією територія. Підлягає поверненню без будь-яких умов. А громадяни, що голосували за «возз’єднання», можуть спокійно повернутися на історичну батьківщину. І тішитися її принадами безпосередньо на місці. Місця — навалом.
Про це, до речі, кримчанам можуть розповісти біженці зі сходу України. У Дагестані їх приблизно триста. Два роки живуть у двох санаторіях на узбережжі. Документи, необхідні для елементарного працевлаштування, вони досі не отримали. Але й «нелегалами» влаштовуватися не поспішають. Усе чекають милостей від держави російської.
Насправді я завжди знаходжу, що сказати про Україну росіянам. І головне: Україна — це ІНША країна. Уже не частина СРСР і ніколи не частина РФ. А от українцям говорити про Україну я не маю права. Натомість можу розповісти про свою країну.
Мені здається, вона хвора. Але не так, як хворі, котрі заразилися випадково. Ні. Ця хвороба схожа на алкоголізм або наркоманію. Усвідомлений вибір. І як будь-який наркоман або алкоголік, моя країна йде на все, щоб зняти ломку або похмільний синдром. Украсти, продати, обдурити, розвести, вбити заради дози примарного щастя — немає в цьому нічого поганого. А піймана за руку, бита або іншим способом покарана, вона встає в позу: ах, мене ніхто не любить. От я вам за це...
У цій логіці немає місця поняттю «чуже» чи «інший». Тобто в них зовсім конкретний зміст. «Інший» — «ворог». «Чуже» — «здобич». Тому спроби пояснити, що не слід втручатися у внутрішні справи іншої країни, приречені на провал. Та й загрозливі. «Націонал-зрадником» оголосять. «Не п’єш із нами? Не поважаєш, чи що? Бий його, братва!»
Якось, ще в минулому столітті, нашу квартиру обікрали. Мама моя найбільше була шокована не самим фактом крадіжки, а тим, що злодюжки наклали в кожній кімнаті по купі гі...на. Не «для форсу бандитського». Просто так. Ось така в мене тепер асоціація з моєю країною. Сказав би з «державою», але сьогодні немає принципової різниці — більшість «громадян» таку політику схвалюють, судячи з усього. Це називається «величчю». І що об’ємніше купа гі...на, то її більше.
А асоціації з Україною? Надія.
Євгенія ЛІТВІНОВА (Санкт-Петербург, журналіст, член партії ПАРНАС):
— Серед російської опозиції стало гарним тоном лаяти соціологів за результати їх досліджень, в яких «простий народ» підтримує владу. Але це не пропагандистська брехня. Це правда. Можливо, невелике перебільшення. Я часто стою в одиночних пікетах на підтримку Надії Савченко. Стою на Невському, де гуляють петербуржці та приїжджі. Дякую народу, що не зжер мене живцем, а лаятися й плюватися — це цілком природно.
У кожному явищі є два боки: на тлі трагедій, що сталися (Крим, Донбас), в Україні сформувалися нація та національна свідомість. Це дуже важливо. Обрано курс на інтеграцію в Європу. Теж дуже важливо. Тепер головне — не зійти з обраного курсу. Українці, успіхів вам на цьому важкому, але єдино правильному шляху!
Ірина ЗАВ’ЯЛОВА (Москва, психолог):
— Іноді я читаю й чую нарікання громадян України на те, що в Росії зовсім не залишилося нормальних людей. Що геть усі росіяни слухають лише те, що їм кажуть ведучі російських телеканалів. Що всі росіяни від народження віроломні й агресивні.
З деяких пір я перестала намагатися суперечити на ці твердження, та й як би це дозволило моє почуття сорому?
І, напевно, залишилося тільки одне слово, яке я могла б спростувати. Це слово — «всі».
Хроніки клініки.
— Мила, писати на політичні теми — це така відповідальність! Адже це не твої дурні публікації із психології та педагогіки й навіть не цей жахливий автоспорт, раптом щось скажеш не так... Утім... Адже, напевно, добре платять, раз солідне видання?
— Я не знаю, скільки платять, мам. Може, і взагалі не платять.
— Як це не платять? Ти що, збожеволіла?
— Видання українське. Не заплатять — то не заплатять. Їм і так зараз несолодко.
— Ти точно збожеволіла!! Писати для фашистів!
— Мам...
— Звичайно, вони ж то вже заплатять! Ще й як заплатять! Платять усім, хто лає Росію!
— Мам...
— Знаєш, як це називається, дорога моя? Це називається «п’ята колона»! Це називається «зрадництво»!
— Мам...
Гудки.
Ні, я не розчавлена. І не здивована.
За останні два роки я втратилася всіх друзів і родичів, а з мамою в мене ніколи не було цілковитого взаєморозуміння, тож я не розчавлена і не здивована. А ще — я просто не можу дозволити собі ні подиву, ні пригніченості. Я взагалі не можу дозволити собі заглиблюватися в емоції, як і інші горезвісні чотирнадцятивідсотники нинішньої Росії. Це в нас негласне правило: писати у Фейсбуці холоднуваті дотепні сентенції, небагатослівно підтримувати один одного, висміювати опонентів, брати під сумнів будь-які твердження і нескінченно вірити лише в одну-єдину догму — існування розуму на землі. Скільки залитих сльозами клавіатур і гаджетів поховано за цими саркастичними постами й коментами, скільки випито ліків і горілки, скільки зібрано валіз і розбито життів — про це відає лише Літаючий Макаронний Монстр, тому що право на використання бога в Росії приватизував пан Гундяєв, він же є обличчям ТМ «Бог і його кращі заповіді», а тому його всюдисущість обмежується можливостями апаратури ФСБ.
Ми тут і ми існуємо.
Сама по собі ця заява нині має потребу в парі виправдувальних аргументів, що було б дивно в мирний час, але тільки не тепер і не на російській землі.
Ми існуємо, як видно з мого діалогу з мамою, всупереч генетиці. Або поза нею, як хочете.
Ми існуємо всупереч вихованню, тому що радянський агітпроп їздив нам по вухах з дитинства точно так само, як і нашим батькам, сестрам, братам, друзям, а іноді й дітям. Ми всі різні, часом із різних соціальних верств, з різним рівнем освіти та інтелекту.
Ми тут з різних причин. Хтось не може виїхати через нестачу грошей на переїзд і адаптацію на новому місці, хтось занадто хворий і слабкий, щоб починати нове життя. Хтось у принципі важкий на підйом і все ще вірить у те, що світ, який його оточує, раптом із закритої лікувальної установи виправного типу перетвориться на мирний будиночок із садком на березі річки, і щосили чіпляється за цю ілюзію. У когось у сім’ї старі, інваліди й, вибачте, собаки, переїзд яких організувати практично (не теоретично) неможливо.
Ми існуємо. Ми. Небрати українцям і білорусам. Незавойовники східної Європи. Непідкорювачі Кавказу. Негорді й неєдині переможці всіх світових воєн. Ми, генетичне сміття з погляду переконаного росіянина. Ми, ваші сусіди.
О ні, ні. Повірте, якби всі внутріросійські соціальні суперечності обумовлювали лише політичними моментами, до розколу в сім’ях справа ніколи б не дійшла. Конфлікт інтересів, що відбувається нині, набагато глибший і трагічніший, тому що чомусь якось політика проникла в особисте життя й геть-чисто збила всі моральні компаси. Хтось уважає, що провина того пропаганда (і почасти це, безумовно, так). Інші вказують на генетичну схильність росіян до тваринного жаху і, як наслідок, до тваринної ж покірності та агресії (і цей момент, хоч і в малому ступені, теж присутній, а як же інакше могло бути в нащадків тих, хто пережив три геноциди). Треті вважають, що нинішній російський внутрішньо- і зовнішньополітичний посил — результат багатовікового культового пияцтва.
Однак усе набагато простіше.
Просто настав час вибору.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
