Одні здобувають її на фронті. Інші — в чиновницьких кабінетах

Віталій Галіцин — сапер, котрий не раз безстрашно ризикував життям у гарячих точках, виявився безсилим перед паперово-бюрократичними перепонами.

Історія перебування Віталія у зоні АТО виявилася дуже короткою, але водночас трагічною. Кадровий офіцер, він добре знав, що таке зона бойових дій. Тривалий час служив у Кам’янець-Подільському центрі розмінування, де готували висококласних фахівців-саперів. Не дивно, що звідти поїхав миротворцем до Іраку, де не раз стикався із смертельною небезпекою. Тоді доля вберегла його, і ще кілька років потому він передавав свій досвід військовослужбовцям.
Потім вирішив залишити військову службу. Але цивільне життя втримало його не на довго. Коли почалися бойові дії на сході країни, просто не міг залишатись осторонь. Розумів, що там сапери вкрай потрібні, бо чимало українських військових і мирне населення гинуть від підступних ворожих мін та розтяжок.
Разом із кількома давніми приятелями і колегами був запрошений до групи інструкторів в зоні АТО. Добровольцями в Національній гвардії вони опинились чи не в найгарячіший момент — коли розгортались страшні події в Іловайському котлі.
— Наша група мала вирушити на виконання бойового завдання. Але з’ясувалося, що машина, в якій були зброя і снаряди, замінована. Якби закладена граната здетонувала, вибух був би дуже страшної сили. Мінну пастку не просто виявили, а й спробували відвести її від автомобіля. Але граната все-таки зірвалась.
Тоді один із саперів, старший групи, загинув одразу, інший отримав тяжку контузію, а Віталія просто зрешетило осколками. Що було далі, пам’ятає погано. Але простежити шлях пораненого сапера можна за виписками із медичних установ. Першу допомогу йому надали в Маріуполі. Потім вертольотом доправили у відділення реанімації та інтенсивної терапії політравм Дніпропетровської обласної клінічної лікарні, де зробили кілька операцій. Після цього літаком — до Київського центрального військового шпиталю.
Скрізь хірурги працювали оперативно і робили по кілька операцій, виймаючи осколки, зшиваючи кишечник, латаючи руку, в якій були пошкоджені нервові закінчення. Але найбільше проблем виявилось з очима — обидва так само зачепили осколки.
Віталій переконаний, що йому все-таки пощастило. Адже саме в той час на прохання нашого Президента німецький Канцлер запропонувала можливість лікування двадцятьом тяжкопораненим бійцям. Серед них опинився і доброволець Віталій Галіцин.
Усі ті події розвивалися із якоюсь нереальною швидкістю, як прискорена зйомка у кіно. Адже в довідці, котра пізніше буде видана командиром окремого загону спеціального призначення «Азов», буде зазначено: «Віталій Галіцин дійсно в період з 25 по 26 серпня 2014 року безпосередньо брав участь у складі батальйону «Азов» в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції на території Донецької і Луганської областей. При проведенні завдання 26 серпня 2014 року отримав важкі поранення та був доставлений особовим складом підрозділу «Азов» у міську лікарню Маріуполя».
Так само буквально по кілька днів він перебував в лікарнях і шпиталях. А оговтуватися почав лише в німецькій клініці, де провів понад два місяці й переніс сім операцій.
А далі — неначе чорний стоп-кадр. Одне око довелось видалити. Інше залишилося, але Віталій і досі не бачить. Рубці від осколків на тілі затягнулись, та рука так і не хоче працювати. Активне лікування, відвідування фахівців, операції тривають.

Два слова у довідці, які змінюють життя

А паралельно Віталій намагається встановити свій статус:
— Для мене це важливо. І не тільки через більшу пенсію чи пільги. Я їх і до того мав, оскільки перебував у складі миротворців, тож є учасником бойових дій. Мені важливо, щоб діти знали, що батька не скалічили десь у п’яній бійці, а він справді воював за свою Батьківщину.
Коли торік у вересні вийшла постанова уряду про затвердження порядку надання статусу інваліда війни особам, які отримали інвалідність внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, здавалось, цю бюрократичну перепону знято. Тож знову зібрав усі довідки, виписки із медичних карт і вирушив до Хмельницької обласної МСЕК. А у середині грудня отримав довідку про те, що він є інвалідом першої групи. З нею пішов у департамент соцзахисту населення, щоби отримати посвідчення інваліда війни. Але там йому відмовили: мовляв, для цього немає підстав.
У департаменті соцзахисту ОДА про справу Галіцина одразу згадали. Але пояснили, що у згаданій постанові чітко зазначено: «Підставою для надання особам статусу інваліда війни є довідка медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності».
Тобто там має бути чітко написано, що каліцтво настало через поранення. Натомість довідка Віталія Галіцина свідчить про те, що він — інвалід 1-ї групи загального захворювання. У результаті два останні слова змінюють все — від розміру пенсії до належних виплат з боку МЗС та забезпечення відповідними пільгами, включаючи і отримання безплатного житла.
У соцзахисті запевняють: тільки-но буде змінене формулювання у довідці, за кілька днів можна оформити і виписати посвідчення інваліда війни, а тому затримка — за МСЕК.
Але медики заявили Галіцину: «Такого запису зробити не можемо. Заважають певні законодавчі колізії. Якщо ви не згодні — звертайтесь до суду».
Що це за законодавчо-бюрократичні колізії, спробували розібратися із Володимиром Шрубковським, котрий як член центру допомоги учасникам АТО при Хмельницькій ОДА на громадських засадах входить до складу МСЕК. Він теж одразу згадав про цю справу, але, на жаль, прояснити ситуацію до кінця так і не зміг. Насамперед через те, що, за його словами, навіть не зміг ознайомитись із цією справою, бо не отримав її від членів комісії.

Інвалід є. Але його не видно

Насправді усі, з ким доводилось спілкуватись стосовно цього випадку, особисто не мали нічого проти того, щоб Галіцин отримав відповідний статус. Тим більше, що історія його життя, участь в АТО, тяжке поранення, каліцтво — все очевидне і без будь-яких довідок і документів. Але водночас кожен на своєму робочому місці говорив про те, що не може обійти букву закону, постанови, інструкції і взяти на себе якусь відповідальність. Бо раптом перевірка чи ще щось — все має бути точно.
Віталій наразі живе з мамою. Їхніх двох дуже скромних пенсій ледве вистачає на життя. А тут ще й на лікування щотижня потрібно не менше 300—400 гривень. Попереду — нові операції. Вони все-таки вірять, що зір до нього колись повернеться. Добре, що зараз допомагають колеги із Центру розмінування, місцеві волонтери, добродійники. Але розуміють: так буде не завжди. То чому, через кого і через що поранений боєць мусить бути позбавлений того, що йому належить не тільки за законом, а й просто з огляду на такі поняття, як мораль, честь і совість?
У відповідь на моє запитання довелось чути різне. Одні радять «дотиснути» МСЕК, інші — управління соцзахисту. Але як тиснути? Це ж не поле бою, де перед тобою ворог.
Інші переконують спробувати через обласний військовий шпиталь отримати новий висновок ВЛК. А ще краще — через відповідну комісію у Дніпропетровську, через яку пройшов вже не один учасник АТО в пошуках справедливості. Можна ще розпочати все з початку у центральному військовому шпиталі...
Щоправда, в обласному департаменті соцзахисту запевнили, що відішлють документи в центральну МСЕК МОЗ, аби там розставили всі крапки над «і».
Добре, якщо тамтешні чиновники зуміють «розібратись». Але з усієї цієї історії стає зрозумілим, що незрячому інваліду доведеться пройти нелегкий шлях, щоби відстояти свої права. І дуже прикро, що в подібній ситуації опинився не він один. Сьогодні в області нараховується 4,7 тисячі учасників АТО. З них — 43 визнані інвалідами війни. Але це далеко не всі. Частина хлопців ще продовжує «бій» за свої права.

Хмельницька область.

 

 

Бойове поранення назавжди змінило життя добровольця із Кам’янця-Подільського Віталія Галіцина та його матері.

Фото надано родиною Галіциних.