Село Рокитне (тезка райцентру) Рокитнівського району на Рівненщині у 2014-му одним із перших спізнало біль утрат в АТО: тоді сюди привезли тіла загиблих під Волновахою Віталія Маринича та Леоніда Озеранчука. Їм було лише по 22—23 роки... А нині в АТО із сіл Рокитнівської сільради (до неї входять Рокитне, Осницьк, Старики, Лісове) близько тридцяти чоловіків. І кожна мати та сім’я просить Бога, щоби вони повернулися додому живими.

Дочекалася додому 41-річного Василя Кириловича Коханевича (на знімку) і його мати. Щоправда, пораненого і у відпустку для лікування. Раділи тому, що побачили батька живим, діти — 12-річний Вадим і 19-річна Ніна, а також дружина Світлана.
Як уже згодом розповів Василь Коханевич, в АТО його забрали в серпні 2014 року. Спочатку пройшов навчання на Яворівському полігоні, а вже після цього разом із іншими бійцями його відправили в зону АТО в Луганську область. Служив вогнеметником у військовій частині — польова пошта В 3720. 26 жовтня о 23-й годині, під час виконання бойового завдання, у нього було пошкоджено ногу. Як розповіла, не вдаючись до медичних термінів, дружина Світлана, у Василя було роздроблено ступню на правій нозі. В епікризі, виданому військово-медичним центром Центрального регіону 59 ВМГ, написано: перелом латеральної кісточки правого гомілковостопного суглоба. У Сватові в польовому госпіталі Василю Коханевичу зробили операцію і відправили додому доліковувати ногу.
— Ми тоді чотири дні не могли додзвонитися до Василя, — згадує  Світлана. — Але потім він дав про себе знати. Телефонував із мобілки бойового товариша, бо його згоріла під час бою. А коли дізналася, що чоловік у госпіталі, ще більше стривожилася. Не буду переповідати, як тяжко він добирався додому, причому за власні кошти, в яку кругленьку копійку обходиться нам його лікування. А вся сім’я нині живе на пенсію свекрухи та мою зарплату, які в нас дуже малі, бо Василь з грудня 2014-го фактично не отримує жодної копійки. А нам, крім ліків, потрібно ще щомісяця їздити у Львів до військового госпіталю на огляди. На дорогу теж потрібні гроші, причому для нас обох, бо я супроводжую чоловіка, якому ще тяжко пересуватися. А там, у Львові, доводиться долати поверхи сходами, що Василю ще дуже важко, бо ліфтів немає...
— Мене дивує байдужість у тому госпіталі, бо відпустку на лікування там Василю продовжували, але лікування ніхто не пропонував, — продовжує Світлана. — А я щодня бачу, як важко йому пересуватися, як покривається потом його чоло від слабкості, щойно він пройдеться, вірніше, прокульгає подвір’ям. А потрібно ще одну операцію на нозі робити, щоб вийняти з неї спиці. Коштів на ліки немає. Не знаю, як будемо викручуватися з цієї ситуації.
А ось Василю Коханевичу, як він зізнався, було легше на передовій в АТО, ніж тут боротися з бюрократичною тяганиною. Адже мало того, що йому зараз доводиться «викарабкуватися» із ногою, то ще й доводити, що він не дезертир. Уже не раз на сільраду приходили запити про його місце перебування, хоча він ніколи не переховувався, постійно відмічався у львівському військовому госпіталі. Щоправда, в запитах тих або закрадалася помилка, бо вказувалося його прізвище, але не з його датою народження, або ж шукали іншу людину. Та й у госпіталі, на думку Василя, з документацією не все гаразд: то «губили» результати обстеження, і він змушений був повторно проходити їх, що робити з пошкодженою ногою йому дуже проблематично, оскільки доводилося долати кабінети в різних корпусах і на різних поверхах. Через усі ті непорядки з документацією Василь час від часу пише пояснення у місцевому відділку поліції, що він лікується, відмічається у госпіталі щомісяця і ні від кого не переховується. Ось і в день зустрічі зі мною Василь повертався з поліції після таких пояснень. Щоправда, поліцейські, бачачи його стан, підвезли до півдороги додому, а решту шляху йому довелося кульгати самотужки.
Таке  ставлення до бійця обурює всю його сім’ю, яка фактично на тривалий час втратила основного годувальника. Коли Василь Коханевич був в АТО, вони через волонтерів змушені були передавати йому харчі, предмети першої необхідності, купувати одяг, тобто виконувати функції за державу, яка забрала в АТО людину, але мало про неї дбала. Навіть коли забирали в АТО Василя, чимала частка витрат з його спорядження теж лягла на сім`ю, яка не знає розкошів. Щоправда, сільрада допомогла придбати йому бронежилет, одяг.
— Нині, крім морального приниження отими поясненнями в поліції, пошуком коштів на операцію, ми заклопотані ще однією проблемою: Василю не дають статусу учасника АТО, — каже Світлана Коханевич. — А без цього його не беруть на лікування, скажімо, в Рівненський госпіталь для інвалідів війни в Клевані чи бодай у Рівненський військовий госпіталь, до якого нам ближче добиратися. Словом, ми на власному гіркому досвіді переконалися, що турбота про учасників АТО лише на словах. Як ви вважаєте, хіба така тяжка психологічна обстановка, сприяє швидшому одужанню чоловіка? Не на прогулянці ж він був у зоні АТО...
Обурення такою байдужістю 
(і не лише по відношенню до Василя Коханевича) почула і від працівників Рокитнівської сільської ради. Влада обіцяє учасникам АТО та сім’ям загиблих різні пільги, але ці обіцянки часто популістські. Бо виконати їх, не вийшовши з правового поля, іноді просто неможливо. Причому виконувати ті обіцянки доводиться, зазвичай, не тим, хто їх роздає направо і наліво, а сільрадам, куди звертаються учасники АТО та сім’ї загиблих в АТО. Мені навели кілька таких прикладів.
Скажімо, наобіцяли учасникам АТО та сім’ям загиблих земельні ділянки. А за законом дві ділянки безплатно не можна надати. Іще таке. Під час обстеження матеріально-побутових умов сімей загиблих в АТО односельчан їм було запропоновано одержати квартиру чи будинок в межах Рівненської області. Ті виявили бажання отримати їх поближче до Рівного. Після цього на адресу сільради прийшов лист, щоб поставити ці сім’ї на квартирний облік. Вивчаючи це питання, дійшли висновку, що вони забезпечені житлом повністю і підстав для взяття на квартирний облік (якщо не порушувати закон) не мають. Тобто, знову зіткнулися з випадком популізму, коли «верхи» обіцяють, а «низи» не можуть виконати ті обіцянки. В сільраді кажуть, що до проблем кожного учасника АТО має бути індивідуальний підхід, тоді люди не будуть розчаровані й не будуть марно сподіватися.
Іще такий прикрий приклад. Батько загиблого в АТО Леоніда Озеранчука отримав в області неправильну консультацію про те, що за місцем його роботи нібито можуть виплатити за сина компенсацію за рахунок коштів фонду соцстраху. Людина зібрала всі документи для цього, але марно. Бо в законі прописано, що таку компенсацію він міг би отримати за умови, якби син був неповнолітнім...

Рівне.

Фото автора.