6 квітня в Київському національному університеті імені Т. Шевченка цьогорічний лауреат Нобелівської премії з літератури С. Алексієвич (на знімку) зустрілася з прихильниками свого таланту та прочитала лекцію.

 

 

Це не випадковий приїзд білоруської письменниці до України: вона народилася в Івано-Франківську, її мати — українка. Тому подія привертає до себе увагу не лише навкололітературних кіл, а й суспільного загалу.
На жаль, наша країна поки що не може похвалитися тим, що її сучасний інтелектуал одержав світове визнання, але нобелівська тема не чужа нам, адже в Україні народилися сім нобелівських лауреатів (І. Мечников і С. Кузнець — Харківщина, Агнон — Бучач на Тернопіллі, Р. Гоффман — Золочів на Львівщині, Ж. Шарпак — Дубровиця на Рівненщині, З. Ваксман — Нова Прилука на Вінниччині, С. Алексієвич — Івано-Франківськ), котрі принесли славу передусім країнам свого проживання. Ще більш як 40 нащадків вихідців із наших країв теж були удостоєні найвищої міжнародної відзнаки. Понад 70 українців і вихідців з України номінувалися (претендували) на престижну світову нагороду. А загалом від 1901-го (початку вручення Нобелівських премій) до 1964 року (згідно з наявними правилами дані про обговорення претендентів та остаточні рішення Нобелівських комітетів відкриваються лише через півстоліття) участь у Міжнародному нобелівському рухові взяли понад 160 науковців, політиків, письменників України та нащадків емігрантів (із загального числа — 17445 висуванців). До речі, цікаво, що кількість претендентів, зокрема від Росії, переважає наші досягнення в кілька разів, а от результати (відзначення Нобелівською премією) в України переважають і московські, й польські разом узяті (щоправда, в офіційному списку Нобелівської фундації вихідці з України віднесені до здобутків Росії: згадані вище харків’яни І. Мечников та С. Кузнець, вінничанин З. Ваксман та інші, як і фінські лауреати: Ф. Сілланпя, А. Віртанен та польські Ч. Мілош, Г. Сенкевич, В. Реймонт. Навіть номінований 1916 року на премію з літератури підданий Австро-Угорщини І. Франко входить до російського здобутку. Все по-імперські «правильно»: «Это — мое и то — мое. И вообще все — мое» (?!).


Цікаво, що висуванці на здобуття Нобелівської відзнаки представляють всі області України, крім Луганської, Миколаївської та Волинської. Громадяни зарубіжних країн українського походження репрезентували понад 20 європейських країн, шість американських: США, Канаду, Перу, Аргентину, Бразилію, Колумбію, три азійські: Росію, Туреччину та Індію, одну африканську — Марокко.


Отже, в реальності маємо «родичів» по всьому світу, але всесильна бацила хуторянства не дає нам вийти на світові виднокола. Тому й не знайти лауреатів Нобелівської премії українського походження серед іноземних членів Національної академії наук, зате цього престижного звання удостоєний московський українофоб С. Глазьєв, і в НАНУ переконують, що, мовляв, відсутній порядок позбавлення цього статусу.


Зовсім інша ситуація в Швеції. Наприклад, Національна академічна бібліотека, з якою співпрацює Нобелівська фундація, має у своїх фондах понад 200 різноманітних видань творів І. Франка й досліджень його творчості. Кількома десятками книжок представлена творчість П. Тичини, Олеся Гончара, В. Винниченка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Голобородька, Ю. Андруховича та інших.


Одне слово, історія Нобелівського руху відкриває не просто невідомі нам сторінки міжнародної співпраці вітчизняних інтелектуалів у 1901—1965 роках, а наше закономірне прагнення повернутися до кола передусім європейських народів. Очевидно, саме цим можна пояснити інтерес Нобелівських лауреатів до України. Зокрема, останніми роками в Києві та Дніпропетровську побували перуансько-іспанський письменник-нобеліант Хорхе М. П. В. Льйоса, фізик-лауреат Д. Шехтман (внук емігрантів з Білої Церкви), колишній прем’єр-міністр, президент Ізраїлю Ш. Перес (Нобелівський лауреат — премія миру за 1994 рік). До Львова кілька місяців тому знову приїжджав народжений у Золочеві хімік-лауреат Р. Гоффман.


Серед тих, кого номінували українці чи вихідці з наших країв, бачимо Нобелівських лауреатів: французького письменника Ф. Містраля (відзначений 1901 року), австрійську письменницю-пацифістку (борця за мир), близьку людину А. Нобелю, Б. фон Зутнер (премія миру 1906 року), серед номінантів якої львів’янин університетський професор Г. Рошковський, фізика Е. Лоуренса (США) — премія 1939 року, італо-американського фізика Е. Сегре (лауреат 1959 року). І рух зв’язків України зі світовим науковим, творчим співтовариством не був одностороннім: німецький романіст Г. Гессе (лауреат 1946 року) кандидував на Нобелівську премію львів’янина М. Бубера, а той 1948 року пропонував на премію миру шведського дипломата й бізнесмена Р. Валленберга, котрий під час Другої світової війни доклав багато зусиль для врятування від нацистів тисяч угорських євреїв і доля якого після арешту радянськими спецслужбами досі невідома.


Що ще дивує дослідників історії УНР (Українського нобелівського руху), то це те, що претендентів на престижну нагороду не зупиняли ні світоглядні суперечності, ні державні кордони, ні міжнародні конфлікти (щоправда, в роки Другої світової війни деякі Нобелівські комітети внесли корективи у свою діяльність, зокрема припинили відбір та нагородження тощо).


Загалом сторінки україно-зарубіжних інтелектуальних зв’язків від 1901-го по 1965 рік вражають своєю активністю й результативністю (є всі підстави очікувати, що після скрупульозного вивчення вітчизняний Нобелівський рух зросте із 170 до понад 200 учасників).

Зустріч з С. Алексієвич, котра відбулася в Київському національному університеті імені Т. Шевченка, була успішна. Читачам, очевидно, не зайве дізнатися, що в цьому одному з наших найстаріших вузів (заснований 1834 року) навчалися чи викладали майже два десятки претендентів на високу відзнаку та номінаторів (тих, хто пропонує кандидатів на Нобелівську премію).


Найстарішим номінованим став професор медицини Київського університету С. Чир’єв (кандидований на премію в 1905 році). 1911 року на нагороду претендував видатний біолог С. Виноградський (навчався в КНУ, жив у Франції). Відомі письменник та філософ М. Алданов та М. Бердяєв (студенти університету, теж стали емігрантами — жили у Франції) висувалися на премію з літератури 1938-го та 1942 року (пізніше номінувалися ще по кілька разів).


1918 року в Київському університеті захистив докторську дисертацію випускник цього ж вузу Б. Раєвський — майбутній директор Інституту біофізики у Франкфурті-на-Майні в Німеччині. 1950 року він номінував на премію з фізіології і медицини біолога М. Тимофєєва-Ресовського (відомого як прототипа героя роману Д. Граніна «Зубр». Майбутній видатний учений жив тривалий час у Києві, закінчив Першу гімназію — нині Жовтий корпус університету).


Випускник Київського університету 1921 року американський біолог Ф. Добжанський (Добржанський) у світовій науці вважається одним із трьох найвидатніших генетиків, але номінування його на високу премію 1953 року не принесло успіху.


Американський історик М. Ростовцев (за одними даними, народився в Житомирі, за іншими — в Києві) навчався в КНУ два курси, а потім закінчив Санкт-Петербурзький університет. В історії Нобелівського руху відомий своїм номінуванням І. Буніна на премію з літератури (1932—1933 роки).


Відомий фізик академік А. Александров закінчив Київський університет в 1930 році. Очолював Академію наук СРСР в 1975—1986 роках. Номінував 1964 року фізика Є. Завойського (народився в Могильові-Подільському на Вінниччині).


Від 1957-го по 1964 рік на Нобелівську премію миру номінувався колишній випускник юридичного факультету Київського університету (народився в Умані, жив у США) Б. Гуревич, кандидатуру котрого пропонували віце-президент США Х. Хамфрі та американський професор соціології і політології Р. Моррісон Маківер.


У радянські часи представлялися на Нобелівську премію професори КНУ О. Палладін (1957) та М. Боголюбов (1959). Нагадаємо, що біохімік О. Палладін був президентом НАНУ в 1946—1962 роках.


Серед номінованих на премію з літератури у 1957-му та 1963 році зустрічаємо письменника Я. Івашкевича (навчався в КНУ та Київській консерваторії).


Авторитетними номінаторами увійшли до історії Нобелівського руху професори Київського університету П. Підвисоцький, О. Павловський, І. Троїцький, І. Скворцов.


На завершення додамо, що з Києвом пов’язані долі трьох Нобелівських лауреатів: хіміка Т. Рейхштейна (відзначений високою нагородою 1950 року), котрий прожив в українській столиці понад 10 років, І. Рабина (премія миру 1994 року) — прем’єр-міністра Ізраїлю, батько якого народився в містечку Сидоровичі на Київщині, і згаданого вже Д. Шехтмана (премія з хімії 2011 року).