Жителі прифронтового Павлополя, що на Донеччині, доглядають за садами біля своїх будинків. Сади, по котрих гатять із мінометів, як і по будь-яких клаптиках цієї землі.
Лише в грудні село перейшло під контроль української армії. Та й тепер до сепаратистів залишається менше сотні метрів.
«Збираємось разом і молимось»
Можливо, це лише один із кількох винятків, який підтверджує правило, та в цьому селі практично всі визначились, кого вони підтримують. І мрія у селян одна на всіх — аби прийшов мир, запрацювали садочки, школа, поля засіяли, молодь повернулась.
— Часто обстрілюють вас? — починаю розмову із найболючішого запитання.
— Ой... Сьогодні зранку стріляли, — ділиться Тетяна, жителька Павлополя. — Ховаємося в підвали, спимо одягнені. В усіх є напоготові коробочки з документами, щоб у разі чого схопити й бігти. Лягаєш спати й думаєш: «У який будинок сьогодні полетить?» Бувають дні — коли спокійніше, бувають — коли зовсім моторошно. Ми збираємось разом із сусідами і молимось. Разом не так страшно. Одного разу трапилося, що під час обстрілу я залишилась зовсім одна. Я і кричала, і плакала, і до всіх святих зверталась. Це так страшно. Ми не винні, що так сталося саме з нами. Ми не кликали війну, не кликали «русский мир». Ми не «сепари», ми хочемо миру. Ми тут жили спокійно, працювали, виховували діток. Навіщо це все? Зараз уже трохи легше стало, не так сильно обстрілюють. Та все одно стараємось майже не виходити з будинків, боїмось... Якщо й ходимо, то тільки в світлу пору доби. Сподіваємось, що цього року вдасться городи посадити, поля. Сподіваємось на краще. Дуже сподіваємось.
Ми — за Україну, обома руками за, — продовжує жінка. — Коли волонтерів ще не було, ми нашим солдатам цигарки купували, пиріжки пекли, помідори, огірки носили. Зараз теж — хто пиріжків насмажить, хто сала принесе. Ви думаєте, нам не шкода цих хлопчиків, що в наші краї приїжджають?
Одні пенсіонери у селі залишились, — крізь сльози каже жінка. — Ми втомлені, у нас немає коштів навіть на ліки, городи розбиті... Вмикаємо телевізор в очікуванні почути щось обнадійливе, а бачимо чиновників на дорогих автомобілях, які дуже далекі від наших проблем. На жаль, роботи зараз в селі немає. Тож усі, хто міг, почали винаймати в Маріуполі квартири і там працювати. Їздити звідси до Маріуполя досить дорого, та й встигнути зранку на роботу важко. З медичною допомогою — також біда. Купувати ліки доводиться заздалегідь, коли щось потрібно терміново, доведеться їхати до міста. До того ж лікарні Маріуполя нас не приймають, а до Волновахи (якій територіально підпорядкований Павлопіль. — Авт.) їхати дуже довго. Та і з придбанням продуктів не все так просто. Хліб доводиться в морозильниках зберігати. Аби отримати пенсію, треба їхати до Маріуполя і там знімати в банкоматі, адже пошти в нас немає.
— Багато будинків серйозно постраждало?
— Звичайно. І не тільки будинків. Кілька людей дістали поранення. Один загинув. Учора був серйозний обстріл на околиці. Спокійних днів практично не буває. Минулого року було взагалі дуже страшно. Вилітали вікна, падали дахи, розривалось то тут, то там... Я живу в кінці села, той район ще не дуже постраждав... Тільки штукатурка падала. На городах знаходила уламки, на вулиці снаряди вибухали. А є вулиці, де взагалі просто апокаліпсис. Розповідаєш, ніби не так і страшно... А ви не уявляєте, що значить це все пережити на собі, як зараз людям, котрі залишились без будинків на старості... Особисто я у цьому селі народилась, тут жили мої батьки. Дуже важко покинути рідну домівку, в яку вкладала сили все життя.
58 метрів до ворога
Офіцери, які активно допомагають мешканцям Павлополя, розповіли, що потреб у селян вистачає. Найближча відстань до сепаратистів тут становить всього 58 метрів, тож село постійно страждає від обстрілів.
— Більше року селяни жили у заручниках, — розповідає офіцер цивільно-військового співробітництва ОТУ «Маріуполь». — Міст був підірваний, з іншого боку доводилося проходити КПВВ, а це — черги, пропуски, обшуки... Ситуація з харчами була просто катастрофічною. В той час ми регулярно возили в Павлопіль гуманітарну допомогу. Сьогодні село перебуває під контролем української армії, через нього їздять автобуси. Проте проблеми залишаються. Зараз ми працюємо над тим, щоб постачити селянам зерно, курчат, гусей, свиней... Пенсії у них зовсім маленькі, їх у більшості випадків вистачає лише на придбання дров і медикаменти. Живність, у першу чергу, потрібна для того, щоб забезпечити селян роботою.
«Головне, аби війна закінчилась», — констатує павлопільчанка. Стає зрозумілим, що «русский мир» сюди ніхто не кликав.
Фото автора.
