Самотня постать на пустім
пероні,
Така маленька і така
сумна...
В такому ось блакитному
вагоні,
Забрала батька в дівчинки
війна.
Не спить матуся темними
ночами,
І бабця посивіла
передчас,
В малої, погляд сповнився
печалі,
В очах дитячих, вогник,
якось згас.
Щодня зібравши в оберемок
квіти,
Мерщій бабусю тягне
за рукав:
«Ідемо бабцю! Треба тата
стріти,
А то, буває, ще десь
заблука!»...
Ох, як же боляче, немов
ногою в пах,
Немов в лице — розпеченим
залізом!..
І серце рветься, ніби з клітки
птах,
А совість, не сприймає
компромісів!
Бо скільки їх таких
по Україні!
В руках троянди, а в очах
печаль...
Мов музика
Ніколо Паганіні —
Прозора й чиста, як гірський
кришталь!
