Останні тижні не стихає гостра критика діючого Кабінету Міністрів. Між тим кожен, хто має досвід державної служби, погодиться, що уряд діє в умовах, які можна визнати винятковими. Нинішня ситуація не має прецедентів за всю історію української державності. В ці драматичні дні зійшлися разом найгостріші політичні та економічні кризи, озброєна інтервенція з боку однієї зі світових держав та глибока системна криза всієї держави в цілому.

Враховуючи всі ці чинники, уряд виглядає не найгіршим чином. Тим образливіше, що деякі гарячі голови спонукають уряд націоналізувати майно іноземних компаній з російським капіталом.

Чому подібний крок технічно неможливий і чим він загрожує країні?

В першу чергу потрібно враховувати, що саме по собі уявлення про «російські компанії», за дуже рідкісним винятком, лише фігура мови, дуже спрощений, якщо не сказати дилетантський погляд на речі. Достатньо «навести різкість», аби побачити добре відомий факт: за рідким винятком ті самі компанії, котрі в масовій свідомості сприймаються як російські, де-юре є транснаціональними. Значну, а то й левову частку їхнього акціонерного капіталу становлять кошти, які належать західним інституційним інвесторам. Мова не про офшорні сховища для російського капіталу, а саме про добропорядні фінансові структури, які представляють інтереси європейських, американських та інших міжнародних інвесторів. Зазвичай це інвестиційні фонди, котрі керують коштами і приватних інвесторів, і, наприклад, західних пенсійних фондів.

По-друге, ці компанії зареєстровані в юрисдикціях на кшталт Великобританії чи Віргінських островів, які забезпечують максимально можливий правовий захист. Це, поряд з іншим, передбачає вирішення судових спорів у таких інстанціях, як Високий суд Лондона, Міжнародний арбітражний суд тощо. Загалом можна говорити про вкрай складні та дуже витратні процеси судових процесів з акціонерами подібних компаній.

Як справедливо вказують експерти в галузі права, передбачена українським законодавством націоналізація не означає експропріацію, тобто безоплатне вилучення. Стаття 25 Закону №1550-ІІІ «Про правовий режим надзвичайного стану» і стаття 23 Закону №1647-ІІІ «Про правовий режим воєнного стану» встановлюють зобов’язання перед державою з відшкодування збитків у випадку відчуження об’єктів права власності у фізичних та юридичних осіб за умови воєнного та надзвичайного стану.

Відповідно до міжнародної практики у випадку націоналізації приватних компаній держава повинна компенсувати власникам так звану справедливу вартість вилученого. Практика спорів між транснаціональними компаніями в Індії, Алжирі та інших країнах третього світу показує, що величина справедливої ціни може виявитися неприємним сюрпризом для національних урядів, і в жодному разі не є символічною. Для таких компаній, як ТНК-ВР, Київстар чи Лукойл, йдеться про мільярди доларів, котрі потрібно буде десь знайти, причому дуже швидко.

Їх потрібно буде знайти оперативно, бо будь-які спроби затягнути процес небезпечні ризиком викликати вельми агресивну тактику протидії з боку обдурених власників. У боротьбі за свою власність вони покладатимуться на підтримку власних урядів, серед яких будуть і США, і Великобританія, і країни Євросоюзу. Очевидно, що Україна не має ресурсів ні для компенсації вартості націоналізованого майна, ні для конфронтації з широкою коаліцією зовнішніх сил. 

Не меншу загрозу, причому дуже швидко, являють собою незворотні проблеми з функціонуванням націоналізованих компаній, особливо пов’язаних з інфраструктурою країни. Нафтопереробні підприємства, мережі бензозаправок, ритейл, телекомунікаційні компанії — усі вони повинні безперебійно функціонувати за схемою 24 години 7 днів на тиждень.

Гарним наочним прикладом того, як це може бути, є ситуація з ринком мобільного зв’язку. Абсолютна більшість абонентів обслуговують три оператори GSM: МТС, Київстар та Астеліт (ТМ lіfe:). Серед акціонерів МТС громадянам Російської Федерації належить менше половини, в Київстарі — більше половини. Сюрпризом для непосвячених є той факт, що компанія Астеліт також не є в буквальному сенсі україно-турецькою. Російські підприємці спільно володіють частиною Turkcell, мажоритарного акціонера компанії. Решта — це інституційні інвестори з Європи та США, зокрема й пенсійні фонди, котрі віддають перевагу телекомунікаційним компаніям через стабільність їхнього бізнесу.

З досвіду всіх 20 років розвитку мобільного зв’язку в Україні будь-яка невизначеність у системі корпоративного управління загрожує порушенням нормального функціонування мереж. Навіть у такому високотехнологічному, гарно налагодженому бізнесі неможливо позбутися повною мірою від людського фактору. Необхідно усвідомити, що спроба націоналізації цих компаній незворотно призведе до порушення існуючої системи управління. Чи варто говорити, що відсутність оперативного зв’язку всередині цілих регіонів дуже небажана для країни, яка перебуває у стані війни? На сьогодні саме мобільний зв’язок фактично є основним засобом комунікації не лише в приватному секторі, а й у держорганах, і навіть у військовій сфері. Справа у тому, що передбачена законодавством спеціальна мережа захищеного зв’язку так і не була збудована.

Ще одна проблема пов’язана з тим, що український мобільний зв’язок застряг на рівні десятилітньої давнини. Українські оператори досі не мають доступу до технологій 3-го і 4-го покоління. Якщо цього року дане питання буде розблоковане, і компанії отримають необхідні дозволи, виникне питання фінансування їхнього розвитку.

За існуючими оцінками, компаніям буде необхідно від 600 мільйонів до одного мільярда доларів протягом уже першого року. Таких коштів у держави немає, а, будучи націоналізованими, компанії не зможуть залучити потрібні ресурси. При цьому їхня повторна приватизація також буде неможлива. Поки триватимуть судові спори у міжнародних судах, будь-які юридично значимі дії з майном компаній будуть неможливі через забезпечувальні заходи. Жоден пристойний інвестор не ризикне вкладати кошти за подібних обставин.

Цілком реалістичний сценарій передбачає так зване роз’єднання мереж, тобто колапс усієї національної системи комунікацій. В країні буде кілька окремих територій, зв’язок між якими буде неможливий чи ускладнений. Схожі процеси можна очікувати й у сфері роздрібної торгівлі, виробництва, дистрибуції нафтопродуктів, на транспорті та інших критично важливих сферах життєзабезпечення. Замість того, аби стати покаранням для недружелюбної держави, націоналізація інфраструктурних компаній створить критичну масу проблем для самої нашої держави.

Нарешті, навіть розмови про націоналізацію компаній загальною вартістю у кілька десятків мільярдів доларів будуть важким ударом по зусиллях уряду привабити в Україну нові інвестиції. Титанічні зусилля з удосконалення інвестиційного клімату, перемовини з провідними міжнародними компаніями, роад-шоу тощо втратять в очах потенційних партнерів будь-який сенс. Глобалізація давним-давно зробила марними розмови про «прописку» капіталу. Націоналізація як інструмент конфронтації доречна хіба що у випадку, коли під санкції потрапляє власність іншої держави. Спроби покарати приватний капітал в глобалізованому світі контрпродуктивні і спричинять більше шкоди своїм ініціаторам.

Зрозуміле бажання уряду продемонструвати свою рішучість і волю до боротьби. Проте навряд чи варто боротися саме так. Націоналізація — це пастка, в яку легко втрапити, проте дуже важко вибратись.

Фото надано автором.