Майор Ігор Герасименко, командир батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, народився 1984 року у Радомишлі Житомирської області. Після закінчення Одеського інституту Сухопутних військ (аеромобільний факультет) 2005 року почав службу в «дев’яностоп’ятці» командиром розвідвзводу.
26 травня 2014 року під час атаки підрозділ під керівництвом Ігоря Герасименка захопив і утримував гору Карачун поблизу Слов’янська, а 27 липня 2014-го підрозділ взяв під контроль села Степанівка та Петровське Донецької області, 29 липня 2014 року штурмовою групою під керівництвом майора була взята під контроль і утримувалася стратегічно важлива висота Савур-Могила.
За час проведення антитерористичної операції майора було двічі поранено, але завдяки силі волі та вірності військовій присязі він залишався на чолі підрозділу.
Указом Президента України від 12.02.2015 №71/2015 «Про присвоєння І. Герасименку звання «Герой України» за виняткову особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, присвоєно звання «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка».
Слов’янськ, Крива Лука, Семенівка, Краматорськ, Лисичанськ, Савур-Могила, Ясинувата, Тельманове, Шахтарськ, Торез, Трьохізбенка, Кримське, Степанівка, Спартак, Авдіївка... Така географія десантно-штурмових дій майора Герасименка.
З майором Ігорем Герасименком ми зустрілися там, де він і має бути, — на сході України. Говорили про те, що два роки вже триває війна.
Ігор розповідає, що вони вийшли з частини з Житомира 8 березня 2014 року. На той момент підрозділи були на півдні, потім перекинули їх на схід. Тоді все змінювалося дуже швидко. Часу на глобальні роздуми, на скільки це затягнеться, не було.
Для 95-ї бригади війна почалася з першими втратами. Це було під Слов’янськом. Після Лисичанська почався знаменитий рейд 95-ї бригади. Це була секретна інформація. Знало тільки певне коло осіб. «Тому рейд і був успішним», — каже десантник.
Найскладнішим моментом у своїй війні майор Герасименко вважає бій біля села Спірне, висота 233. Це ворота в Лисичанськ. Там був справді серйозний і тривалий бій. Ігор каже: «Я той бій ніколи не забуду, не розповідатиму про нього. Він був серйозний для 1-го батальйону. Це справжня класика. Ви бачили кіно про Другу світову війну, про наступи? От у нас так і було.
Що вселяло віру, що мотивувало бійців?
По-перше, поставлене завдання. Його потрібно виконати. Негоже десантнику сказати, що ми не в змозі. А по-друге, завдання потрібно виконати з мінімальними втратами. Потрібен час на підготовку. А коли ти вже все розібрав по етапах, по пунктах, то приходить впевненість у собі і в своїх людях. Усе потрібно планувати, продумувати — і потім усе вдасться.
Нині тривають позиційні бої, тоді були наступальні. Це зовсім різні речі — порівнювати не можна. У 1-му батальйоні 95-ї аеромобільної бригади кістяк є і буде. І моральний дух зберігається. Тому що ті люди, які стоять у строю, це все пройшли, вони знають, заради чого вони те здолали, і знають, чому залишилися. Прийдуть нові, прийде свіжа кров — і їх навернуть до своєї віри і вселять у них впевненість. У тих, хто прийде, просто немає вибору. Що далі? Позиційна війна. З одного боку ми, з другого — наш противник, сіра зона. Вони там — ми тут. Ми люди військові — є наказ, ми повинні його виконати.
Ми завжди знали, з ким ми воюємо, це була не та проблема, якою ми переймалися.
Ситуація завжди в руках політиків, знову скажу: ми люди військові, нам поставили завдання — ми його виконуємо, не більше і не менше. Збройні Сили виконують завдання, які їм ставлять, а не займаються демагогією.
Про «Золоту Зірку» я вже говорив тисячу разів — це нагорода 1-го батальйону, тих, хто нині стоїть у строю, тих, хто поліг на полі бою, це їхня нагорода».
Фото автора.
