Двадцятисемирічного Руслана Головню (на знімку) і двадцятичотирирічного Дмитра Шевченка було призивано на військову службу за частковою мобілізацією одним із кременчуцьких військкоматів навесні минулого року.
Якось сама собою швидко зав’язалась міцна чоловіча дружба, але... обірвалась під час шаленого обстрілу бойовиків. Уже в червні Дмитро загинув як герой, стараючись прикрити товаришів вогнем зі свого БМП-2.
Руслан і зараз не вірить, що вижив, та не може усвідомити, що вже ніколи не буде поряд ні Дмитра, ні ще шістьох товаришів по службі, з якими охороняли блокпост. Після того бою від стресу в одного з молодих бійців порушилось мовлення. Потрапив до лікарні й Руслан.
Проти танка на напівзруйнованому БМП
Той бій на 10-му блокпості поблизу села Новоселівка-1 (неподалік Слов’янська) Руслан згадує часто. Під шквалом куль, вибухів усе, здавалось, відбувалося не з ним.
«Я саме був у групі, що відпочивала, — розповідає він. — Спали майже завжди одягнені. Коли пролунав перший вибух, була четверта тридцять ранку. Навіть не пам’ятаю, як опинився в бронежилеті та з гранатометом у руках побіг до окопу. Там уже сиділи хлопці, і я ледь втиснувся. За 500 метрів блокпост атакував танк, який влучно бив по техніці, наметах та загороджувальних спорудах.
Висунувшись із окопу, щоб відкрити вогонь у відповідь, я побачив, як у БМП-2, що стояв у траншеї, вскочив оператор-навідник Дмитро Шевченко й відкрив вогонь по танку. Великої шкоди БМП завдати не міг, але дав змогу товаришам виграти час, зорієнтуватись, зайняти позиції, знайти безпечніше місце для укриття. Першим пострілом по БМП танк зруйнував люк механіка, щоб машина не зрушила з місця. Але Дмитро продовжував стріляти. Та вже другим пострілом відірвало башту і його викинуло в бік. Це був початок бою. А потім вступили міномети та «зенітка» ворога. Обстріл був такий, що хлопців буквально заривало в землю. Ті, хто намагався перебіжками дістатися безпечної зони, ставали мішенями для снайперів.
Із семи загиблих трьох убили снайпери, — зазначає Руслан. — Одного — на самому блокпості, а двох — уже в полі. Серед них був ще один Дмитро, який раніше служив по контракту в складі миротворчих сил. В гарячих точках чужих країн вижив, а на рідній землі загинув.
Про напад повідомили у військову частину, й звідти надали підмогу — по бойовиках відкрили вогонь із «Градів». Коли ті відступили, нашим хлопцям довелось пережити ще один шок — блокпост був фактично повністю знищений, залишились тільки генератор, польова кухня та зрешечена кулями бочка для води. Кругом усе диміло, лежали тіла загиблих»...
Дмитра Шевченка Руслан розпізнав по жовто-блакитній стрічці, що була прикріплена на «розгрузці». Лише у них двох були такі. Когось упізнали по бронежилету, когось — по взуттю. У тому бою загинув і полковник Мамедов, який майже весь час був із хлопцями на блокпосту.
Цинізм чинів вражає
«Ми переважно недосвідчені вояки, — зізнається Руслан, — по якомусь року відслужили, а тут справжня, не навчальна, війна. Наш «полкаш» був миротворцем. Спасибі — вчив нас, як поводитися під час бою, як захищатись, своїми порадами зберіг не одне життя, а от сам загинув — знайшли лише частину тулуба й ногу...
Коли вже був зібраний вантаж-200, почули ледь чутне нявчання. Почали шукати і в рештках намету знайшли кошеня, яке давно приручив Діма Шевченко і з яким практично не розлучався. Забрали з собою й перелякану тваринку». Пухнастого Шеву, так звати кошеня, Руслан віддав бабусі Діми, коли приїхав в Успенку (Онуфріївського району) провідати її та розказати про онука.
З болем у голосі розповів Руслан Головня й про інцидент, який трапився вже у військовій частині, куди всі приїхали після бою. Хоч би якою жорстокою була війна і все, з нею пов’язане, вражаючим залишається цинізм військових чинів. Коли хлопці, в яких перед очима ще стояв бій, які ще не вірили, що залишились живими, звернулись до одного з командирів з проханням прискорити вивезення тіл загиблих, що лежали просто неба на пекучому сонці, у відповідь почули: «Бидло! Ще будете вказувати, що мені робить?!» Далі доповнив нецензурщиною. Довелось меншим за званням «намилити шию» своєму дуже діловому командиру. Можливість відправити тіла в морг одразу ж знайшлась, як і бажання це робити.
Руслану випало першим повідомити рідним про загибель Д. Шевченка.
«У Діми весь час дзвонив телефон у кишені, — розповідає товариш, — але відповісти не дозволяли. Тож я знайшов у соцмережах номер телефону його брата, подзвонив, розказав, що сталось. Майже одразу мені передзвонив батько Дмитра. Важка була розмова»...
На вірну смерть?
Чоловік не приховує, що багато невиправданих жертв серед наших хлопців — через недолуге військове керівництво.
«Багатьох смертей могло б не бути, — впевнений Руслан. — Неодноразово просили військове керівництво підсилити блокпост мінометами, танком, «зеніткою». Усе обіцяли. Але до того часу, як він фактично був зрівняний із землею, його захищали два старі БТРи — практично муляжі. Один із них не пересувався, в другому башту потрібно було крутити вручну, вручну й стріляти, бо вся автоматика виявилась несправною, словом — майже нічого живого. З таким озброєнням — вірна смерть, питання лише: сьогодні чи завтра.
Проти нас же воюють професіонали, це було видно з їх пересування, обмундирування, влучності. Це — не купка якихось ополченців».
Якби не місцеві — голодували б
«Із харчуванням було спочатку так, що якби не місцеве населення, то голодували б, — розповідає далі Р. Головня. — Постачальники привозили нам у мішках картоплю, моркву, цибулю, але майже все було гниле. Тож необхідне приносили люди. Спочатку місцеве населення ставилось до нас вороже, називало бандерівцями, — згадує воїн. — А коли люди дізнались, що ми — з мобілізованих, почали співчувати, приносили поїсти, виконували замовлення на якісь покупки. Але не всі бійці могли собі це дозволити. Дехто на свою зарплату купував обмундирування, берці. Інші відсилали все додому сім’ям, а самі ходили, як бомжі, — у рваних штанях і в капцях. Пізніше трохи налагодилось. Але з машин із «гуманітарною» бійцям скидали по пару ящиків з продуктами, решта, стверджували поінформовані, розходилась по торгових точках».
Більше місяця Руслану та його товаришам по службі довелось воювати без бронежилетів. Спочатку видали 20 штук, а потім чомусь забрали. Декому попередавали рідні, друзі, земляки. В кого не було — брали в тих, хто змінювався з чергування.
«Дуже прикро було, коли через «бикування» деяких військових начальників, які напивались на дурняк вечорами в місцевих барах, вчиняли бійки та погрожували зброєю, ми втрачали довіру місцевого населення, його повагу, — додає Руслан. — Словом, вислуховували неприємні зауваження, як могли, залагоджували, просили за них вибачення. Але після того, як блокпост було зруйновано і нас розформовували по інших частинах, місцеві жителі вже плакали за нами, просили, щоб залишились, навіть збудували інший блокпост, аби лише їх захищали».
Головне бажання — знову повернутися в зону АТО
Незважаючи на пережите, молодий чоловік твердо вирішив повернутися в зону АТО: «Підлікуюсь — і назад. Боляче, що фактично йдемо брат на брата, але — військова присяга й почуття обов’язку перед пам’яттю тих, кого втратили, з ким були в одній спайці, в кому були впевнені, як у собі, хто поклав життя за свою державу, переважають будь-який страх...»
У рідних — розпач. Кому молитися, щоб пощадила війна Руслана? І не відають його маленька дворічна донечка та шестирічний синок, чому плачуть мама та всі дорослі, не відпускаючи тата на якусь війну...
Але він повернувся. Щоправда, вже на Луганщину, неподалік від Щастя. Каже — нічого не змінилося: знову смерті, знову втрати. Демобілізувався. Від служби за контрактом відмовився. Відслужив! Повернувся на своє старе місце роботи. Підтримує зв’язки з близькими загиблих побратимів, а з мамою Дмитра спілкуються мало не щодня, стали, як рідні...
Кіровоградська область.
Фото з сімейного архіву Р. Головні.
P. S. Наша розмова відбулась півроку тому. І вірилось, що зовсім скоро страшна війна залишиться позаду. Зупиниться безглуздий потік горя, смертей і каліцтв. Та тишу знову розривають «Гради»...
Вічна пам’ять
Дмитро Шевченко загинув у зоні АТО під час нападу терористів, захищаючи блокпост та українських військових від ударів із танків і мінометів. Дмитро продовжував стріляти навіть тоді, коли снаряд уже влучив у БМП. Він намагався протриматися якомога довше. Указом Президента України старший солдат Дмитро Шевченко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
