Я запитала у грузинського добровольця, який уже два роки захищає Україну від гібридного вторгнення Росії, які контракти він підписував? «Тільки із серцем, — відповів Заза Іванічі, — Адже знищення Кремлем волелюбних «братів» уже дуже очевидне». Тепер загроза для південних кордонів Росії, переконують адвокати диявола росТБ, — Казахстан, де вже «стирчать вуха терористів ІГІЛ». Але якщо заслужені юристи пропонують називати екстремізмом негативне ставлення до анексії Криму й саджати за «кримневаш», можна припустити, що рано чи пізно путін заборонить і думати. І більшість росіян, схоже, погодяться. Користувачі соціальних мереж уже висміяли відео, де жителі Севастополя скаржаться ВВП, що вартові закону (!) відбирають останнє — будинки біля моря, квартири, бізнес... у засіки «руського міра». Росіяни на собі вже давно відчули, що таке «справедливість», «свобода» і «закони» по-путінські. Але ватники, ці диванні глашатаї «братньої» війни й фанати санкцій, не хочуть вилазити із середньовічної ущелини. Їм би причастя правдою! І контракт із серцем.
Микола ПОДОСОКОРСЬКИЙ (Великий Новгород, публіцист, блогер):
— Якщо головною метою політики офіційної Москви є нагнітання військової напруженості в Україні й підрив української економіки та політичної стабільності, то я, зрозуміло, це не підтримую. Такі дії божевільні, і все це може обернутися проти самої Росії, та й уже обертається. Однак мене більше цікавить і хвилює внутрішня, а не зовнішня політика Володимира Путіна, хоча я розумію, що придушення прав і свобод росіян і зовнішня агресія — це тісно пов’язані між собою речі: одне органічно випливає з другого. Приєднання Криму й загострення відносин Росії з Україною та країнами Заходу ще більше просунули Путіна до встановлення повноцінної диктатури, хоча на цьому шляху ще є чимало зупинок. Нині Путін абсолютною більшістю росіян сприймається як довічний глава держави з необмеженими повноваженнями, і не підтримувати його політику (хоча б формально) для бага-
тьох, хто живе в Росії, просто небезпечно. Приміром, якщо хтось із російських громадян стане привселюдно заявляти, що Крим не є російським і його потрібно негайно повернути Україні, то проти нього можуть порушити кримінальну справу за заклик до сепаратизму.
У нинішній Росії політичні репресії однаково зачіпають і лібералів, і націоналістів, і імперіалістів, які мають власну думку замість того, щоб автоматично схвалювати будь-яку вказівку вищого начальства. Як співається в пісні однієї культової андеграундної групи: «Лучше ты много не думай, мы подумаем вместо тебя! Нами движет любовь к президенту, и о нём мы поём возлюбя!».
Якщо говорити про довіру ЗМІ, то я більше довіряю конкретним людям, а не якимсь виданням. Найчастіше в нас люблять вносити до списку «моральних авторитетів» уже померлих, тому що вони не здатні піднести жодного сюрпризу, «підірвати довіру, яку їм виявили», але я все-таки ризикну назвати кілька імен нині живих сучасників. Це булгакознавець Маріетта Чудакова, академіки РАН В’ячеслав Іванов та Юрій Рижов, музикант Борис Гребенщиков, кінорежисер Олександр Сокуров, меценат Дмитро Зимін. Не можу сказати, що згоден з ними у всьому, але їхня думка з найгостріших питань сучасності для мене значуща.
Намагаюся переглядати найрізноманітніші інтернет-ресурси, в тому числі й державні, оскільки переважно мене цікавить культура, а не політика, і я сам не вважаю себе політичним опозиціонером нинішньому режиму. Мені подобається, коли культура (в тому числі й українська) виходить на світовий, загальнолюдський рівень, звертаючись до серця кожної людини, незалежно від її національності, місця проживання або релігійної приналежності. З останнього, що мене зацікавило в культурному житті України, можна виокремити VІ міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» у Києві, конференцію «О.П. Блаватська й сучасність» у Дніпропетровську, появу нового київського видавництва «Каяла» та ін. З українських діячів культури на слуху Борис Херсонський і Сергій Жадан.
Я б побажав українцям не забороняти російське кіно, російську літературу і книжки. Утім, проти цензури я послідовно виступаю й у Росії. Також в одній із передач Віталія Портнікова на Радіо Свобода мені довелося почути одного українського діяча, котрий заявив, що з росіянами тепер і в культурних відносинах будь-який діалог шкідливий. Я вважаю це неправильним і недальновидним, тому що тільки через культуру і спілкування можна залишатися справжніми людьми й розвиватися, духовно рости. І, звичайно, я бажаю українцям миру, економічного благополуччя, соціальної справедливості та свободи.
Ігор ПЕТРОВ (Санкт-Петербург, юрист):
— Путін усіх робить співучасниками. Сотні й тисячі слідчих, прокурорів, суддів, поліцейських, чиновників усіх рівнів, співробітників ЗМІ під час розгрому старого НТВ, у справі ЮКОСу, під час вихолощування й криміналізації виборів, неконституційного придушення незалежних ЗМІ та НКО, під час безкінечних зачищень вулиць від неугодних. Під час крадіжки Криму, під час ведення гібридної війни на сході України, під час ведення війни в Сирії й під час нагнітання протистояння з Туреччиною, зі США, з Європою — в усі свої авантюри Путін намагається затягти якнайбільше росіян, долучити до них діячів культури, щоб ніхто не залишився непричетним, усі мали вигляд й почувалися подільниками. Коли так, ну давайте тоді мені ще й доплату до пенсії просто з путінських і його дружків офшорів, це було б справедливо. Адже ми всі тепер — одна банда?
Ольга ДЕМІЧЕВА (Москва, лікар):
— Нехай політики грають у свої ігри. Для мене українці були й залишаться братами. А братам бажають тільки найдобрішого: миру, здоров’я, благополуччя і свободи.
Марія МЕЛЬНИЧЕНКО (Москва, медсестра):
— Друзі мої! Я хочу, щоб ви знали, що нам безкінечно соромно за нашу державу й безкінечно боляче за ваших співвітчизників, котрі загинули в цій підлій війні. І за своїх загиблих так само боляче. Нікому з нас ця війна не була потрібна. Але тепер нам усім доведеться жити із цим. Це нам доведеться відновлювати старі зв’язки, заліковувати рани й постійно нагадувати самим собі, що ми — люди. Ми, а не політики, ховатимемо своїх мертвих і боротимемося заради живих. Я бажаю всім нам миру. А з рештою ми впораємося. Ми ж люди!
Дмитро ШАГІАХМЕТОВ (Кемерово, журналіст):
— МІЙ ОСОБИСТИЙ ПОЗОВ ДО ПРЕЗИДЕНТА ПУТІНА — КОНТУЖЕНА РОСІЯ.
Сергій Магницький. Ходорковський, котрий відсидів «десяточку». Убитий — явний майбутній президент — Борис Нємцов. Збитий «малайзієць».
А ще — вбиті мирні грузини в корінній Грузії, де пройшлися з боями наші «миротворці». «Примушуючи до миру» мирних бабусь, дідусів, дітлахів.
А ще — Беслан. І «Норд-Ост».
І так далі, і так далі, і так далі...
Я думаю, що знаю, хто саме у всьому цьому винуватий.
Але я — не суд.
У Гаазі — або де там це роблять? — визначать і назвуть ім’я злочинця.
Я здогадуюся, як його звуть.
***
...Для мене головна, особиста рана — війна з Україною.
Кров, пролита нашими народами.
Як українці забудуть своїх загиблих — братів, батьків, дітей? Збожеволілі від горя — старі, що втратили тих, ким пишалися й любувалися, — як і коли вони перестануть проклинати сусідній народ, який прийшов до них з війною?
І чи перестануть?
Гадаю, час і ці рани зарубцює. Змогли ж у СРСР подолати ненависть до Німеччини.
Це після окрику: «Убий німця!», який прокричав найкультурніший із тодішніх діячів культури.
Живе, мирно спілкується, дружить із германцями російське населення — після такої ж війни!
Так, Україну важко поранили.
Але не менше, ніж Україну, поранили й російський народ.
Я не про тих мерзотників, які кинулися за гроші — по-хитрому, «гібридно» — постріляти в братній слов’янський народ (так, здається, це ще пару років тому називалося).
Їх, кого сотнями (або тисячами?) повертають — кого без ніг і рук, кого без голів, — їх не шкода.
Шкода, що такі в нас були.
У них виросло все, крім голови й совісті.
...Але ж за часів Путіна поранили майже всю Росію.
У головний мозок.
Черепно-мозкова травма, завдана населенню країни її начальниками, буде лікуватися довго.
Контужена за наказом Путіна Росія — вона теж — інвалід війни.
Її наступному президентові (станеться диво й він буде осудним!) — лікувати й лікувати!
...Ми, сьогодні розпашілі, стріляючі снарядами або словами, як Соловйов і Д. Кисельов, одне в одного, все одно БУДЕМО РАЗОМ!
Полюбити одне одного одразу навряд чи вдасться.
Але ні «жидобандерівські хохли», ні «ватники-кацапи» не поїдуть одне від одного.
Країни й народи залишаться на тих самих місцях.
Але скільки треба буде старатися, щоб вилікувати наші народи — від нелюбові одне до одного!
Від підозрілості!
Від бажання плюнути через сусідський паркан і крикнути образливе слово...
Війна з Україною — мій особистий позов до президента Путіна.
Але тут я йому — суддя.
І прокурор.
І — не адвокат!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
