Молоді дав гарних наставників, а ветеранам допоміг забути, що вони вже давно на пенсії.
«Додому поїду тільки у відпустку — й одразу назад»
Підполковник ЗСУ Володимир Бескромний у складі 28-ї офіцерської сотні пройшов увесь Майдан. Коли почалося формування добровольчого батальйону «Київ-1», цей киянин навіть не роздумував над тем, як вчинити: не знімаючи камуфляжної форми, поїхав на Донбас. Так він поклав край «кар’єрі» пенсіонера, яка на той момент уже нараховувала п’ятнадцять років. Тоді чимало майданівців пішло воювати. Частина сотні, хто молодший, поповнила Нацгвардію, хто старіший — записалися в добровольчі батальйони. Підполковникові того року виповнилося 58, але, як показала медична комісія, його здоров’ю міг би позаздрити будь-який молодий боєць.
На Луганщину, до міста Сватового, перші сімнадцять добровольців-майдановців прибули пізно вночі. Їх супроводжували наряд ДАІ, військова охорона, і такий ескорт сприймався з певною тривогою. Добровольці розуміли, що їхали на війну, але про той величезний ступінь ризику, який відчули з перших хвилин перебування у зоні АТО, й гадки не мали.
Бескромного було призначено до міліцейської роти «Луганськ-1», і з підполковника ЗСУ, танкіста перетворився на старшину міліції. Щоправда, потім дослужився й до підполковника. Йому довелося звільняти Сєверодонецьк, «зачищати» Рубіжне та Лисичанськ.
До речі, в бійців на той момент були тільки пістолети й автомати. Це потім уже сформований батальйон «Луганськ-1» отримав великокаліберну зброю та кулемети, броньовану техніку. Сьогодні — це єдине поліцейське формування особливого призначення, яке стоїть на «нульовці» по всій лінії розмежування. І цим усе сказано.
— Коли ми прийшли до батальйону, тут була лише «пацанва», деякі навіть в армії не служили, — розповідає Володимир. — Ми із другом навчали їх елементарних речей, передавали свій військовий досвід. Та й ми, перебуваючи в зоні війни, багато чого пізнавали. З моїм другом пройшли весь Майдан, з першого дня були разом. Закінчили одне танкове училище, бронетанкову академію. Разом займалися навчанням молоді в умовах АТО, були наставниками. Нещодавно друга не стало. Він дістав поранення на Майдані, не долікувався як слід, і в батальйоні болячки почали прогресувати. У нього було кілька переломів, пошкоджено хребет... Він тримався до останніх сил, але не зміг подолати недуги. Йому було 72 роки.
У травні Володимир Бескромний збирається у відпустку. В Києві в нього родина — дружина, діти, онуки.
— Але тільки у відпустку, — сміється підполковник. — А потім знову в батальйон. Потрібно закінчити свою роботу.
Служать ті, хто відчуває відповідальність
У батальйон «Луганськ-1» Ростислав прийшов у 19 років. Він син військового, тому рішення прийняв швидко. Мама, звісно, була проти, але як дружина військовослужбовця сприймала вчинок сина як закономірність. Ростислав на той час навчався в Луганському університеті ім. Тараса Шевченка, збирався стати екологом. Улітку 2014 року родина залишила Луганськ. Батька направили на службу в один із регіонів України, мама поїхала на північ області, а Ростислав перевівся на навчання до Старобільська. Рік тому вирішив, що можна вчитися заочно, і пішов служити в «Луганськ-1».
В університеті Ростислава знають як активіста студентського самоврядування, а ще він серйозно займався футболом, грав у команді луганської «Зорі», тож зібрав багато фанатів. Одне слово, у своєму колі Ростислав людина відома. Тому попервах, коли ніс службу на блокпостах Станиці Луганської, на переправі, в районі лінії розмежування, він закривав обличчя, щоб його не впізнали численні знайомі. Але потім вирішив цього не робити. Нехай друзі та знайомі знають його позицію, нехай його патріотизм стане для багатьох хорошим життєвим уроком. І це рішення виявилося правильним.
— На блокпості до мене підходило багато знайомих луганчан, цікавилися, як служиться, розповідали про свої новини — добрі й сумні, потім ще телефонували. Це цілком адекватні люди, — розповідає Ростислав. — Спілкуюся із фанатами «Зорі». Хоча вони залишилися у Луганську, все одно підтримують свою команду. Бачу, як змінюється точка зору людей. Ті, хто підтримував «русскую весну», тепер зрозуміли, що в Україні їм жилося краще, ніж у «ЛНР». Я думаю, що нам є кого звільняти, тому й пішов служити.
У батальйоні багато хто з Луганська — десь відсотків дванадцять. Переважно це 25-річні хлопці, частина з яких через різні обставини певний час змушена була жити в «ЛНР», але потім вони добровільно пішли служити до українських батальйонів. Це ті, хто відчув свою відповідальність за все, що відбувається на Донбасі, й прагне повернути Луганськ.
Ростислав продовжує навчання на четвертому курсі університету і служить у Щасті. В нього є дівчина, і коли її відпускають із роботи, вони зустрічаються. Ростислав вважає так: головне, що йому вдалося зробити за рік своєї служби, це заспокоїти маму й переконати її в тому, що в нього все нормально.
Луганська область.
На знімках: підполковник поліції Володимир Бескромний;
Ростислав (ліворуч) зі своїм побратимом.
Фото автора.
