1Кухар-пацифіст батальйону «Київська Русь» Тарас Сич із Вінниці загинув під Дебальцевим від вибуху ворожої міни. Перед цим він урятував життя наймолодшому бійцю свого підрозділу 22-річному механіку-водію БМП Дмитрові з позивним «Стас».

Після демобілізації Дмитро приїхав до Вінниці, розшукав рідних загиблого, подякував їм уклінно, побував на могилі Тараса Степановича, взяв участь у відкритті меморіальної дошки у Вінницькій школі №11, яку закінчив його побратим. Під час спілкування створювалося враження, що демобілізований боєць ніби відчуває провину перед рідними Тараса Сича. Той його врятував, а він не зумів це зробити.

«Коли він загинув, я плакав, як дитина»

— Навіть під час обстрілів Тарас Степанович вибігав з укриття, — згадує Дмитро. — Казав, іду супчик помішати, голод — не тітка... Наш «бункер» розташовувався у підвалі якогось складського приміщення. В одній половині лежали мішки з міндобривами, другу облаштували для себе. На виході з підвалу праворуч стояв котел, у якому постійно щось варилося. У кухаря був позивний «Дід». Коли повертався, ми полегшено зітхали, а він на радощах потирав руки.
Міна вибухнула поруч із кухнею. Кухар у цей час був біля котла. Його тіло посікло осколками. Розшукати й ідентифікувати останки вдалося більш як через місяць.
— Сам я не бачив, як це сталося, — продовжує Дмитро. — У той час був у Артемівську. Перед тим зламалася БМП, і мене відправили на базу ремонтувати машину. Перед від’їздом обійнялися із Степановичем. Пам’ятаю, він сказав: «Може, сину, воно й на краще, що їдеш подалі від цього котла. Не від мого, кухонного, а від Дебальцевського. Ти ж серед нас наймолодший. У тебе ще все життя попереду, а тут бачиш що завертілося!..» Дмитрові на той час виповнилося тільки 22, молодших за нього в батальйоні не було.
Після від’їзду механіка з Дебальцевого бойовики перерізали дорогу життя. Так бійці назвали трасу на Артемівськ. З оточення виходили групами. У лютому 2015-го Дебальцеве стало найгарячішою точку в АТО. Тих, кому вдавалося вирватися з пекла, насамперед запитували про близьких побратимів.
— Зустрів у Артемівську одного із своїх, питаю, чи всі живі, — розповідає Дмитро. — Він каже: «Ні!» — «Хто?» — «Тарас». У нас було двоє з таким ім’ям. Кажу: «Який?» Відповідає: «Дід», кухар». Я тоді плакав, як мала дитина...

Пацифіст — захисник

— Тарас Степанович не тримав у руках зброю, навіть у критичні моменти не торкався її, — згадує співрозмовник. — Він був пацифістом. Про це всі у підрозділі знали ще з Майдану. У батальйоні процентів 70 були майданівці. Коли формувалася «Київська Русь», він сказав хлопцям: «Ви ж знаєте, що стріляти не буду. Але куховарити можу. Якщо мої здібності знадобляться, готовий їхати з вами...» Так Тарас Степанович опинився в АТО. Захистив він мене не зброєю. Молодого, зеленого врятував морально. Якби не він, не знаю, чи залишився б живий.
В АТО Дмитро потрапив із чернігівського навчального центру «Десна». Родом він із Костянтинівки Донецької області. На початок бойових дій на Донбасі уже відслужив рік строкової служби. Його підрозділ в АТО не спрямовували. Він попросився добровольцем у «Київську Русь». Знав, що цей батальйон готується до відправлення у зону бойових дій. Заяву молодого бійця командування задовольнило. У «Десні» познайомився з вінничанином паном Тарасом.
— На війні у мене стався нервовий зрив, — розповідає Дмитро. — Втрата хлопців, пекло боїв, кров, стогони поранених — все це викликало неоднозначну реакцію.
Їхній опорний пункт розміщувався біля добре знаного Дебальцевського «хреста». Це місце, де перетинаються дороги, що ведуть у російський Ростов, Донецьк та Луганськ. Неподалік, у напрямку Вуглегірська, базувався пункт «Київської Русі». У ньому було 37 бійців включаючи кухаря. З техніки — дві БМП і один танк. Каже, ось цими силами командування «згори» доручило їм тримати оборону на ділянці у шість кілометрів.

Місиво з людської крові, правди і брехні

— Оборона Дебальцевого — це такий жах, правду про який треба збирати у кожного, хто вийшов живий, і навіть тоді не все можна буде дізнатися, — розповідає боєць. — Це місиво з людської крові, правди і брехні.
Психіка молодого механіка-водія почала давати збої, як зіпсований двигун у «беемпешці». Дмитро каже, що до його психологічного стану на той час нікому не було діла. Першим це помітив батальйонний кухар. Якби не Тарас Степанович, не знає, чим усе б закінчилося.
— Тарас Степанович удвічі старший від мене, — продовжує Дмитро. — Називав мене сином. Знав, що я одружений. Що вдома, крім батьків, на мене чекає жінка. Він казав: «Дивися на мене. Думаєш, у мене замість серця — камінь? Чи я не розумію, що робиться? Ситуацію не зміниш ні ти, ні я. Зміни ставлення до неї». Він знав про моє захоплення подорожами. Запитав, чи був у Вінниці. Одразу запросив приїхати. Наголошував, щоб їхав не сам, а брав дружину, батьків. Запевняв, що місто сподобається. Раніше багато розповідав про Таллінн. Якось під час такої розмови запропонував: «Давай після війни разом махнемо до прибалтів!» Я вже жив цими думками.
Старший побратим рятував мене словом. Щойно з’являлася можливість, йшов до нього. Щоразу дивувався, як він один готує на 37 чоловіків. І це — тричі на день! Я пропонував допомогу на кухні, інші робили те само, він тактовно відмовляв, казав, що кожен має робити свою справу.
— Він залишиться у моїй пам’яті світлою, чистою Людиною, — каже побратим. — Саме його підтримка повернула мені віру в життя. Про це розповів доньці, рідним Тараса Степановича, разом з ними ходили на могилу, мені навіть доручили відкрити меморіальну дошку. Робив це разом із донькою Тараса Степановича пані Осенією.
Нині колишній боєць «Київської Русі» Дмитро навчається в Києві в одному з вищих навчальних закладів, здобуває фах політолога.

«Я чула про близького побратима батька, але не знала, хто він»

Донька Тараса Сича пані Осенія каже: до зустрічі з Дмитром чула, що з батьком на фронті найчастіше спілкувався молодий хлопець. «Мені розповідали бійці батальйону, — ділиться думками пані Осенія. — Не раз хотілося знайти цю людину, поговорити з нею. Дізнатися хоча б, про що думав батько на війні, про що мріяв. Будь-яка інформація була б цікава. Для мене і рідних кожен спогад про нього дуже дорогий. Дмитро зробив це швидше. Дуже вдячні йому за гарні спогади про тата».

Довідка

Кухар Тарас Сич, який служив у батальйоні «Київська Русь», загинув під Дебальцевим 13 лютого 2015-го. На той час йому не було ще й 50 років. Похований на Алеї Слави на центральному кладовищі у Вінниці. У червні минулого року у Центральному парку культури у місті над Бугом на його честь провели фестиваль польової кухні, ініціатором і організатором заходу був народний депутат України від Вінниці Сергій Кудлаєнко.

Вінницька область.

 

 

 

На знімку: таким залишиться у пам’яті Тарас Сич, пацифіст, який воював без зброї.

Фото надано побратимом з позивним «Стас».