Щорічно у квітні міжнародне співтовариство відзначає Всесвітній день боротьби із хворобою Паркінсона, яка входить сьогодні в групу найпоширеніших нейродегенеративних недуг. У нашій країні єдиним спеціалізованим центром, де на високому професійному рівні здійснюють обстеження та лікування таких хворих, число яких з кожним роком збільшується, є Інститут геронтології імені Д.Ф. Чеботарьова НАМН України. Співбесідниця кореспондента «Голосу України» — провідний в Україні фахівець, завідувачка відділу клінічної фізіології та патології екстрапірамідної нервової системи доктор медичних наук, професор Ірина КАРАБАНЬ (на знімку).
— Ірино Миколаївно, за даними, наявними в різноманітних публічних джерелах, ситуація в Україні із хворобою Паркінсона, кількістю тих, хто на неї страждає, не найгірша порівняно навіть із розвиненими країнами. Наводиться, зокрема, цифра — 62 хворі на 100 тисяч населення.
— Це офіційна статистика. Ми ж оперуємо іншими даними, які більш як удвічі вищі. І розбіжність має цілком об’єктивні причини. Річ у тім, що хворобу Паркінсона, особливо на початковій її стадії, діагностувати важко. Коли недуга в розпалі, очевидними є її яскраво виражені симптоми — тремор, тобто мимовільне тремтіння кінцівок у стані спокою. Отож показано, що частота за-хворювання Паркінсоном в Україні становить 133 на 100 000 населення.
— Наскільки небезпечно це захворювання?
— Я б так запитання не ставила. Небезпечна будь-яка хвороба, навіть ангіна. В європейських країнах уважається, що тривалість життя пацієнтів із хворобою Паркінсона наближається до тривалості життя здорових людей. Умова цього — правильно поставлений діагноз і відповідне лікування. Плюс соціальна захищеність. Не тільки законодавчо, а й у житті, про що можна тільки мріяти, коли йдеться про нашу країну.
— За вашими даними, чого у цьому захворюванні більше — генетичного чи придбаного?
— Тут потрібно посилатися на світову статистику. До 10—15 відсотків — це спадкоємна схильність. Гени паркінсонізму картировані, тобто відомо, на яких хромосомах вони локалізовані. За такого генотипування можна довідатися, який вид гена визначає ефективність того чи іншого виду лікування. Це колосальний прогрес у нейрогенетиці, який дав змогу виділити фармакогенетику як самостійний напрям у сучасній медицині.
Уважається встановленим, що медична й соціальна підтримка хворих Паркінсоном — справа дуже витратна. В Європі на медичну й соціальну підтримку цих пацієнтів витрачається 13,9 більйона євро. У США прямі щорічні витрати перевищують 14 мільярдів доларів. Це колосальний тягар у бюджетах усіх розвинених країн.
— Розумію. Але ж виходить, що 85 відсотків хворих недугу Паркінсона «придбали»?
— Так.
— І які чинники тут відіграють визначальну роль?
— Ви маєте на увазі чинники, які підвищують ризик виникнення захворювання чи які його знижують?
— І ті, й інші.
— Їх колосальна кількість. Що стосується чинників ризику, то вони різні. Багато чого, зокрема, залежить від віку. Але нині хвороба дуже «помолодшала». У нас нещодавно обстежувався пацієнт, якому 28 років. Це первинний паркінсонізм. Визначальним у багатьох випадках виявлявся стресовий момент — вплив психоемоційного стресу. Підвищують ризик також цереброваскулярна патологія та, хоч як парадоксально, висока фізична активність і високий рівень життя. Є парадокси і в чинниках, що знижують ризики, — серед них, наприклад, підвищений рівень холестерину в крові, паління, уживання кави, солодощів. Тобто люди, які це «люблять», можуть захворіти рідше.
— У переліку негативних чинників, відображених на екрані вашого ноутбука, є «важкі метали». Чи означає це, що виникнення захворювання останнім часом пов’язано в тому числі й із наслідками Чорнобиля?:
— Абсолютно ні. Статистика нашої країни така само, як і в країнах, які ніколи не піддавалися впливу радіації.
— Чи можна попередити або хоча б відтермінувати захворювання?
— Зробити це не так легко, і слід ураховувати цілу низку обставин. Є групи ризику, з якими ми працюємо, і ці групи відповідно потребують своєрідної профілактики. Якщо в тебе, наприклад, батько, мати, бабуся або дідусь хворіли — не займайся боксом, не працюй на токсичних виробництвах. Якщо була черепно-мозкова травма, намагайся ставитися до себе з урахуванням цієї обставини. Важливо, що в Україні працюють хороші фахівці, і це те, чого вимагає пацієнт, щоб його самопочуття було в нормі. Це ціле співтовариство професійних фахівців — сімейні лікарі, неврологи, епідеміологи й навіть нейрохірурги. Останні, щоправда, долучаються до процесу лікування, коли оперативним шляхом захворювання можна трішки видозмінити. Консервативне лікування все одно залишається й ніколи не скасовується. Ліки пацієнти повинні приймати довічно. Значне місце в комплексному лікуванні займають різні фізичні методи, ЛФК, музикотерапія, психологічна підтримка.
— Хвороба Паркінсона невиліковна?
— Нині зроблено істотний прорив у питаннях лікування хвороби Паркінсона.
— Як у нашій країні структурно організована допомога хворим Паркінсоном?
— У регіонах, на жаль, жодних структур немає. Єдиний в Україні профільний спеціалізований центр — наш Інститут геронтології. Саме він дає доказову базу, що ґрунтується на результатах багаторічних досліджень, тим рекомендаціям, які отримують лікарі та пацієнти. Центр має міжнародний рівень акредитації. Серед безлічі його функцій, зокрема, — розробка ефективних методів діагностики початкових стадій хвороби Паркінсона, патогенетичних основ комплексної медикаментозної терапії захворювання з використанням сучасних класів антипаркінсонічних препаратів. Ми знаємо, як лікувати, як утримати стан пацієнта від прогресування захворювання. Але маємо бути впевнені, що в нас будуть можливості це робити. Наша клініка — комбінація фундаментальної науки і практики. Щорічно через неї проходять майже три з половиною тисячі хворих. Дуже важко працювати за відсутності державного цільового фінансування. Але навіть у таких умовах Україна з обговорюваної нами проблеми не на узбіччі Європи. З 1997 року ми є членом Європейської паркінсонічної асоціації. У нашій країні асоціація пацієнтів із хворобою Паркінсона діє з 1994 року. У нашому центрі хворі оточені професійною увагою, мають можливість повноцінно реабілітуватися. Найцінніша віра для них — в те, що життя триває.
Київ.
