У Краматорську довелося зустріти одну розумну жінку, яка виїхала з Донецька, тікаючи від окупації і безладу. Назвемо її, наприклад, Василиною.

Співрозмовниця каже, що побутує уявлення про таку собі «донецьку мрію». Коротко і грубо вона звучить так: «Я хочу мати все, відразу, і «на шару». Таких людей залишилося досить багато в окупованих містах Донбасу — Шахтарську, Торезі, Сніжному та інших. Можемо назвати втраченим ціле покоління — тих, які не досягли успіху в бідних і бандитських 90-х. Звісно, люди з «американською мрією» покинули окупований Донецьк. Залишили все, що нажили, і поїхали далі здобувати гідне життя, хоч би як це тяжко — хтось до Києва, а хтось і до Америки. Їхні квартири продаються за невеликі гроші. Житло купують люди з маленьких містечок. І це є частина їх «мрії» — жити не в депресованих містах, а в сяючому «Нью Йорку» — по-простому, в Донецьку, який нині не дуже й сяє. Тим часом у сепаратистських новинах із гордістю повідомляють, що оживився ринок нерухомості.
Ще одна частина мрії — «прийде той, зі сходу, на букву «Х» (але не Христос), всіх зробить щасливими та багатими». Натомість прийшли його посланці і називають місцевих бойовиків «м’ясом». Не склалося!
Ну що ж — тоді будемо отримувати гроші від «неньки». Для цього потрібно приїхати в Україну, хоч у Харків чи Запоріжжя, а хоч і в найближче вільне місто — Краматорськ чи Дружківку — і зареєструватись як переселенець. Поїхати назад і отримувати українські пенсії, соціальні виплати разом з пенсією від «ДНР» та гречкою «на шару» від одного з благодійників Донбасу. А хто їх рахуватиме, тих біженців, навіть тих, що вже й померли? Наприклад, у Краматорську, переселенці зареєстровані в клубах, магазинах по кількадесят осіб. Так, ніби як «офшор по-донецьки». За певною адресою зареєстровано 50 осіб, а насправді — розвалюха, де ніхто не живе.
Далі Василина розповідає, що нині національним вбранням так званої «донецької народної республіки» є військовий одяг. «П’яні некультурні чоловіки віком від 20 років у камуфляжі — нині це портрет міста». Багато вищих навчальних закладів переїхали в інші міста України. Отож студентів, найбільш освіченої й перспективної молоді, тут мало. А от ПТУ й технікуми залишились, відповідно, й контингент. У місті зараз дуже чисто, прибрано, двірники метуть і метуть. Та якось це виглядає сюреалістично на тлі тутешнього життя — «бідненько, але чистенько».
Багато людей з Донецька бояться покидати окуповану територію. Надивилися телепропаганди і думають, що їх тут будуть різати. Сумно від такого невігластва... На думку моєї співрозмовниці, програма «Схід і Захід разом» актуальна, як ніколи.
Потрібні лекції, концерти, розповіді навіть у вільних містах, не кажучи вже про мовлення на окуповані території. Адже: «Щоб любити — треба знати»! Потрібно, щоб вчителі й вихователі дитячих садків пізнавали Україну.
Їх багато, їм потрібна увага, вони працюють з дітьми. Від педагогів залежить майбутнє країни. Жінка вважає, що прищеплювати любов до українства тут, на Донбасі, потрібно було з першого дня, коли здобули незалежність.
Два роки тому Василина саме і їздила з дітьми до Івано-Франківська. Це незабутні враження. А повертались вони 1 травня 2014 року вже в інший Донецьк. Поїзд із заходу зустрічали бандити в георгіївських стрічках із бейсбольними битками. «Ми закрились у вагоні, сховались у купе, провідниця сказала, що вже всі вийшли раніше. А потім, через кілька годин, діти залишали потяг по одному. А коли ще рушав поїзд, до нас у останні хвилини заскакували люди, щоб тільки виїхати з міста», — каже донеччанка.
Отже, про «донецьку мрію». У тих, хто залишив рідну домівку, і тих хто змушений там терпіти окупацію, — в українців Донбасу — вона теж є. Проста й чітка: «Донбас — це Україна!». І вони мріють про мир там, про те, щоб діти ходили до школи сонячними заквітчаними вулицями Донецька. І вивчали справжні науки, а не біографії покидьків моторол і захарченків. Щоб була змога поїхати з Донецька до Львова, не боячись, що після повернення додому тебе зустрінуть гопники з битками.

 

 

 

Гасло на вулиці Бахмута (Артемівська).

Фото автора.