Так каже про свої плани подружжя пенсіонерів-волонтерів, які не втомлюються допомагати нашому війську
Олександр Сакало народився у травні 1941 року. Та дитиною війни став не лише за віком. Вона, клята, залишила його круглим сиротою. Батько відразу пішов на фронт і зник безвісти у вирі перших, найтяжчих боїв із ворогом. Ненька померла за місяць до закінчення Другої світової. Малий Сашко на початку 1946-го опинився у дитячому будинку, де провів 10 років. Там серед таких, як він, «безпризорників», пізнав ціну і справжньої дружби, безкорисливої взаємодопомоги, і людської підлості... Згодом також самому довелося торувати свою стежку в житті крізь облудні гасла про загальне «благоденствіє» та «рівні можливості для всіх». Тож, на відміну від деяких ровесників, не ностальгує за «світлим минулим», про зворотний бік медалі якого знає не лише з агіток. Тільки-но зажевріла надія на те, що Україна стане справді незалежною державою, її кроки до омріяної багатьма поколіннями волі вважав особистою справою. Його завжди й в усьому підтримувала дружина Ольга.
Захищати свою державу можна не тільки зі зброєю
Разом були серед тих, хто засновував перші «рухівські» осередки у селах під Полтавою. Потім навіть у найлютіші морози виходили на майдани під час двох революцій — помаранчевої та тієї, що нагадала владі про Гідність народу. А коли на Україну посунули російські окупанти і загарбники, подружжя пенсіонерів Сакалів одразу долучилося до народної армії захисників своєї держави.
Звісно, брати до рук автомати чи рити окопи — то справа молодших. Але й сидіти «на печі», уподібнюючись «диванним» стратегам, вони не можуть. А що, власне, їм під силу? Надто за умов, коли статків особливих не надбали. За багато років сумлінної праці на двох заробили аж... 2755 гривень пенсії. Живуть у селі Ковалівка, що поблизу Полтави. Біля свого звичайного сільського будинку мають 32 сотки городу, та через вік і численні болячки обробляють уже фактично тільки половину тієї ділянки.
За таких обставин, здавалося, хоча б самим прохарчуватися, заплатити за «комуналку» та якось звести кінці з кінцями. Натомість вони ще на початку війни на сході добровільно «впряглися» у волонтерського воза й наполегливо рухають його вперед. Спершу просто допомагали знайомим майданівцям, які після Революції Гідності «квартирували» в адмінбудівлі обласної влади і фактично започатковували волонтерську діяльність задля підтримки військових у Полтаві.
Тоді ще нашій босій і голодній армії потрібно було все. Водночас, як і більшість сільських жителів, подружжя зберігало консервацію, овочі про запас. Ними ділилися з бійцями, котрі тримали перший, найпідступніший і найболючіший, удар ворога. При цьому не забували і про власні умілі руки. Пані Ольга на своїй машинці стала шити синьо-жовті прапори, балаклави, маскувальні халати. А ще — пекла різноманітні смаколики, разом із чоловіком квасила капусту...
Найдорожчі реліквії — подаровані бійцями прапори
Усе те привозили чи передавали в обласний центр, звідки автомобілі волонтерів їхали на фронт. Купувати для імпровізованої домашньої «швейної майстерні» тканини за власні більш ніж скромні пенсійні кошти вони не могли. Матеріали для неї добували і ділилися ними такі само небайдужі волонтери з Полтави та інших міст. Щоправда, невдовзі запал згаданих полтавських майданівців у волонтерській діяльності дещо згас. Та залишати справу на півдорозі Ольга і Олександр не звикли. Тим паче що їхньої допомоги чекали знайомі солдати.
Тоді почали співпрацювати з молодшим, але відомим багатьом фронтовикам подружжям волонтерів-підприємців Надії та Олега з сусіднього Чутівського району. Останні мають власне кафе, що вгніздилося біля траси Київ—Харків—Довжанський. Саме цією дорогою їхали на фронт і поверталися звідти багато наших військових. При цьому сотні(!) з них зупинялися у згаданому кафе, де їх безплатно годували домашньою смакотою господарі закладу. Продуктами допомагали місцеві фермери. А серед добровільних помічників-кулінарів були Ольга й Олександр Сакали.
Власники кафе навідувалися до їхньої Ковалівки у своїх справах. А заодно привозили подружжю борошно, смалець, олію, цукор тощо. З тих інгредієнтів пенсіонери пекли пироги, ліпили вареники. Та особливо вдавалася пані Ользі солодка смакота — вергуни, рогалики тощо. Все те подружжя Сакалів передавало у кафе, де їхніми делікатесами ласували наші солдати під час короткого перепочинку на трасі.
Майже мамині ласощі бійцям так сподобалися, що вони на знак вдячності передавали у Ковалівку синьо-жовті прапори зі своїми зворушливими автографами. Першим такий подарунок був від добровольців гартованої запеклими боями «Карпатської Січі». Другим — від військовослужбовців 95-ї бригади... Ті прапори Ольга та Олександр зберігають удома як найдорожчі родинні реліквії.
До речі, разом зі своїми смаколиками вони передають на фронт вірші, написані пані Ольгою. Патріотичні, ліричні й гумористично-сатиричні — такі, що дають розраду нашим воїнам і водночас пропікають ворога до кісток...
«Якось із фронту нам зателефонував старшина, — пригадує пан Олександр. — Подякував не тільки за солодку випічку, а й за вірші. Казав, що хлопці, котрі стоять на крайній точці, за 300 метрів од ворога, влаштували читання тих віршованих рядків уголос. При цьому так сміялися, що терористи і загарбники навіть зі своїх окопів повилазили, щоб «розвідати» причини веселощів «укропів».
Слова подяки тішать не завжди
Останнім часом волонтери Сакали діють переважно самостійно. Свою «гуманітарку» відправляють нашим воїнам «Новою поштою». Іноді жалкують тільки, що розбитими дорогами везуть її надто довго, тож випічка потрапляє на передову не такою свіжою... Передають бійцям не тільки смаколики, балаклави чи маскувальні халати (останніх за минулу зиму жінка нашила шість комплектів). Олександр під час строкової служби в армії був танкістом. Тож до сьогоднішніх господарів найпотужнішої броньованої техніки має особливу прихильність. Спілкується з ними постійно, іноді підсобляє найнеобхіднішим для її ремонту.
— Нещодавно зателефонували хлопці з танкової роти й попросили допомогти у пошуках пристрою для зарядки акумуляторів, — продовжує Олександр Сакало. — А в мене у хазяйстві був такий потужний трансформатор, яким запускав повітряний компресор. То я плюнув на той компресор, відключив його, виготовив саморобний зарядний пристрій, яким одночасно можна «оживляти» навіть кілька акумуляторів, і відправив танкістам. Так вони невдовзі передзвонили й подякували за «скарб, цінніший за золото», яким зарядили всі акумулятори до своїх танків...
Не менш щирими словами вдячності нагородили «дядю Сашу» і знайомі розвідники, котрим він на їхнє прохання переслав куплені за пенсійні кошти подружжя мисливські ножі. Водночас необхідність такої «швидкої допомоги» бійцям спонукає Олександра Івановича до маловтішних роздумів про те, чому навіть сьогодні нашим захисникам бракує найнеобхіднішого.
«До того часу, поки я не надіслав танкістам зарядний пристрій, акумулятори їхніх бойових машин були мертвими, — дивується чоловік. — Тож, виходить, танкова рота, яка стоїть на Донбасі й має бути готовою до виконання будь-якого наказу, раніше залишалася фактично небоєздатною?»
Таких запитань до тих, хто зобов’язаний дбати про забезпечення нашого війська не лише за покликом серця, а й за посадою, у волонтерського подружжя Сакалів виникає ще чимало. Та то вже, як то кажуть, інша історія.
Полтава.
Ольга і Олександр Сакали з прапором, подарованим бійцями-добровольцями «Карпатської Січі».
Фото автора.
