Група провідних науковців-конституціалістів (Ю. Шемшученко, М. Теплюк, О. Ющик та інші) підготували до друку книгу «Формула демократії: народ — Конституція — влада (20-річчю Конституції України присвячується)». На їхню пропозицію я поділився своїми матеріалами для видання та зробив загальний відгук про важливу роботу. Пропоную його вашій увазі.
Ми втрачаємо свою державність. Сказати таке напередодні 25-річчя незалежності — ще недавно здавалося б святотатством. Але сьогодні це прикра об’єктивність. І причина її — не злі сусіди, не дивна за формою війна, не анексія Криму, не байдужість Європи... Причина в нас самих.
Легше було б послатися при тому на нашу багатовікову бездержавність як наслідок менталітету, чвар у «верхах», на геополітичну особливість. Легше, бо «моя хата скраю» — повсюдно, а «в сусіда тин вищий», а «всі крадуть», а «погляньте, хто в парламенті»... І звести все до особистості, до українця. Що, до речі, було б недалеко від істини. Але ця істина — теж наслідок. Чому ж ми такі?
Без зміни людини не зміниться країна. Та, щоб змінити людину, потрібні умови. Ці умови називаються системою суспільного життя і державного управління. Тут корінь усіх проблем.
Он у маленькій Ісландії, де рівень життя — один із найвищих у світі, тільки дізнавшись про причетність прем’єра до панамських офшорів, тисячі людей запротестували, і... прем’єр «пішов». Нашому ж обивателю можна пояснювати, що офшор для нашої країни... майже благо. Обиватель здогадується, що це брехня, але мовчить. Он ліс вирізують, Карпатам, усій Україні загрожує екологічна катастрофа. Влада — «в долі», а обиватель мовчить. Полісся перетворюється на декорацію місячного ландшафту, тисячі «старателів» (боїмося сказати «злодіїв», бо крадеться ж загальнонародне) видобувають бурштин. Влада — «в долі», а обиватель мовчить або сам користується помпою. В столиці забудова ведеться на головах у киян, в місцях, формах, обсягах... забудови проглядається тільки безумство, тільки логіка зиску, доходності «на сьогодні». Влада — «в долі», а обиватель мовчить.
Мовчить, бо це твориться у державі, яка для нього чужа. Він сам у душі патріот, його, однак, дратують заклики влади «Любіть Україну!», бо він ненавидить тих, хто такі гасла проголошує, ненавидить владу. Між ним і владою, між народом і державою — прірва. Приховати цю прірву можна повним верховенством держави, в тому числі страхом, примусом, пропагандою (так приблизно було раніш, хоч система жорсткою була до всіх, до влади також, і влада — «дрібниця» — не крала). А подолати прірву насправді можна лише одним способом — перетворюючи обивателя на громадянина, для того віддаючи владу людям, під їх контроль, під їхню відповідальність.
Так приблизно влаштовані відносини між населенням і державою в більшості європейських країн, внаслідок чого населення набуває рис народу. Так потрібно було організовувати життя в Україні ще з початку 90-х.
Автори цієї книги — кращі науковці-юристи, посилаючись на природу права, норми Основного Закону, світовий досвід конституційних правовідносин і на нашу практику, переконливо доводять, що сформована в Україні парадигма «народ — влада — Конституція» спотворює логіку демократії. Виходить, що народ (як джерело влади) створює владу, вона пише Конституцію, щоб з її допомогою (або уникаючи її норм) тримати народ у покорі. В нашій дійсності спотворення пішло ще далі: влада сама себе і створює зусиллями капіталу, народ відіграє всього-на-всього роль статиста, голосуючи як велено, тим паче влада сама й порахує голоси. Зрідка народ згадує, що він — джерело влади, піднімається з протестом («Україна без Кучми», два Майдани — тому приклади), але влада (бізнес, кримінал) навчилася вигравати і в ході протестних акцій.
Очевидно, парадигму слід змінити до вигляду: народ — Конституція — влада. Джерело влади — народ повинен формувати свою Конституцію, в ній виписати суть суспільних взаємин, систему державного управління і під систему підібрати владу, контролюючи її повсякчас. Тим самим вдасться забезпечити єдність дій влади при збереженні її самостійних функцій: законодавчої, виконавчої і судової. Вдасться вирішити корінне завдання — розмежувати бізнес і владу, отже, подолати корупцію в усіх її різновидах. Вдасться подолати відчуження влади від народу, забезпечити довіру людей до влади. Тільки при такій системі взаємин Україна має перспективу.
Характерно, що наша нинішня Конституція загалом придатна бути серцевиною необхідної системи. Вона готувалась такою ще до 1996 року, виборювалися її зміни в 2004 році і пізніше. Оцінки цих процесів з наукової точки зору дають автори книги, звертаючи при тому увагу на перекоси, на перевагу політики над правом у багатьох епізодах творення держави. Беручи участь у цих процесах, поділяючи висновки науковців, як політик можу пояснити природу політичної боротьби. Вона, на жаль, у більшості випадків в основі суб’єктивна, відображає меркантильні інтереси владців і їх прислужників. Особистий зиск, збагачення з допомогою владних інструментів і з їх допомогою участь у розграбуванні ресурсів держави, навіть бюджету та ще сподівання на безкарність — така оцінка причин довготривалої боротьби за владу між посадовцями, кланами тощо. Боротьба виражає лише інтереси не більше 4% населення, ці інтереси представлені у більшості партій, створених бізнесом, у парламентських фракціях, центральній і місцевій виконавчій владі. Для народу це видовище — лише імітація державотворення. Чужа, лицемірна, злочинна імітація. Прикро, що в цій какофонії найголосніше звучать інструменти в руках президентів. Спостерігається суперечність між капіталами, створеними не їх власниками, ошалілими від такої даровизни. Це тимчасовий реакційний етап суспільного розвитку. Він тупиковий, бо в цій суперечності не проглядається інтерес творця капіталу — людської праці. Така ситуація для країни загрозлива. В нормальних державах вибудовуються оптимальні суперечності між працею і капіталом, а для цього найбільш необхідні умови саме соціальної, правової, демократичної держави — так, як сформульовано в нашій Конституції.
Що робити? Треба змінювати систему влади, що в багатьох складових означає суттєву корекцію суспільного ладу. Знаходжу в думках науковців підтвердження незмінній позиції моїй і моїх однодумців — демократизація всіх сторін життя в державі, контроль народу над діями створеної ним влади. Конкретні кроки для досягнення цієї мети можна знайти в наведених у книзі матеріалах. Основні з них:
— схвалення Всеукраїнським референдумом нової редакції чинної Конституції (за ініціативою народу, заради прийняття ним же виробленого Основного Закону);
— запровадження Всеукраїнських Установчих зборів, відсторонення будь-яких органів влади від втручання в Основний Закон;
— зміна виборчої системи на основі відкритих партійних списків, зниження прохідного бар’єра до 1%;
— реалізація імперативної норми чинної Конституції про неможливість суміщати виборну посаду або державну службу з будь-якою прибутковою діяльністю, дотримання цієї вимоги до призначень на посаду, до реєстрації кандидатом у депутати чи на іншу виборну посаду;
— ліквідація адміністративної «вертикалі», справжня децентралізація з сильними повноваженнями самоврядних виборних органів публічної влади;
— проведення правової реформи на основі вдосконаленої Конституції: парламентської, адміністративної, судової, місцевого самоврядування.
На перший погляд це може здатися ідеалістичним міркуванням. Але... у нас немає іншого варіанта. Йдеться про те — буде держава Україна чи ні.
Олександр МОРОЗ, Голова Верховної Ради України в 1994—1998 рр. та у 2006—2007 рр., народний депутат України I, II, III, IV, V скликань.
