Ключ від Сан-Франциско

Віктор СКРИПНИК.

22 квітня 2016 1088

У них був один шанс зі ста врятуватися під час 49-денного дрейфу у Тихому океані на баржі з пошкодженим дном. Доля подарувала їм цей шанс...

Найтрагічніший період у своєму житті пережив у ті дні 56 років тому вінничанин Анатолій Крючковський. У січні 1960-го баржу з чотирма солдатами строкової служби на борту під час шторму віднесло в океан. 49 днів без харчів і води провів екіпаж — двоє українців Анатолій Крючковський та Пилип Поплавський, татарин Асхат Зіганшин і росіянин Іван Федотов.

Ковток води — на день народження

Дрейфуюче судно пройшло на хвилях 1700 кілометрів. 7 березня того року їх, виснажених і знесилених, врятували американці. Побачили баржу з людьми на борту з військового вертольота.

Про дрейф у Тихому океані Анатолій Крючковський згадав знову, коли 27 січня кореспондент «Голосу України» вітав відважного земляка з його 77-річчям! Сам він родом із селища Турбів на Вінниччині, давно проживає у Києві, багато років відпрацював на заводі «Ленінська кузня». Нині — на заслуженому відпочинку.

Протягом багатьох років у дні дрейфу, з 17 січня по 7 березня, Анатолій Федорович відчуває головний біль. Не може зрозуміти, чим пояснити такий збіг обставин. Неодноразово говорив про це лікарям. Ті пояснюють віковими змінами. Коли дізнаються про пережите, одразу знаходять інші слова. Мовляв, чому ж ви тоді дивуєтеся?.. Після таких стресових ситуацій може боліти не тільки голова. Вони кажуть правду. Двох його побратимів — Пилипа Поплавського й Івана Федотова — уже немає на світі. Із Зіганшиним продовжують спілкуватися. Однак в останні роки тільки телефоном. Він проживає у Санкт-Петербурзі. Зустрічалися дев’ять років тому. Співрозмовник припускає, що та зустріч може бути останньою. «Мені вже й у село, де народився і виріс, непросто дістатися, — каже Анатолій Крючковський. — Про Петербург годі говорити. У 2007-му зустріч нам організували американці. Тоді на Сахаліні відбувалися спільні російсько-американські заходи. Як нам потім пояснили, американці перед приїздом звернулися до росіян із пропозицією запросити тих, кого їхні військові врятували 1960 року в Тихому океані. На той час нас уже залишилося двоє, так ми з Зіганшиним і вирушили до місця своєї солдатської молодості. Якщо говорити відверто, американці тоді виявляли нам більше уваги і були більш прихильні, ніж росіяни. Кожен із нас добре відчуває, як до нього ставляться...».

Анатолій Крючковський, як і його побратими, не був моряком. Вони служили в інженерно-будівельних військах. Невелику баржу використовували для перевезення вантажів із великих кораблів на берег. 17 січня 1960-го вони отримали наказ спустити баржу на воду, бо чекали на прибуття чергового судна. Несподіваний шторм підняв баржу на хвилі. Екіпаж запустив двигун, намагався вирулити до берега, але...

— Наше щастя, що баржу не розбило об камені, — продовжує співрозмовник. — Майже 13 годин боролися зі стихією. Закінчилося пальне, і баржа стала некерованою. Хвилі винесли її у відкритий океан.

Співрозмовник пригадує, що харчів на баржі було зовсім обмаль. Вони мужньо перенесли голод. Це пізніше американці запитували, як вони не перегризли один одного. Такі випадки непоодинокі. Від голоду людина, буває, втрачає розум, тому не контролює свої дії. «Нам таке навіть на думку не спадало, — каже співрозмовник. — 27 січня, у мій день народження, хлопці дозволили випити зайвий ковток води. Але я відмовився, бо знав, що тим само обділю їх. Ділилися кожною крихтою хліба, кожною краплею води».

З’їли чоботи й гармошку

Солдати сподівалися, що їх шукатимуть, піднімуть вертольоти і побачать судно з висоти. Проте ситуація була проти них. Під час шторму на берег викинуло деякий вантаж, зокрема, ящики з надписами, що вони належать саме цьому судну. Військове керівництво вважало, що баржа розбилася об скелі, а екіпаж загинув. Невдовзі родини чотирьох солдатів отримали повідомлення, що їхні сини під час виконання завдання зникли безвісти.

— Коли харчі закінчилися, Зіганшин запропонував зварити шкіряні ремінці від годинників, — продовжує Анатолій Федорович. — Різали на дрібненькі шматочки, виварювали, випалювали, утворювалася маса, схожа на вуглинки. Так з’їли чоботи, гармошку.

Із кожним днем сили дедалі більше залишали їх. Майже на 30 кілограмів схуднув за ті 49 днів Анатолій Крючковський. Всі втратили у вазі від 27 до 30 кілограмів. Коли їх врятували, вони показували американцям «фокус». Одним військовим ременем оперізували одразу трьох з їхньої команди. Американські лікарі, спочатку корабельний з авіаносця, потім у Сан-Франциско, ні на хвилину не залишали їх без нагляду. З голоду виводили за спеціальною методикою.

Їх могли врятувати раніше. Спочатку 2 березня, потім 6. У ці дні вони бачили, як проходили кораблі. Подати сигнал не було можливості. «То були хвилини, які не передати словами, — згадує Анатолій Крючковський. — Щось схоже на те, коли тонеш, а поруч є той, хто може врятувати. Але він стоїть до тебе спиною, тому не бачить».

7 березня, на 49-й день дрейфу, баржу побачили з американського військового вертольота. Неподалік ішов авіаносець ВМС США «Кірсердж». На його борт підняли знесилених солдатів. До американського берега добиралися ще майже десять днів.

— Шанс на порятунок, особливо під час шторму на невеликій баржі та ще й з пробоїною у днищі, у нас був один із ста, — каже Анатолій Федорович.

Приїжджайте ще до Америки

18 березня 1960-го мер Сан-Франциско організував офіційний прийом з відважним радянським солдатам. Подарував кожному з четвірки символічний ключ від свого міста. До того тільки двоє радянських громадян отримували такі подарунки — керівник держави Микита Хрущов і відома балерина Галина Уланова. «Ключ від Сан-Франциско, подарований містеру Крючковському. Мер Джордж Кристофер. Приїздіть, будь ласка, знову», — такий напис англійською значиться на подарунку.

В Америці у них було багато зустрічей. Крім Сан-Франциско, врятованих радянських солдатів із почестями зустрічали у Нью-Йорку. Зі США їх переправили на кораблі до Франції. Там теж вітали, як героїв. Світова преса, радіо, телебачення гриміли розповідями про врятовану четвірку.

Після повернення у Москву Анатолія Крючковського також зустрічала делегація з Вінниччини. Очолював її тодішній перший секретар обкому комсомолу Григорій Буртяк. На жаль, його вже немає з нами. Одного разу вже в часи незалежності України автор публікації попросив Григорія Буртяка згадати, як відбувалася та зустріч. Запам’яталася одна деталь, про яку в радянські часи не повідомляли в пресі. На кожного з відважної четвірки готували документи на присвоєння звання Героя Радянського Союзу. За словами Григорія Буртяка, під час обговорення питання хтось із високих партійних функціонерів поставив нагороду під сумнів. Мовляв, радянських солдатів врятували американці, тож виходить, що всю Америку треба теж нагороджувати званням Героя. Їм вручили ордени Червоної Зірки.

У 1977 році під час чергового приїзду додому Анатолій Федорович передав символічний ключ Вінницькому обласному краєзнавчому музею. Завідувач відділу музею Лариса Семенко показала цей експонат. Розповіла, що п’ять років тому його возили до Києва. Делегація земляків їздила в гості до Анатолія Крючковського з нагоди 50-ї річниці порятунку їх відважної четвірки.

Анатолій Федорович зізнається, що дуже цінує спілкування із земляками. Радіє кожному дзвінку, кожній новині з малої батьківщини. Нещодавно дізнався про свого односельця Миколу Казакова. Сміливий боєць АТО після поранення лікується у київському шпиталі. Анатолій Федорович попросив його телефон. Хоче підтримати відважного захисника країни, хоча б морально.

Вінницька область.