Під таким девізом у Станиці Луганській відбулася зустріч жінок із окупованої та підконтрольної владі частин області

Чужоземна пропаганда промиває мізки

Організувати цю зустріч було непросто. Якщо від представниць підконтрольної Україні території відмови не було, то багато мешканок Луганська, яких запросили на чашку чаю, посилались то на свою зайнятість, то на погане самопочуття, а дехто відверто казав, що боїться таких заходів. Отже, на зустріч прибуло не так багато представниць з того боку, як планувалось. Було прикро. Адже жодного політичного підґрунтя ця зустріч не мала. Просто активісти громадської організації «Громадянський корпус» хотіли зібрати жінок з окупованої частині області і тієї, що підконтрольна українській владі, для розмови про те, як всі ми любимо свою Луганщину, як хочемо, щоб наші родини знову були разом, щоб діти не боялися вибухів, щоб Господь Бог врешті повернув нам мир та спокій. Саме з храму Святого Миколая, з молебну за мир та єдність ця зустріч і почалася.
Сьогодні важко всім: і тим жінкам, які вимушені залишити свої домівки, ставши переселенками, і тим, хто вдома, та ледве зводить кінці з кінцями. Всі вони стали жертвами війни, заручниками політики. У кожного оголені нерви, велика образа на тих, хто позбавив їх нормального людського життя.
— У нас, у «ЛНР», людина не має жодних прав, — розповідає Євгенія. — Ми не можемо відкрито збиратись і спілкуватись, бо це може бути розцінено як спроба змови, планування якихось диверсій тощо. Тому ми спілкуємося лише з тими, кому довіряємо. Частіше за все це сім’я, близькі родичі, які не стануть доносити, якщо ти сказав щось «крамольне».
Жінки говорять про те, що російська пропаганда добре промила мізки більшості луганчан. Особливо страждають пенсіонери, літні люди через свою неврівноважену психіку. Вони й досі вірять тій легенді, що повернеться Радянський Союз, у якому, як не дивно, вони були щасливі. Сьогодні з’ясовується, що захоплення влади в Луганську певним чином сталося ще й через тиху, безкровну анексію Криму. Думали, що і на Луганщині буде так само — українська влада залишить територію Донбасу, і він, увійшовши до складу РФ, тоді заживе. Російська пенсія, безплатна медицина, низькі ціни на продукти... Одне слово, як було раніше в СРСР. Проте так не сталося. Навпаки — прийшли бідність, страх, велика біда.
Сьогодні, наприклад, у «республіці» серед дітей віком 1—12 років зафіксовано високий рівень захворювання на форму туберкульозу, яка вважається невиліковною. Хворобу дітям здебільшого передають батьки, які служать в «ополченні». Здебільшого чоловіки ігнорують не лише обстеження, а й лікування, бо воно дороге і тривале. В луганському тубдиспансері сьогодні лежить багато хворих дітей, однак якість їхнього лікування викликає великий сумнів, оскільки потрібних препаратів ні в самому закладі, ні в «республіці» немає. Сильно косять людей у «ЛНР» і онкологічні захворювання, з’явилось у місті і багато психічно хворих.
— Але ми не кидаємо жителів окупованої частини Луганщини в їхній біді, — констатує сєверодонецький волонтер Наталя. — Час від часу зв’язуємося з луганськими лікарями і на їхні прохання передаємо медичні препарати, які допомогли вижити вже не одній людині. Особливий об’єкт нашої турботи — це жінки при надії. Як гуманітарну допомогу, зокрема, передаємо противірусні препарати, які допомагають вагітним врятувати плід.
Обговорюючи тему медичного обслуговування, жінки розповіли про те, що в «ЛНР» — дефіцит медичних кадрів. Лікарні та амбулаторії мають необхідне обладнання, однак працювати на ньому нікому. Людей не можуть заманити навіть квартирами для медиків, які сьогодні стоять незаселеними. А ще з’ясувалося, що навіть проросійськи налаштована людина намагається зберегти український паспорт, якщо і має такий документ від «ЛНР». Крім того, ще ніхто добровільно не відмовився від українських почесних звань та регалій. Їх цінують. А ще визнають, що українські продукти — найкращі. Українське — це як знак якості в «ЛНР».
— Навіть українська сіль, навіть свічки кращі за російські, бо довше горять і не чадять, — констатує Лариса.

«Спочатку чекали наступу українських військ, а потім втомилися чекати, зневірились...»

Організатор зустрічі й автор ідеї Олена Стеценко, яка є керівником луганської філії громадської організації «Громадянський корпус», вдалась до окремих символічних тонкощів, і вони певним чином сприяли атмосфері взаєморозуміння і довіри. Зокрема, кожна з жінок пила чай чи каву з подарованої їй чашки з написом «Я люблю Луганщину» — вони були виготовлені спеціально для цієї зустрічі, а на столі стояли два фірмові торти — «Шахтарський», який виробляється у Луганську, і «Київський», привезений зі столиці. Ці кондитерські вироби стояли на столі поруч, і така картинка багато про що говорила. Більшість луганчан хочуть повернутись в Україну, однак водночас бояться війни, яка зруйнує їхні будинки, принесе смерть близьким і рідним. Їх лякає кількість російської зброї та російських найманців, які продовжують прибувати на окуповану частину регіону.
— Коли я це бачу, мені хочеться плакати, вити, кричати... Адже я розумію: до миру, якого ми так чекаємо, ще далеко. Ми — просто військовий полігон, — крізь сльози сказала одна з жінок. — Влітку 2014 року, коли українські силовики увійшли до Луганська, витіснивши «ополченців», ми так раділи! Думали: все, почалось визволення. Але українська армія чомусь відступила і здала свої позиції. Спочатку ми чекали чергових наступів, а потім стомилися чекати і зневірились...
— А тепер нас усіх вважають сепаратистами, і це дуже ображає, — каже Євгенія. — Серед нас, наприклад, є такі люди, які принципово не отримують російську пенсію, але при цьому дуже ризикують, оскільки можуть потрапити у приціл уваги певних органів «ЛНР»: мовляв, чому це ти нехтуєш нашою допомогою? А ще у нас є такі оригінали, що пенсію отримують, але повністю перераховують її на підтримку української армії, вважаючи, що так підривають економіку «республіки». Отже, в «ЛНР» зараз живе багато патріотів, яких аж ніяк не можна вважати сепаратистами. Виходить, що ті, хто у 2014-му не брав участі у процесі повалення влади, сьогодні страждають найбільше. При цьому нас у «ЛНР» ще й лякають: ось повернуться українці в Луганськ, вас усіх стратять за сепаратизм.
Так, луганчанки не приховували своєї образи на українську владу, особливо, коли мова зайшла про пенсії, які останнім часом для багатьох були заблоковані. Ті, хто принципово не отримував «російські папірці», сьогодні залишилися без засобів для існування.
— Український уряд має визначитися: якщо виплачувати пенсії всім, тоді слід відмовитися від обов’язкової довідки «переселенця». В тій плутанині, що виникла сьогодні, сам уряд і винен, але страждаємо чомусь ми, бідні люди, — казали жінки.
Як з’ясувалось, однієї зустрічі було замало. Не всі встигли виговоритися, розпитати про те, що найбільше турбує, детально обговорити якісь проекти. Наприклад, як відправити дітей окупованої частини Луганщини на відпочинок, скажімо, до регіонів Західної України. Волонтери з українського боку, присутні на зустрічі, організацію такого відпочинку гарантують, але жінки з Луганська говорили про проблеми іншого характеру. По-перше, будуть великі труднощі з оформленням документів, по-друге, не всі батьки погодяться на таку поїздку, бо боятимуться. З другого боку, навіть якщо вдасться відправити дитину, можливі великі неприємності. Учні можуть похвалитися своїм ровесникам, де відпочивали і як цікаво це відбувалось, і не виключено, що окремим однокласникам таке захоплення «ворожою країною» не сподобається.
Отже, жінки дійшли висновку, що треба зустрічатись, спілкуватися, знаходити взаєморозуміння, підтримувати одна одну і любити свою Луганщину. Попри всі негаразди, вона для всіх єдина.

 

 

Учасниці зустрічі жінок з підконтрольної української території. Крайня праворуч — Олена Стеценко. 

Фото Павла ВОРОНЦОВА.